Шлях Словаччини до Північноатлантичного альянсу: повторити їхні помилки чи навчитися на їхньому досвіді?
«Україна — це Словаччина десять років тому», — каже Урбан Руснак, посол Словаччини в Україні. З початку минулого року Словаччина виконує роль контактного посольства НАТО в Україні.
Ще на початку 90–х, після розпаду Організації Варшавського договору (ОВД), у Словаччині, територія якої як півтори Одеської області, розташовувалося 16 радянських військових баз. Як визнає сам пан Руснак, спочатку до курсу на євроатлантичну інтеграцію підійшли несерйозно: «Реформи не проводилися, натомість було лише декларативне прагнення. Ми думали, що можемо вступити в НАТО без реформ, просто провівши референдум». І от 1997 року, коли протистояння в цьому питанні тодішніх президента і прем’єра досягло межі, відбувся референдум, який провалився через всього десятивідсоткову явку виборців. Усе ж заявку на вступ вирішили подавати. Її подання у 1999 році збіглося з натовськими бомбардуваннями Югославії, до якої більшість словаків завжди мала великі симпатії. Підтримка НАТО була нижчою за 30%. «Однак уряд вирішив діяти так, ніби ми вже є де–факто членами НАТО. Ми відкрили повітряні коридори для авіації Альянсу», — розповідає посол.
Попри низьку підтримку, уряд почав активну агітаційну кампанію. «Перше питання, яке нам ставили: чи служитимуть наші солдати–строковики в гарячих точках, куди їх посилатиме НАТО? Відповідь була чітка: кожна країна–член НАТО сама вирішує, де будуть працювати її військові. Крім того, ми вирішили повністю відмовитися від призову», — каже пан Руснак. Зараз словацькі контингенти є в Косові й Афганістані. Аби потрапити туди, офіцери проходять конкурс, адже відрядження в зону справжніх бойових дій — необхідна складова росту по службі. «Інше питання — чи будуть на нашій території військові бази НАТО? Ми пояснювали: альянс не має армії, єдині війська НАТО, що перебувають у Словаччині, — це словацькі війська. Інші приїжджають на спільні навчання, а потім їдуть додому. Це відбувається і в Україні», — веде далі Урбан Руснак.
Ще одна, дуже близька нам проблема, з якою зіштовхнулися словаки, — це майбутнє військово–промислового комплексу, який дістався у спадок від радянщини. У Словаччині вироблявся єдиний імпортний зразок озброєння радянської армії — одна з моделей гаубиць. «Ті підприємства, котрі працювали на радянських патентах і виробляли радянські зразки зброї, не вижили. Залишилися тільки ті, які працювали на словацьких патентах. Зараз ми виробляємо власні зразки зброї, які продаємо на ринку НАТО й інших країн», — каже пан посол.
Тим часом проводилися реформи, яких вимагав вступ до альянсу «Ми істотно поліпшили умови праці, реформували податкову систему, створили сприятливий інвестиційний клімат», — розповідає Урбан Руснак. Реформи на вступ до НАТО значно збігаються з вимогами на інтеграцію до Євросоюзу. Агітаційна кампанія і позитивні зрушення в економіці дали свій ефект: у 2003 році, на момент прийняття країни до Альянсу, вже близько 60% словаків вітали цю подію. Вступ до НАТО часто є прелюдією вступу до ЄС. У Словаччини ці терміни не дуже розбіглися в часі: до НАТО приєдналися у квітні, а до ЄС — у травні 2003 року.
Євроатлантичні прагнення України Словаччина підтримує і на найближчому саміті НАТО у Бухаресті голосуватиме за приєднання України до Плану дій щодо членства. Однак це залежить і від самого українського суспільства. Порівняно швидкий рух Словаччини до НАТО став можливим не в останню чергу через те, що потребу в ньому не ставила під сумнів жодна з основних політичних сил країни, розбіжності стосувалися того, як це зробити. «У НАТО пильно стежать за політичною ситуацією в Україні, — зазначив Урбан Руснак. — І згода політичних сил щодо цього питання (приєднання до ПДЧ. — Авт.) значно підвищує шанси України на саміті в Бухаресті, тоді як протистояння і невизначеність ці шанси зменшують».
