“Я — донька своїх батьків. Мій улюблений запах — закарпатське повітря; колір — усі барви, створені природою; звук — голоси рідних людей; стихія — сонце і вогонь; тварина — працюючи, як кінь, мрію про царські лінощі, як лев; алкогольний напій — татове вино; залежність — кава і телебачення; час — ніч, яка плавно переходить в ранок; пора року — весна; свято — Різдво і Великдень; музика — народів світу, а найближча до серця — гуцульська; фільм — шедевр “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова та “Ж

Це — Леся Кешеля про себе в запропонованому “для розігріву” бліц-інтерв’ю..

Гадаю, немає потреби представляти нашу гостю. Скажу лише, що вона — молода, напрочуд талановита, успішна і геть позбавлена “зірковості” — була й залишається улюбленицею “ужгородців”.

12-ту сторінку, яка з Лесиної легкої руки колись стала “Культвізією” і протягом багатьох років була під її опікою, сьогодні знову віддано їй.

— Насамперед, Лесю, де ти зараз і чим займаєшся?

— Я мала опинитися в Берліні… але на півдорозі застрягла в Києві. Моє входження в колектив 5-го каналу відбулося швидко і просто: відправила резюме, знайшовши вакансію на сайті каналу. І так само, без знайомств, опинилася на співбесіді у двох зірок, котрих до того бачила лише по телевізору, — Святослава Цеголка та Єгора Соболєва. Це — із серії тих шансів, які для чогось даються людині. Не скажу, що було легко. У перші тижні роботи мені навіть здавалося, що я ніколи не працювала журналісткою. Довелося вчитися спочатку: адже журналіст 5-го має знати в обличчя не лише 4 з хвостиком сотні народних депутатів та кількасот чиновників, а й у режимі нон-стоп стежити за перебігом подій, передусім політичних. Довелося розбиратися і в миротворчих місіях в Іраку, і в продажу українських заводів, і в перебуванні на території Криму Чорноморського флоту Росії, і в питаннях СОТ, ЄС та НАТО. Не кажучи вже про потаємні куточки української політики.

— Чи часто доводиться пробивати стіни, щоб отримати якусь інформацію?

— Саме тут, у столиці, довелося вступити в буквальну боротьбу за слово і його свободу. Це не Закарпаття, де питання інтерв’ю вирішується за лічені години. Тут система зовсім інша: розсилаєш пачками журналістські запити, а потім тижнями чекаєш відповіді на них. Іноді й марно. Тут я почала читати закони. Тут добре завчила свої права як журналіста і просто як людини. Хоча ставлення пересічних городян таке ж щире, як і всюди. Часом журналіст для них — єдина людина, яка вислухає і почує.

— А з політиками спілкуватися складно?

— У кулуарах Верховної Ради іноді складається враження, що частина політиків лишень для того і приходить на роботу, щоб дати інтерв’ю. Особливо коли їм це вигідно. В чому-в чому, а в мистецтві робити заяви наших політиків ще ніхто не переплюнув. Вони не бояться камер, мікрофонів, з радістю підставляють вигідні ракурси під спалахи фотоапаратів. А деякі “віртуози” ще й намагаються переконати тебе, що чорне — це біле і навпаки. Тому в мене, як і в більшості журналістів, дуже рівне, однакове ставлення до всіх політиків. На вибори я не ходжу.

— Ти за фахом німецький філолог. Звідки ж потяг до журналістики?

— А потяг до німецької у мене, до речі, досі не зник. Я все тішу себе надією, що колись… стану видатним діячем у галузі українсько-німецьких стосунків. Обожнюю Німеччину з усіма її демократичними принципами і по-справжньому вільною почуваюся лише там. А до мікрофона вперше підійшла на першому курсі, просто начитати тексти для молодіжної програми, яку вів татів колега Михайло Капраль. І з того часу сприймаю журналістику як хобі. Не як професію.

— Пригадую ваші з Олесею Росул “новинозакарпатські” сторінки про студентське життя. Це були твої перші кроки в журналістиці?

— Ні, перш ніж завоювати право друкуватися в “Новинах Закарпаття”, мені довелося ще поносити на плечі нічогенький такий магнітофон для радіожурналістів, який залишився на обласному радіо ще з радянських часів. Ми з колегами Петром Ониськом, Петром Бірешем, Василем Сопком заснували молодіжну радіопрограму “Стимул”. У мене була підпільна кличка Лорі (від Лорелеї, героїні народного епосу), а в Петра Ониська — Піт. Це була спроба зробити програму на кшталт нинішніх розважальних ФМ-передач. І вона спрацювала. На нашу адресу надходили пачки листів, а редакційний телефон розривався від дзвінків слухачів. Це були ті самі приємні моменти слави…

— Довгий час тобі закидали, що за тебе пише батько. Як було таке чути?

— Мені й досі закидають. Я дуже по-філософськи сприймаю такі закиди — як комплімент на адресу свого письма. Це означає, що рівень моїх текстів заслуговує на увагу.

— До речі, а як це бути дочкою Дмитра Кешелі? Відоме прізвище до чогось зобов’язує?

— Я великий патріот свого імені, свого прізвища і своєї родини. Прізвище мені лише допомагало. А якщо колись і шкодило, то я про це не знаю і знати не хочу. Бути дочкою Дмитра Кешелі — це як народитися, а в тебе вже власний рахунок у швейцарському банку. Бо в мене не просто тато, а мудрий і талановитий друг. До того ж він мене дуже любить.

— Як прийшла в “Ужгород”? Чим він для тебе був?

— Давай, розпочну з того, чим він для мене був і є. “Ужгород” — це моє перше газетярське робоче місце. “Ужгород” — це мій найкращий у житті шеф і найліпші у світі колеги.“Ужгород” — це моя перша справжня зарплата. “Ужгород” — це мої перші самостійні рішення в журналістиці.“Ужгород” — це мої перші серйозні прихильники. “Ужгород” — це завжди відчинені двері.“Ужгород” — це дах, під яким завжди можна сховатися від дощу. “Ужгород” — важлива частина мого успіху. Це наче маленьке тепле гніздечко. Колись ти мусиш з нього вилетіти, бо тобі хочеться чогось нового, але гріє відчуття, що тебе у ньому завжди чекають. Принаймні в мене є така ілюзія.

— Це не ілюзія. Це справді так. Ти була і залишаєшся нашою улюбленою Леською. І тому нам важко було тебе відпускати, коли на певному етапі ти вирішила зосередитися суто на телебаченні. Що, стало нецікаво в газетярстві?

— Я переконана, що теле-, радіо- та газетна журналістика — це три абсолютно різні професії. На радіо ти володієш звуком, зате не маєш зображення. В газеті мусиш віртуозно володіти словом, щоб передати і звук, і картинку. Телебачення ж, з одного боку, обмежує, а з іншого — дає небачені можливості. На шляху до сюжету журналіста підстерігає маса несподіванок. Зйомка зривається часто через банальні причини: сонце в зеніті чи несподіваний дощ. Утім ти володієш надзвичайними ресурсами: картинкою, звуком, словом. Ну як тут не народитися шедевру?!

— А де важче?

— Тележурналіст прокидається раніше за інших колег, щоб устигнути загримуватися та домовитися про зйомку. Він приїжджає на місце раніше за інших, щоб зайняти вигідну точку. Він їде додому пізніше за інших, бо не лише пише, а й монтує сюжети. А ще він завжди мусить посміхатися. Бо камера дуже чутлива до похмурого настрою.

— Світ через камеру і реальний… Який із них тобі подобається більше?

— За монтажним столом я почуваюся наче такий собі маленький “бог”, який за допомогою комп’ютерної програми може втекти від реального життя і, порізавши картинку, переробити світ на свій лад. Мені це дуже подобається.

— Як тобі “центральна” журналістика? Вона дуже різниться від регіональної?

— Дуже. І не лише масштабами. А самими поняттями про роботу журналіста. Тут менше панібратства, більше діловитості й тверезіші погляди на те, яким має бути справжній професійний сюжет. Принаймні принцип двох протилежних думок майже непорушний. Чого часто бракує місцевій журналістиці. Утім саме регіональних журналістів можна вважати справжніми героями на полі бою. Сама пам’ятаю, з якою заздрістю задивлялася на більш дорогі та сучасні камери столичних колег. Як хотілося красивої, освітленої студії, автомобіля, який би дозволяв економити час на зйомках, якісного оснащення. Та що там казати, я лише тут уперше у своєму житті з радіомікрофоном почала працювати. Регіональні журналісти часто позбавлені мінімального комфорту, незахищені від чиновників і власників. Зате мають більше часу для роздумів та натхнення.

— А чи згодна ти з твердженням, що регіональним журналістам важче, бо їхні читачі чи глядачі поряд?

— Зате їм простіше стати впізнаваними. Хоча іноді можна нарватися і на критику прямо в очі. Адже тебе сприймають як свого друга або навіть як родича. Ти ж зримо і незримо перебуваєш в оселях твоїх глядачів (читачів). Мені це відчуття знайоме.

— Як вдається утриматися в умовах сильної конкуренції серед журналістів?

— Я не маю університетського диплома з журналістики, але маю “школу”, яку б ніколи не змогла оплатити грошима, — це школа Галі Ларіонової, котра буквально за руку підвела мене до телекамери і навчила всіх азів тележурналістики. А головне — розвинула інтуїцію, яка допомагає мені не лише дотримуватися правил і канонів, а й грамотно порушувати їх. Адже Галя завжди казала: на телебаченні немає чітких правил. Та й історія кіно показала: геніями ставали ті, хто відступав від канонів. Слід лише знати, як правильно це зробити. Добре, що гарний смак та талант — це заразне. І добре, що поряд є носії цього прекрасного “вірусу”. Відверто кажу: багатьом столичним журналістам бракує тих знань, які мені передала Ларіонова.

— До речі, робота тележурналіста певною мірою залежить від оператора. Як складаються стосунки між членами знімальної групи?

— Дуже часто хтось із групи вважає себе найголовнішим. А іноді й обоє, і тоді нічого не виходить. Галя навчила мене шанобливо ставитися до операторів, адже без хорошої картинки немає сюжету. Оператор — не просто людина, яка натискає кнопки. Це я й сама в змозі зробити. Оператор — це чарівник, який може відкрити світ із зовсім несподіваного ракурсу.

— Хто для тебе є еталоном у журналістиці? Чи таких немає?

— Давай складемо збірний образ. Це оперативність та сила Андрія Цаплієнка, сміливість та оригінальність Сергія Андрушка, вміння володіти публікою та філософська посмішка Савіка Шустера, інтелект Ганни Безулик, настирливість та чесність Єгора Соболєва, впертість Свята Цеголка, безпосередність Лариси Губіної, розум і краса Лідії Таран, інтелігентність Ігоря Слісаренка, таємниця Георгія Гонгадзе… Насправді жоден із них не ідеальний. Бо є передусім людиною. Але кожен із них і ще багато інших мають родзинку — а це головне в журналістиці.

— Що б, з огляду на столичний досвід, порадила ужгородським колегам і чого не вистачає київським?

— Київським бракує часу. А ужгородським….. Їм просто поталанило працювати в райському куточку. Нехай більше про нього розповідають світові. Нехай будуть патріотами. І нехай помічають тих талановитих людей, які живуть на відстані витягнутої руки.

— Звикла до столиці? Не “вбивають” відстані?

— Не звикла, і відстані мене “вбивають”. Щодня на дорогу в обидва кінці йде до двох годин. Але все це — лише дрібна плата за те прекрасне і цікаве, що мене оточило в цьому місті.

— Не почуваєшся самотньою?

— А от самотньою не почуваюся. Навпаки. Мрію побути на самоті. Десь у Тибеті.

— На що, окрім роботи, вистачає часу?

— На здійснення дитячих мрій: я навчилася кататися на ковзанах, освоїла лижі й прихистила маленьке кошеня.

— А як із особистим життям?

— Родина — це така сама складна справа, як і кар’єра. Тут теж потрібно вибудовувати стратегію, ризикувати, прораховувати кроки, приймати вольові рішення, бути готовим до програшу і не розслаблятися після перемог. А тому намагатимуся застосовувати досвід, здобутий у журналістиці, і в особистому житті.

— Рідні задоволені твоїми успіхами?

— Вони дуже хвилювалися, коли я поїхала в Київ. Для них я завжди маленька і беззахисна. А потім звикли. Мені подобається отримувати СМСки від мами після ефіру. Як справжня жінка, вона підмічає те, чого інші просто не говорять. Наприклад, нову сукню чи вдалий макіяж. Мені приємно. Бо знаю, що мама дуже щира і безпосередня. А ще дуже люблю, коли телефонують друзі чи просто знайомі і кажуть: ми тебе бачили. Для мене це символ неперервності зв’язку з Ужгородом і ужгородцями.

— А чи спілкуєшся із закарпатцями, котрі живуть у Києві?

— Час від часу зустрічаю на зйомках наших журналістів: Айну Бадалову, Тоню Дерев’янко, Лесю Комарницьку. Вони всі великі молодці. А нещодавно отримала запрошення прийти в закарпатське земляцтво. Дуже пишаюся цим. Загалом у Києві нас сприймають неоднозначно. Адже чимало закарпатців досягли дуже великих успіхів. І про нас уже ходять “легенди”.

— Що суто закарпатське тобі допомогло в Києві?

— Знання української. Я була дуже здивована тим, що тут це на вагу золота. А ще — толерантне ставлення до інших національностей. У Києві цю проблему так роздмухали, що іноді доходить до справжніх конфліктів. Я ж звикла до нашого “різношерстого” товариства, тому дуже легко виходжу з таких ситуацій.

— За домом не сумуєш? Повернутися не хочеш?

— Сумую за відчуттям дому. Тут його нема через те, що в Києві є якесь відчуття тимчасовості. Велике місто. Багато приїжджих. Усе робиться поспіхом. Ні, моє коріння не тут. А на Закарпаття повернутися хочу. Лише в іншій іпостасі.

— Твої газетні матеріали завжди читала із задоволенням: їх вирізняли легкість, образність, оригінальність думки, чудовий стиль. Не подумуєш зайнятися письменницькою працею?

— Мрію. Але маю пересторогу: написати гірше за тих талановитих письменників, які живуть поряд, не можу. А краще за Екзюпері поки що не напишу.

— А як із німецькою?

— Для мене це друга шкіра. Не випускаю з рук німецькомовних книжок, щоправда, вдається читати лише в метро. Зате які погляди збоку: сусіди по вагону заглядають і думають, що я іноземка!

— Це межа чи знову прагнеш змін?

— Ані меж, ані рамок не визнаю. Я ж іще мушу: зайнятися йогою, вивчити іспанську, прочитати Сковороду, поїхати в музей Сальвадора Далі, піднятися на Ейфелеву вежу, побачити наживо кенгуру, збудувати будинок, посадити трояндовий сад… Просто приїхати на тиждень додому! І все це, не кидаючи улюблене телебачення.