У нас вкоренилася мазохістська традиція не вірити ні в що хороше
Скептичні вислювлювання абсолютно про все, що відбувається в Україні, вже давно стало звичкою наших громадян. У нас вкоренилася мазохістська традиція не вірити ні в що хороше. Якщо послухати довколишніх, то вийде, що в Україні найгірше, найнепрофесійніше геть усе – від футболу до міжнародної дипломатії. Скептика, який з мудрим виразом обличчя висловить щось на кшталт «не ту країну назвали Гондурасом» чи «та всі вони козли!» і додасть «я, звісно ж, патріот України, але...», сприймають за мудрого аналітика, який добре розбирається в ситуації. Якщо ж, бува, сказати: «У нашій країні є чимало професіоналів, тому все у нас вийде», то вас у ліпшому разі назвуть наївним романтиком, який у цьому житті нічого не тямить, у гіршому – порадять звернутися до психіатра.
У психології українського мазохіста немає місця для гордості за свою державу, тому й випадки, коли Україна чи її представники показали себе на гідному рівні, проходять майже непоміченими. Довести, що ми на щось здатні, нецікаво нікому: ні політикам, ні журналістам, ні самому народу.
Візьмімо до прикладу Євро-2012. Здається, ніхто не сумнівається, що здобуття Україною спільно з Польщею права на проведення футбольного форуму майже цілковито є заслугою українського партнера, якого в цьому випадку представляв президент Федерації футболу України Григорій Суркіс. Але вже з моменту здобуття цієї путівки потужно зазвучав хор скептиків: «Провалимо! Краще б не вигравали – зганьбимося! Україна ніколи не зможе його провести!» Далі – гірше. Вітчизняні ЗМІ переконали себе і завзято переконували інших, що Євро від нас відберуть. Всі чекали, коли нарешті Україні вкажуть на її місце і віддадуть чемпіонат гіднішому: німцям, італійцям, шотландцям. Професійно підливає олії в огонь польська жовта преса, яка регулярно «дізнається з власних джерел в УЄФА», що від України відберуть Євро, і Польща його проведе разом із Німеччиною, чи матчі приймуть 6 польських і лише два українські міста. Наші ж ЗМІ, замість того, аби сказати закордонним колегам, мовляв, шановні, роззуйте очі, у нас уже три стадіони практично готові, ви ж, крім балачок, не вирізнилися нічим, запекло перекладають польські тексти. Як же, польські вигадки так вдало вписуються в український песимізм! Натомість слова Григорія Суркіса, дуже авторитетної людини в європейських футбольних колах, сприймаються з недовірою. Як на мене, справжньою ганьбою для України став випадок із Мішелем Платіні. Коли наші журналісти всоте спитали генсека УЄФА, чи відберуть Євро від України, той відповів, мовляв, ви хоч від когось із наших представників чули бодай раз, що чемпіонат можуть відібрати? Лише ви про це й говорите!
Не менш показовими стали й дві нещодавні події: суд із Румунією щодо острова Зміїний та захоплення корабля «Фаїна» сомалійськими піратами. В обох випадках українці безапеляційно звинуватили власну країну в повній нездарності й невмінні відстоювати свої права, на відміну від (США, Росії, Індонезії, Нігерії – потрібне підкреслити). «Якби румуни не виграли в суді за Зміїний, тоді чому б вони так раділи в своїх інтерв’ю?» – наводять українські скептики неспростовний, як їм здається, аргумент. Між тим українські дипломати також у своїх коментарях висловлювали цілковиту задоволеність вироком суду. То чому ж ми не віримо своїм, зате впевнені в цілковитій щирості румунських?
Так само українські ЗМІ й прості громадяни були переконані в провалі операції звільнення моряків «Фаїни». Причому здебільшого критики навіть не поцікавилися, як у таких ситуаціях діють інші держави та скільки часу тривають переговори. Навіщо, коли й так зрозуміло, що рідна Україна – найгірша держава у світі? Захисник дій української влади знайшовся аж у... Москві! Причому захисник фаховий, колишній моряк та чи не єдиний у СНД спеціаліст із сомалійського піратства Михайло Войтенко. Він прямо заявив, що моряків удалося врятувати завдяки американським бойовим кораблям, які оточили «Фаїну» і не дозволили вивезти з неї зброю, та команди українських дипломатів, зусиллями якої вдалося уникнути людських жертв і не перевищити суму викупу від загальноприйнятої. Причому через втручання в процес українських крикунів переговори кілька разів зривалися. Такого наші скептики пережити не могли, тому швидко знайшли пояснення цій заяві: звичайно ж, його підкупили. Іншої причини схвалення дій нашої держави, на їхню думку, існувати просто не може.
Прикладів на такий взірець можна навести багато. У нас заведено посміюватися з росіян, із їхньої впевненості у власній значущості, з їхньої довіри владі, гордості за свою історію. Звичайно, згортання демократії, брак опозиції – це не добре. Проте чи не краще жити, будучи гордим за свою державу, ніж переконувати себе й навколишніх, що нам не пощастило з Батьківщиною? Звісно, мені можуть відповісти, що винувата в такій ситуації влада, проте вона не вічна, а потужність країни (чи її безсилля) залежить не від якогось політика, а від нас. Якщо місцевим скептикам хочеться вважати, що вони народилися й живуть у країні невдах та слабаків, право їхнє. Я ж живу в країні, якою варто пишатися.
Юрій ЛІВАК
