Прожитковий мінімум (далі – ПМ) – величина, яку заведено вважати офіційною межею бідності. Але всім давно очевидно, що вижити на ці гроші нині нереально. Так, із 1 січня прожитковий мінімум в Україні становить 592 гривні, з квітня має зрости до 605, з липня — до 607, а з жовтня – до 626 гривень.
Найцікавіше, що ці цифри начебто не взяті зі стелі, а визначені після тривалих роздумів і підрахунків у високих урядових кабінетах. Їх навіть обґрунтували, пояснивши, що і як треба робити, щоб за ці гроші прожити. Вийшов повний абсурд.
Хто вирішує, скільки нам доста? Перш ніж проаналізувати, що й скільки треба купувати за 592 гривні на місяць, відзначимо, що стандарт прожиткового мінімуму існує у всіх розвинених країнах світу. Але, на відміну від нас, там він є реальним показником, за допомогою якого дбають про гідне життя громадян. За Європейською соціальною хартією, мінімальна заробітна плата в країні має дорівнювати 2,5 прожиткового мінімуму, а мінімальна пенсія – 1,5 прожиткового мінімуму. Україна не поспішає ратифікувати цей документ. Ще б пак! Бюджетом на 2008 рік з 1 січня передбачено мінімальну зарплату у розмірі 515 гривень – це майже на 80 гривень менше від прожиткового мінімуму. До 1999 року закону «Про прожитковий мінімум» у нас не було. Значить, у кожного українця був свій мінімум, за яким він і жив. Шість років тому такий документ написали, а 2000-го року прийняли ще й закон «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії». За останнім, ПМ – це соціальна норма і норматив або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій. Простіше кажучи, це набір матеріальних і духовних благ, що мають гарантувати людині нормальний рівень життя. Таким чином, від величини ПМ «танцює» уряд, коли визначає розмір зарплат, пенсій, стипендій, величину неоподаткованого мінімуму доходів громадян, зрештою, формування державного і місцевих бюджетів. Виходить, це дуже важлива і серйозна річ. Встановлює прожитковий мінімум Кабмін після науково-громадської експертизи сформованих наборів продуктів харчування, непродовольчих товарів і набору послуг. Виглядає воно так: збираються експерти (для визначення кожного з трьох наборів існує окремий «спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади»), думають-гадають, що людині треба для нормального проживання, і складають списки. Потім беруть дані Держкомстату про ціни на всі ті продукти харчування, непродовольчі товари й послуги, що ввійшли до наборів прожиткового мінімуму. Далі кількість множать на вартість і виходить сума, в яку мала б укластися людина, щоб прожити, задовольнивши основні потреби. Але все не так просто.
І сміх і гріх Упевнений, що перелік мінімальних наборів продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг, які пропонує уряд і вважає достатніми для «життя на мінімумі», змінився б, якби тих самих урядовців або хоча б представників «спеціально вповноважених органів виконавчої влади» змусити пожити бодай півроку за ними ж розписаним сценарієм. Не будемо вже говорити про те, що ціни серпня (а саме за ними проводиться розрахунок ПМ на наступний рік) дуже істотно відрізняються від тих, які будуть через півроку. Не зупинятимемося й на тому, що інфляція при розрахунках ПМ береться офіційна, а реально вона набагато вища. Як і на тому, що в різних регіонах різні ціни, а мінімум – один для всіх. Та навіть забудемо, що укладачі наборів для ПМ не дуже прислухалися, наприклад, до науки, хоча написано, що набори оці проходять науково-громадську експертизу. Не зовсім науковий підхід легко проілюструвати: на думку чиновників, працездатному українцеві достатньо отримувати щодня 2790 кілокалорій, а от лікарі кажуть, що звичайному молодому чоловікові (не будівельникові чи шахтареві) треба б набувати щодня 3200–3700 кілокалорій. Школяреві, пише урядова постанова, треба з’їсти за рік хоча б Хоча деякі норми виглядають більш-менш правдоподібно. Наприклад, дорослій людині, напевно, достатньо понад У нас по моді не вдягаються… Якщо ж перейти до набору непродовольчих продуктів і послуг, то про авторів мінімуму остаточно псується думка. Середньостатистичній сім’ї достатньо купити два одеколони на рік. Які парфуми, ви про що? А скільки сім’ї треба виделок, як гадаєте? Правильно, три, причому на п’ять років. Гості хай не ходять, а якщо вже приперлися, то їдять руками. І взагалі, сидіти їм ні на чому, бо уряд вділив тільки три стільці. І тарілки в сім’ї тільки три, і ложки. Про те, щоб лишитися спати й мови не може бути: тільки три подушки й три простирадла. Все, крапка! Холодильник середньостатистичній українській сім’ї треба купувати раз на 15 років, праску – на 9, чайник – на 8, телевізор – на 10, пральну машинку – на 14, настільну лампу, як і диван, люстри та кухонні меблі – на 25 літ. Однієї пляшки шампуню, за підрахунками чиновників, має вистачити на півроку. Стригтися – раз на квартал. Фотографуватися – раз на 5 років. З дозвіллям узагалі тяжко. Можна раз на місяць сходити в кіно, на концерт, у музей, цирк чи зоопарк. Тільки виберіть щось одне. Хтось один із членів сім’ї може раз на місяць відправити листа або листівку. Хочете купити книжку? Тоді забудьте про кіно, цирк, театр et cetera. Газету або журнал можна собі дозволити, правда, тільки одну на тиждень. Ось так. Із одягом парадоксальна ситуація. Ні, звичайно, дорослий чоловік може собі придбати краватку. Але носити її має десять (!) років. Костюм-двійку виносіть, будь ласка, п’ять літ, зимові черевики – стільки ж, за 4 роки купіть п’ять сорочок, одну зимову куртку й напівшерстяні штани. Джинси можна поміняти через три роки, як і рукавиці. Труси і чоловіки, і жінки можуть купити раз на п’ять місяців, а от одні плавки мають прослужити десять років. Якщо ви так одягатиметеся, і врешті-решт на роботі вам зроблять зауваження, всучіть їм постанову Кабміну. Та якщо чоловік і не таке витримає, то за жінок страшно. Три пари колготок на рік, один бюстгальтер (дівчатам до 18 років, виявляється, він узагалі не потрібен), шкарпетки жінки в нашій країні не вдягають, раз на чотири роки можна купити хустинку, шапку, шаль і спідницю. Сукню коханій дозвольте раз на п’ять років. Як і зимові теплі чобітки. А от зимовий верхній одяг – це вже розкіш. Тільки раз на вісім років. Слухати нічого не хочете! Слова мода в Україні не існує. Мабуть, цього буде досить, щоб стало й смішно, і страшно від того, в якій державі живемо. Пардон, на мінімум виживаємо.
