Як 100, а, можливо, і тисячу років тому, ієрархи і священнослужителі усіх церков покладають на молодь особливу надію і, водночас, вкрай занепокоєні її світовідчуттям і поведінкою. Вони, тобто ієрархи, хотіли б бачити молодь слухняною і богобоязкою. Ну, а молодь примудряється навіть на євангелізаційні концерти запрошувати рок-музикантів. Молодь лякає старших одновірців не лише рвучкістю та майже лайливим для деяких церков модернізмом, але й часом такою палкістю духовних практик, котра вражає
Віктор Єленський: У Закарпатті більшість церков та релігійних спільнот створюють спеціальні служби з роботи серед молоді. Священнослужителі вважають, що найбільше духовної підтримки потребують молоді люди, які живуть у великих містах, де існує добре описаний соціологами феномен самотності у натовпі: навколо тебе багато людей, але звернутися за порадою немає до кого.
Як працюють церкви з молоддю? Радіо Свобода розповідали настоятель Хресто-Воздвиженського храму, протоієрей отець Дмитрій Сидор, директор родинного будинку «Нова сім’я» Валентина Червоноока та й пересічні закарпатці. Слухала їх і записувала наша кореспондентка в краї Надія Петрів.
Надія Петрів: Мукачівець Василь Ковач змалечку допомагає прислужувати в церкві. Каже, що ніхто його до цього не змушував, не привчав, просто ходив з бабусею до храму святого й так йому сподобалися, що вирішив обрати служіння Господу життєвою стежиною.
Незабаром Василь закінчує школу й мріє піти вчитися до богословської академії. Про це так розказує Радіо Свобода:
Василь Ковач: Я, звичайно ж, ходжу до церкви! Мене цьому вчила бабуся. Це у нас навіть уже не традиція, це як світогляд наш.
Надія Петрів: Таких, як Василь, молодих людей, котрі всім серцем сприймають віру в Бога, у Закарпатті чимало. Самі місцеві мешканці пояснюють це тим, що область переважно сільська, а в селах найміцніші вірування, традиції. Щоправда, за радянських часів про це здебільшого мовчали. Зараз же в краї спостерігається масове навернення людей до церкви. Принаймні, це бачить Василь.
Василь Ковач: Я щонеділі ходжу до монастирів, бачу.
Надія Петрів: Закарпатське ж духовенство говорить про те, що покоління, виховане радянським часом, доволі тяжко повертається до церкви. Також варто вчити слову Господньому ту молодь, яку до років 10-12 до храмів не водили.
Щоб молодь зацікавити, в Ужгороді пішли своїм шляхом. Каже протоієрей, настоятель Хресто-Воздвиженського храму, отець Дмитрій Сидор.
Дмитрій Сидор: Ми пішли тією дорогою, коли в церкві акцент кожної проповіді йде саме на молодіжну тему. По-перше, проблеми молоді — це освіта, школа, а головніше — це особистий духовний стан, тобто як ставитися до любові, сім’ї, нинішнього вільного сексу, до абортів.
Надія Петрів: Для тих молодих людей, котрі прагнуть духовного спілкування, у Хресто-Воздвиженському храмі є спеціальна велика зала з лавицями та столами, посередині чайник, склянки, тут завжди можна випити запашного напою й просто поспілкуватися.
Дмитрій Сидор: Проблема для молоді полягає в тому, де зустрічатися, крім дискотек, тому ми задумали створити Клуб любителів духовної мудрості. До нас у Центр можна просто прийти попити чаю, познайомитися, не планувати нічого й побачити, що є люди, спільні за інтересами.
Надія Петрів: Ще один шлях роботи православного духовенства у Хресто-Вздвиженському храмі в Ужгороді з молоддю — це функціонування центру допомоги материнству та дітям-сиротам.
Що ж стосується, власне, материнства, то, за словами настоятеля, в першу чергу мова йде про допомогу тим жінкам, котрі хочуть зробити аборт. За останні три місяці до центру звернулося понад 60 таких молодих жінок.
Дмитрій Сидор: Ми закликаємо інкогніто матерів майбутніх, які налаштувалися на аборт, і ведемо з ними бесіди. Спочатку з ними працюють психологи, потім вони йдуть на сповідь. З десяти, які прийдуть до нас, може, всього 2-3 не вчинять того страшного кроку, але й це вже є позитив.
Надія Петрів: Отець Дмитрій розповідає, що він переймає все цікаве й сучасне, аби лише залучати молодь до церкви.
Дмитрій Сидор: Ми пишемо свою ритмічну естрадну музику для молоді, проводимо багато концертів. Це музика, після якої легко.
Надія Петрів: Таку музику співають не священики, дяки чи спеціально вчені хористи, а діти. Вони приходять сюди самі, їх приводять. Чимало з них тут знаходять свій другий дім.
Жанна Мартем’янова: Я тут навчилася спілкуватися з іншими, і мені це подобається. Ми тут дуже дружні. Мене не страшить, що потрібно притримуватися християнських традицій
Ніка Семакіна: Я ходжу сюди з 6 років. Мені тут дуже подобається, а більше за все люблю танцювати.
Надія Петрів: Жанна й Ніка — діти-сироти. На їхню долю випало важке випробування, їхня сім’я нині, як ще 170 дітей, в єдиному в Україні родинному будинку «Нова сім’я». Заснувала його понад 17 років тому медсестра Ужгородської міської поліклініки Валентина Червоноока. Нині кожної вільної хвилини вона приводить дітей до храму.
Валентина Червоноока: Ми не змушуємо дітей і насильно сюди не приводимо, бо серед наших дітей є і католики, і греко-католики, і православні. Ми не можемо змусити дитину до православ’я, але … Конфліктів не було у нас ніяких з цих приводів.
Надія Петрів: Валентина Червоноока запевняє, що разом з отцем Дмитрієм вони допомагають дітям розвивати таланти. І результати вже нині прекрасні, перемоги в різних конкурсах, на фестивалях.
Валентина Червоноока: Ці діти з різних родин, з родин алкоголіків, наркоманів, з різними долями, але як вони почали ходити до церкви, то жодна дитина не потрапила ні в наркоманію, ні в проституцію, бо у нас дуже міцне коло спілкування, бо знаходять ці діти самі себе в цьому домі, є чим зайнятися. Вони кажуть, коли займаються, співають, танцюють, то лише тоді й живуть.
Віктор Єленський: Цікава тенденція спостерігається в Україні: ті, кому 16-18, декларують більш глибоку релігійну залученість, ніж ті, кому 20 і більше.
Так, дійсно, згідно з опитуваннями, релігія у ціннісних перевагах молоді поступається сім’ї, цікавій і добре оплачуваній роботі, коханню, друзям, прагненню мати власний бізнес, але випереджає політику, а також (у що важко повірити) відвідини вечірок, дискотек і, в межах можливої похибки, суспільному статусу.
І все ж з-поміж суспільних інституцій молоді люди найбільше довіряють саме церкві і саме з нею найбільшою мірою пов’язують свої надії на одухотворення суспільства. Тож традиційним церквам України не варто скаржитися на загублену генерацію, ліпше простягнути цій генерації руку.
