Український радикалізм розгоряється лише напередодні виборів

       Хто в молодості не був радикалом, у того немає серця; хто в зрілості не став консерватором, у того нема розуму – цю фразу приписують видатному прем’єр-міністру Великобританії Він­стону Черчиллю. Україні через кілька мі­сяців виповниться 18 років, тобто, за логікою англійця, саме час для радикалізму. Є, однак, і своя, ближча, прикмета – напередодні виборів в Україні політики полюбляють використовувати теми, які розділяють українське су­спільство, шукаючи додаткової під­трим­ки в однієї частини вітчизняних виборців і водночас остаточно відштовхуючи іншу. Нинішній час не став винятком. Полі­тичні партії різних ідеологічних напрям­ків не гребують використати цю неоднозначну тему. Тим паче – приводів для дискусій та висловлюва­ння на задану тему більш ніж достатньо.     

       От і популярне шоу Савіка Шустера минулої п’ятниці присвятило темі українського нацизму майже половину свого гігантського ефірного часу. При­від: нещодавнє вбивство в Одесі члена організації націоналістичного спрямування «Січ» Максима Чайки учасниками антифашистського руху «Антифа», який, як стверджують, підтримує партія «Родіна». Цю силу в свою чергу нібито підгодовують з Росії.

         Насправді в Росії, яка не втомлюється звинувачувати в розгулі нацизму колишні республіки СРСР (Грузію, країни Прибалтики, Молдову, Україну), націоналістичні рухи вже набули набагато загрозливіших масштабів. Нещодавно РФ прийняла закон «Про заходи протидії реабілітації нацистів та їх пособників у країнах колишнього СРСР». Законом, зокрема, передбачається недопущення на територію РФ людей, що якимось чином виявили свою прихильність до нацизму.

      Нібито правильний закон викликав неоднозначну реакцію в середовищі самих росіян. «Я особисто думаю, що такий закон у Росії не потрібен. Він буде націлений проти молодих російських хлопців, які сповідують культ особисто­сті Гітлера», – каже коментатор в одному з численних обговорень цієї ініціативи на російських сайтах. Для Росії це питання актуальніше, ніж для су­сід­ніх держав. Слоґан «Россия для русских» набуває там усе більшої популярності. Чого вартий лише нещодавній вибрик фанатів футбольного клубу «Спартак» (Москва), які прийшли на матч команди в день народження Гітлера з плакатом «С днем рождения, дедушка!». Та, крім словесної підтримки нацизму, в Росії не рідкість і, так би мовити, практична. Побиття чи вбивства людей неєвропеоїдної раси там далеко не рідкість.

         Російська влада проявам нацизму нібито намагається протистояти, проте слід визнати, що й політика Володимира Путіна є націоналістичною за суттю. Водночас тамтешня політеліта побоюється розквіту націоналізму в Росії, розуміючи, що, набравши сили, він здатен змести й саму нинішню панівну верхівку. Крім того, Медведєв і Путін дбають про свій міжнародний імідж. Вони чудово знають, як Європа ставиться до нацистських проявів. Можливо, й згаданий закон ухвалено для того, щоб, по-перше, відвернути увагу світової спіль­ноти від власних внутрішніх проблем, по-друге, – знову представити Україну (та деякі інші  держави) в невигід­ному світлі.

        Проте, незважаючи на політичні мотиви Росії, нам слід визнати, що прояви радикального націоналізму справді  виникають в Україні. Нещодавно у Льво­ві з’явилися, м’яко кажучи, провокаційні сіті-лайти: «Українська дивізія «Галичина» – вони захищали Україну», які встановила партія Олега Тягнибока «Свобода». У країні, яку ділить навпіл питання щодо того, як ставитися до Української повстанської армії, схвалення дивізії, що воювала на боці наци­стської Німеччини, не могло не викликати обурення. Питання: кому потрібно вбивати черговий клинець між Заходом і Сходом України? Навряд чи Тяг­ни­бок не передбачив, яку реакцію викличе цей крок. Тим паче, російські канали оперативно зреагували на появу сіті-лайтів і подали цю подію у вигідному для себе світлі. Кому потрібно в непростій політичній ситуації розпалюва протистояння між громадянами країни? Зрозуміло, що не українським правим силам, котрі й без цього не встигають відбиватися від звинувачень у радикалізмі. А от для українських проросійських сил і для самих російських політиків черговий «оскал українського націоналізму» навіть дуже зручний. Появу цих рекламних написів можна порівняти з виправдовуванням учинків Йосипа Сталіна на Сході України. Мало того, що фігуру радянського вождя не сприймають навіть заслужені комуніс­ти, та ще й друга частина України остаточно переконалася, що комуністичній пар­тії не місце в українському політикумі. Найкраще про це свідчить невпинне падіння рейтингу КПУ.

       Зрештою, навіть справедлива заява Президента України Віктора Ющенка про необхідність ретельного розслідування вбивства Максима Чайки ви­кликала неоднозначне трактування. Багато кому здалося, що Президент став на одну зі сторін. І не суттєво, що він мав на увазі: хтось його слова сприйняв як підтримку націоналізму, інші – як заклик входити до радикальної ніші. Грань між патріотизмом і націоналізмом настільки тонка, що в будь-який момент є загроза її перейти. Те ж таки визнання УПА воюючою стороною й героями України з одного боку – історична справедливість, з іншого – камінь спотикання і конфліктів. Навряд чи хтось вірить, що ветерани Радянської армії колись визнають опонентів із Пов­стан­ської (і навпаки), тому й політикам, напевно, не варто тепер зачіпати таку дратівливу тему, визнавши, що вона потребує детального вивчення. І обговорювати її слід не на політичних шоу, а в наукових дискусіях. Ті ж політики, котрі у своїх передвиборчих баталіях граються на національній темі, фактично ви­знають власну слабкість: вони просто не мають, що запропонувати виборцям, окрім ідеї їхньої вищості над кимось іншим. 

      Не дивно, чому радикальна націоналістична риторика близька багатьом людям. Незважаючи на країну, нацизм усюди однаковий – це ідеологія тоталі­таризму. Останнього є три форми: нацистська, релігійна та кастова. Проте у своїй суті всі вони однакові й ствер­джують: ми (нація, релігія чи каста) найкращі, всі інші – вороги. Можна навіть виокремити й четвертий, економічний, коли керівник свято переконаний (чи просто наполегливо переконує інших), що лише він знає, як правильно керувати підприємствами, заробляти гроші, якщо ж хтось із ним не згоден – це однозначно недруг. Примітивна ідеологія, проте часто вона має популяр­ність якраз через свою легкість. Адже прихильнику такої ідеології не потрібно працювати, поліпшувати себе, зрештою напружувати мізки, бо й так зрозуміло, що він кращий за всіх інших.

      Прихильники політичного націоналізму можуть наводити скільки завгодно прикладів його потрібності. Не можна порівнювати нас із нацизмом Німеччини: у нас «націоналізм із людським об­личчям», кажуть вони. Можливо, проте, чи хотіли німці, які обрали Гітлера лідером країни, того, що відбулося з країною і світом у 40-их? Навряд чи. Дійсно, до ультраправих політиків в останні роки повертаються європейські виборці. Праві перемагали на парламентських виборах в Австрії, радикал Ле Пен виходив у другий тур президентських виборів у Франції, проте у Європі потужні демократичні інституції утримують таких політиків у цивілізованих рамках. Чи існують такі рамки в Україні?

      Зрештою, вирішувати, чи потрібні Україні керівники тоталітарного штибу мислення, може лише суспільство, яке й доведе, виросло воно вже до зрілого виборця чи все ще залишається юним романтиком.

Юрій  Лівак,

Ужгород