1949 року на Закарпатті боролися з націоналізмом і космополітизмом, вирощували лимони й перевершували рекорди

«Ми вступили у новий, 1949 рік… Там, за океаном, пани-імперіалісти отруюють повітря загрозами нової війни... А Радянський Союз відбудовує і будує, розвиває своє народне господарство. З місяця в місяць поліпшується у нас життя трудящих. Радянський Союз стоїть на варті миру, якого хочуть всі народи світу», – вітав орган обласної компартії «Закарпатська правда» земляків. Пропагандистська машина продовжувала працювати над поверненням населення області в «правильний бік», переконуючи: саме це, нинішнє, життя – найкраще, що колись відбувалося із закарпатським людом.

Насправді ж, звичайно, 1949-й не був аж такий райдужний. Дійсно, в краї активно відновлювали інфраструктуру, розвивали фізкультурний рух,  навіть розпочали вирощувати чай та екзотичні для нашої області фрукти, а прості трудівники встановлювали рекорди. Водночас тривала колективізація, яка навряд чи подобалася селянам,  греко-католицьку церкву загнали в підпілля (упосліджували також православних священиків, які не сприймали політики СРСР), по закарпатських митцях ударила кампанія  боротьби з космополітизмом.

Гуркіт гармат в Індонезії

Комуністична пропаганда посилено працювала над тим, щоб закарпатці не відчували себе якоюсь окремою спіль­нотою. Люди мали стати частиною радянського народу, турбуватися насамперед за розквіт всієї гігантської держави, а також брати участь у боротьбі проти світового капіталізму. Показовим є виступ секретаря обкому КП(б)У І. Компанця на другій обласній конференції партії, до почесної президії якої були обрані Молотов, Берія, Маленков, Ворошилов, Каганович, Мікоян та, звісно ж, Йосип Сталін, котрий став почесним головою конференції. «Гуркіт гармат в Індонезії і Греції свідчить про те, що капіталізм не може жити без війни», – розпочав свою промову Компанець. Потім – обов’язкове привітання вищому керівництву: «Дорогий Микито Сергійовичу! (Хрущов – перший секретар КП(б)У. – Авт.) Більшовики Закарпаття шлють вам палкий більшовицький привіт!» І лише наостанок конференція переходить до того, заради чого, власне, й зібралася: до підбиття підсумків 1948 року: «Ми раді допо­вісти Вам, що на сьогодні в Закарпатській області вже створено 428 колгоспів, 48,2 % селянських дворів назавжди порвали з одноосібним господарством... Ще не так давно, за часів панування іноземних експлуататорів, закарпатцям не вільно було співати, не вільно було говорити рідною мовою. Тепер тут розквітає культура, розвиваються таланти народу!»

Опозиція

Звісно, Компанець лукавив. У той час як він розповідав про закарпатців, котрі практично одноголосно схвалюють курс партії, радянські війська й правоохоронні органи жорстоко придушували опозицію в краї. Зокрема, завершилася справа студентів Ужгородського державного універститету Костянтина Дзуровчика, Михайла Фізера, Василя Неверкли та Арсена Бабиченка. Молодих людей заарештували у березні 1948 р., звинувативши у підготовці замаху на Микиту Хрущова. У січні 1949-го відбувся суд, ухвала якого – 10 років ви­правно-трудових робіт «За зраду батьків­щини, участь в антирадянській підпільній організації ОУН, обговорення питань щодо здійснення і поширення антирадянської літератури»; Арсена ж Бабиченка позбавили волі на чверть століття.

2 лютого 1949 р. радянські внут­рішні війська напали на криївку Між­гірського районного проводу ОУН, на чолі якої був М. Кирейта. Підсумком тригодинної битви стало знищення провідника й іще восьми партизан. Розуміючи, що підпільники  діють завдяки підтримці місцевого населення, з весни 1949-го влада суттєво посилила політико-пропагандистську роботу на Міжгірщині, а також у сусідніх із нею Воловецькому й Хустському районах. Та незважаючи на фізичні розправи, залякування й
агітацію, організації спротиву виникали далі. Так, у серпні в Мукачеві виникло молодіжне підпільне  об’єд­нання «Визволення закарпатських земель», котре в грудні 1949 р. було перейменоване на «Спілку визволення Закарпаття».

Окрім підпільників, ще одним сер­йозним ворогом радянського устрою була церква. 1949-го фактично закінчилося витіснення греко-католицької єпархії з краю – 16 лютого працівники НКВС насильно відібрали Ужгородський греко-католицький Хрестовоздвиженський кафедральний собор і єпископську резиденцію. Всього ж від греко-католиків відібрали 440 храмів по всьому Закарпаттю, 127 священиків, які не захотіли перейти до православ’я, зазнали переслідувань.

Однак не лише греко-католики постраждали від репресивної машини. Пройшлася вона й по духовенству нібито привілейованої Православної церкви, що лише доводить: для Радянського Союзу був важливим не патріархат, а лояльність церкви до себе. Показовим є приклад священика І. Ілечка, заарештованого органами МДБ 1 лютого. Затримали його за та, що «разом із адмі­ністратором православної церкви М. Поповим проводив серед духовенства антирадянську агітацію й намагався використовувати православне духовенство в боротьбі з СРСР». Підтвердив «неблагонадійність» Ілечка обшук, під час якого знайшли газети й книги   антирадянського змісту. На допиті священик частково визнав провину. Зокрема, зізнався, що підносив вірникам  учення марксизму-ленінізму як антирелігійне, а також розповідав про те, як більшовики переслідують релігію, вважав встановлення радянської влади тимчасовим явищем. За вироком суду Ілечка було засуджено на 25 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення прав.

 

Від виборів до виборів

 

Наші сучасники нарікають на надмір виборів у державі, хоч більшість навіть не здогадується, що, як порівняти із сороковими, голосувати нині доводиться не так уже й часто. От і 1949-го року на Закарпатті розпочалася чергова кампанія: цього разу обирали народних суддів і представників. Уже традиційно процес подали як дальше становлення демократії в краї і здійснення волі трудящих. «Ніколи раніше на Закарпатті не обиралися суди. Перебуваючи на службі капіталістів і поміщиків, вони служили знаряддям для поневолення трудящих і, природно, були чужі народу. Зовсім інакший характер Радянського суду. Молоді радянські громадяни вже самі переконалися в його демократичній суті – в тому, що він служить народу», – переконували людей агітатори. Звісно, після таких слів, трудящі не могли не піти на дільниці, щоб підтримати своїх обранців. Як звітувала преса, першими прийшли ще затемна колгоспники, на більшості ж дільниць проголосували 100 % виборців уже до обіду. Першими суддями стали Олексій Маслаков, Параска Митрофанова, Григорій Савченко, Андрій Потокт, Василь Фучко, Михайло Писка.

Безпачпортні бродяги

Та, щиро кажучи, тогочасних журналістів народні судді цікавили не надто силь­но. Інша річ – громад­ські засудження «безрідних космополітів». Божевільна боротьба Сталіна з космополітизмом широко висвіт­лювалася тогочасною пресою. Нагадаємо, кампанія, яка розпочалася в СРСР  1949 року, мала відверто антисемітський характер і супроводжувалася обвинуваченнями євреїв у «безрідному космополітизмі» й ворожості російському й радянському патріотизму. Звинувачених звільняли з посад, багатьох арештовували. По суті, Союз боровся з інтелігенцією – носієм скептичних щодо політичних новацій поглядів, переважно про­західної орієнтації. Достатньо прочитати прізвища людей, звинувачених на пленумі правління Спілки радянських письменників в Україні: Стебуна (Канцельсона), Адельгейма, Санова (Смульсона), Гозенгуда, Старинкевич, Паунельсона, «які тісно були пов’язані з антипатріотичною групою безрідних космополітів – Гордона, Юзовського, Альтмана». «Радянські письменники крок за кроком викривали антипатріотичну діяльність і підступні, дворушницькі методи космополітів, які  вели підривну, отруйну, розкладницьку роботу», – заклеймив їх доповідач на пленумі. Почувши прізвище Альтман, із залу вигукнули: «Він безпачпортний бродяга! (сміх, оплески)». Згодом ця фраза стала однією з найулюбленіших у критиків космополітів.

Звісно, не могли уникнути кампанії й на Закарпатті. Однак у нас, на відміну від Києва чи Москви, під молот цькувань потрапили не євреї. Невдовзі після з’їзду в Києві таке ж зібрання пройшло і в Ужгороді. «Космополітизм – це ідеологія буржуазії, один із способів духовного розтління народів, поневолених імперіалізмом. Згубний вплив буржуазної теорії космополітизму, безумовно, мав місце і в області, – пояснював журналіст «Закарпатської правди. – Найбільш яскравий вияв космополітизм знайшов у так званому «рутенстві». Теорію рутенства створили для Закарпаття реакційні професори віденського та будапештського університетів на чолі з расистом Бідерманом. Так звані «рутени», або «тутешняки», зовні виступали як автономісти, «локаль-патріоти», фак­тично ж їх зусилля були спрямовані на те, щоб переконати народ Закарпаття, що він є особливим народом, нічим не зв’язаним ні з Росією, ні з Україною».

У підсумку космополітами назвали композитора Петра Милославського, який разом із колегами записав збір­ник «Пісні подкарпатських русинов». Заплямили ганьбою письменника Федора Потушняка, який нібито сказав, що русини не мають нічого спіль­ного зі східним росій­ським світом, во­ни цілком належать до Західної Європи. «Колеги неодноразово вка­зували йому на порочність таких погля­дів і надіялися, що, коли йому стане доступний весь величезний скарб науки радянського народу, Потушняк перегляне свої погляди», – зауважував кореспондент. Космопо­літом визнали О. Гіневського, «який особливо в захопленні від творчості художника А. Ерделі, відомого своїм раболіпством перед загниваючою культурою капіталістичного Заходу». «Як театральні критики, сумну славу собі знайшли С. Близнюк і Ю. Курдіновський». У прагненні повністю розвінчати космополітів автор не шкодує навіть рідне видання, визнаючи, що раніше газета друкувала роботи цих людей, не розгледівши їхньої природи.

Наші мічуріни

Тим часом закарпатські люди почали освоювати нові сільськогосподар­ські культури. Кампанія їх освоєння в області стартувала ще раніше, а 1949 року аграрії активно взялися за вирощування цитрусових і чаю. Волею радянського уряду на Закарпатті (а також у південних регіонах УРСР) активно стали культивувати лимони. Їх планували вирощувати в траншеях, лимонаріях і діжках у чотирьох районах: Ужгородському, Берегівському, Севлюському, Му­качівському. Ентузіазм, із яким узялися за неприродні для регіону культури, вражає (і не лиш у нас – у Центральній Україні взялися за вирощування чумизи – китайського про­­са. – Авт.). Обласні новинки регулярно друкували поради, як вирощувати ці культури, а невдовзі на Закарпаття приїхала ціла група фахівців із Грузії, яка мала створити 10 ділянок на культивуапння чаю й вивести новий сорт напою – карпатський, а також навчити місцевих колег вирощувати інші субтропічні культури. Судячи з того, що цитрусові, а тим більше хурма (дикий фінік), у нас суто закордонного походження, експеримент не вдався. Як, зрештою, і з карпатським чаєм...

Крайова преса активно рекламує ударний труд, раціоналізаторство, оптимізацію витрат. Приємно читати, що винахідників у нас вистачало. Наприклад, у столярному цеху Ужгородського фанерно-меблевого комбінату працю гальмував процес шліфування меблевих деталей – робити це доводилося вручну, для чого тримали бригаду з 12 працівників. Начальник же виробництва нарікав, що довго чекати після замовлення шліфувальний верстат. Тоді бригадир слюсарів механічного цеху Анатолій Ганзе самотужки розробив пристрій досить простої конструкції, який удесятеро пришвидшив темпи роботи й приніс під­приємству понад 10 тисяч карбованців щорічної економії.

Ще більше відзначився Іван Малицький, працівник вагонної дільниці. Тут проблема виникла через нестачу болтів для ремонту вагонів. Підприємство не мало верстата для їх нарізання, і це робили два слюсарі вручну. За одну зміну вони могли виготовити 150 болтів при потребі 500–600 на кожен вагон. Товариш Малицький назбирав деталей серед брухту і власноруч сконструював пристрій, здатний виробити за зміну 960 болтів. Новинка, виготовлена до того ж без жодних витрат, дозволила дільниці зекономити 30 тисяч карбованців. Сам конструктор дістав за це премію 2,7 тисячі карбованців.  

О спорт!

Радянському ладу докоряють за багато речей, але що практично ніхто не критикує, то це ставлення в Країні рад до масового спорту. Фізкультура стала просто таки загальнонародним рухом після постанови ЦК ВКП(б) «Про фізкультуру і спорт». Слідом за всіма республіками й областями до масового захоплення взялися й на Закарпатті. «Фізкультурна громадськість нашої області палко відгукнулася на рішення партії й прообіцяла 100 тисяч людей, охоплених фізкультурою, й тисячі значкістів ГПО, – звітував за пів­року до Дня фізкультурника інструктор сектору культосвітніх установ від­ділу пропаганди й агітації обкому КП(б)У К. Лустіг. – Нині у нас нараховується 715 фізкультурних колективів, які об’єднують 61 437 спортсменів». 

Масштаби спортивного руху справ­ді вражали. Так, на першість області з футболу у двох групах змагалося 26 команд. Усього ж у турнірах із копаного м’яча різного рівня в краї грало понад 300 колективів – понад 10 тисяч футболістів. На чемпіонаті Закарпаття з легкої атлетики спортсмени перевершили 16 рекордів області, а боксери Вереш і Осуський стали другими в Україні. Водночас Лустіг відзначав, що високим вимогам із культивування спорту не відповідають Рахів, Перечин і Хуст, слабо розвиваються гімнастика, плавання, боротьба, городки, велоспорт і (хай як дивно) туризм. Відповідальний за спорт обіцяв виправити недоліки й поліпшити фіз­­куль­турний рух. А втім, навіть як на сьогодні,  спортивні досягнення Закарпаття 1949-го року виглядають фантастичними.

 

Юрій Лівак