Візит патріарха Кирила показав, що Україна і Росія мають різні духовні шляхи
Про те, що патріарх Кирило – вправний дипломат, політик та оратор, говорили ще до обрання його на цю посаду. Візит в Україну підтвердив таку думку цілковито. Інша річ, наскільки такі якості відповідають справжньому розумінню поняття «служитель Бога» та які інтереси відстоюють. Але в різні часи і в різних народів на це є свої відповіді, і Україна тепер дістала нагоду оцінити свої взаємини з Москвою ще й через призму церковних стосунків.
Добре продумана підготовка візиту простежується навіть у часі його протікання. Період політичного й інформаційного затишшя є для цього найсприятливішим, бо спраглі до новин журналісти й телевізійники хоч-не-хоч змушені його обсмоктувати, і таким чином подія перетворилася на тему № 1 останніх двох тижнів в Україні. Хоча це зовсім не означає, що мета, яку перед собою ставив Кирило, буде досягнута, радше навпаки, проблеми стануть більш випуклими й неоднозначними, а московський патріарх переконається, що Україна – це інший світ у цивілізаційному вимірі, ніж Росія, і стосунки в трикутнику влада-церква-суспільство мають тут зовсім інший характер.
У тому , що візит має суцільно політичний контекст, навіть переконувати не треба, бо всі, хто хоч мимохідь дивиться телевізор, бачать його неозброєним оком. А переконування Кирила в протилежному лише підтверджують таке враження. І річ тут не в тому, що на візиті пасеться ціла отара (даруйте на слові) політиків. Особливо на цьому тлі розчулюють вірні марксисти-ленінці П. Симоненко та Н. Вітренко. І навіть не в тому, що у своїх виступах Кирило зачіпає практично всі болісні для України теми: голодомор, російський флот у Севастополі, історичний розкол між Сходом і Заходом тощо й веде майже неприкриту агітацію за В. Януковича. А в тому, що такі масштабні світоглядні акції і є, по суті, самою політикою, і відхрещування від неї лише викриває лицемірство промовця.
Власне, візит Московського Патріарха є цілком логічним продовженням російської зовнішньої політики останніх років, і нічого дивного тут немає. Бо в багатовіковій традиції нашого північного сусіда церква завжди виконувала посередницьку функцію між владою і суспільством, цілком підпорядковуючись першій і намагаючись взяти під контроль друге. Порівняно недовгий за історичними мірками період, коли ця роль була замінена Комуністичною партією, такий порядок стосунків не змінив, бо й тоді церква залишалася під пильним контролем влади. Відродження імперських амбіцій Росії в останні десятиліття не могло оминути православ’я, яке знову стало державною ідеологією. І кращого впливу на сусідні території російському керівництву просто не вигадати. Особливо це стосується України, де, на відміну від Грузії, Болгарії, Румунії, Сербії, немає єдиної національної православної церкви, об’єднаної єдиним патріархатом. Тому збереження впливу, а відповідно й влади, на душі мільйонів українців залишається першочерговим завданням Москви.
Однак насправді ситуація не є такою простою. Бо митрополит Володимир, хоча формально й підпорядкований патріарху, та має стільки адміністративної і фінансової незалежності, що говорити про його підлеглість не випадає. А в силу природних об’єктивних обставин зменшувати свою автономність ні він, ні його наступники не будуть. Така позиція Володимира підтверджується з 2004 р., відколи він жорстко уникає участі у будь-яких політичних заходах, що позитивно позначається на стані церкви. Крім того, сьогодні УПЦ МП не має статусу «першої серед рівних» у стосунках з державою, що різко відрізняє її від московської. В Україні діють зіставні за чисельністю і впливом Київський патріархат, Греко-католицька церква, що також породжує здорове поле конкуренції. Тому насправді об’єднання українського православ’я, хай і при наступних керівниках, в історичному плані є набагато ймовірнішим, ніж повернення його в лоно Москви. Чи зрозумів це Кирило, відвідавши Україну, залишається невідомим, але те, що він збурив процеси національного самоусвідомлення – факт. Причому вони не обов’язково прямолінійні і часто виливаються в небажані конфлікти.
У всякому разі декларованої мети – зближення церков України – Кирило якщо й досяг, то не такої, на яку він сподівався. Бо для імперського мислення єдність означає повне підпорядкування центрові, що в Україні вже ні в політичному, ні в релігійному вимірі неможливо. А заяви на кшталт тої, що в Західній Україні забороняють будувати православні храми, взагалі сприймаються з обуренням, яке жодного авторитету ні його автору, ні патріархату не додають.
Хоча загалом у ХХІ столітті процес духовного, культурного зближення вже мав би носити зовсім інший характер, ніж змагання за канонічність. Ще сто років тому подібний приклад показав Вашингтон, де Національний Собор святих Петра і Павла, одне з досягнень світової архітектури, збудований винятково на приватні гроші, має ту особливість, що в ньому на рівних моляться, маючи свою територію, майже всі християнські конфесії – й англіканці, і лютерани, і католики, і православні, і греко-католики, й інші. Бо так створювалася ця країна вихідцями з різних культур і навіть рас, а, культивуючи ворожнечу, вона б нічого не досягла. До речі, в Україні першу й поки що єдину таку церкву збудовано якраз у нашому краї на території Мукачівського замку на гроші Віктора Балоги. Такі справи залишаються на століття і працюватимуть незалежно від свого творця, хай хто і скільки б намагався принизити їх політиканством.
Тому релігію, як і будь-який інструмент, можна використовувати по-різному. Можна, як отрутою, знищувати живе, розпалювати ворожнечу, сповідуючи принцип «розділяй і володарюй». А можна, як ліками, загоювати душевні рани, підтримуючи надію. Зрештою кожен вибирає свого бога, який все ж таки живе не в церкві, а в душі.
Віктор Пащенко,
Ужгород
