Український радикалізм розгоряється лише напередодні виборів
Хто в молодості не був радикалом, у того немає серця; хто в зрілості не став консерватором, у того нема розуму – цю фразу приписують видатному прем’єр-міністру Великобританії Вінстону Черчиллю. Україні через кілька місяців виповниться 18 років, тобто, за логікою англійця, саме час для радикалізму. Є, однак, і своя, ближча, прикмета – напередодні виборів в Україні політики полюбляють використовувати теми, які розділяють українське суспільство, шукаючи додаткової підтримки в однієї частини вітчизняних виборців і водночас остаточно відштовхуючи іншу. Нинішній час не став винятком. Політичні партії різних ідеологічних напрямків не гребують використати цю неоднозначну тему. Тим паче – приводів для дискусій та висловлювання на задану тему більш ніж достатньо.
От і популярне шоу Савіка Шустера минулої п’ятниці присвятило темі українського нацизму майже половину свого гігантського ефірного часу. Привід: нещодавнє вбивство в Одесі члена організації націоналістичного спрямування «Січ» Максима Чайки учасниками антифашистського руху «Антифа», який, як стверджують, підтримує партія «Родіна». Цю силу в свою чергу нібито підгодовують з Росії.
Насправді в Росії, яка не втомлюється звинувачувати в розгулі нацизму колишні республіки СРСР (Грузію, країни Прибалтики, Молдову, Україну), націоналістичні рухи вже набули набагато загрозливіших масштабів. Нещодавно РФ прийняла закон «Про заходи протидії реабілітації нацистів та їх пособників у країнах колишнього СРСР». Законом, зокрема, передбачається недопущення на територію РФ людей, що якимось чином виявили свою прихильність до нацизму.
Нібито правильний закон викликав неоднозначну реакцію в середовищі самих росіян. «Я особисто думаю, що такий закон у Росії не потрібен. Він буде націлений проти молодих російських хлопців, які сповідують культ особистості Гітлера», – каже коментатор в одному з численних обговорень цієї ініціативи на російських сайтах. Для Росії це питання актуальніше, ніж для сусідніх держав. Слоґан «Россия для русских» набуває там усе більшої популярності. Чого вартий лише нещодавній вибрик фанатів футбольного клубу «Спартак» (Москва), які прийшли на матч команди в день народження Гітлера з плакатом «С днем рождения, дедушка!». Та, крім словесної підтримки нацизму, в Росії не рідкість і, так би мовити, практична. Побиття чи вбивства людей неєвропеоїдної раси там далеко не рідкість.
Російська влада проявам нацизму нібито намагається протистояти, проте слід визнати, що й політика Володимира Путіна є націоналістичною за суттю. Водночас тамтешня політеліта побоюється розквіту націоналізму в Росії, розуміючи, що, набравши сили, він здатен змести й саму нинішню панівну верхівку. Крім того, Медведєв і Путін дбають про свій міжнародний імідж. Вони чудово знають, як Європа ставиться до нацистських проявів. Можливо, й згаданий закон ухвалено для того, щоб, по-перше, відвернути увагу світової спільноти від власних внутрішніх проблем, по-друге, – знову представити Україну (та деякі інші держави) в невигідному світлі.
Проте, незважаючи на політичні мотиви Росії, нам слід визнати, що прояви радикального націоналізму справді виникають в Україні. Нещодавно у Львові з’явилися, м’яко кажучи, провокаційні сіті-лайти: «Українська дивізія «Галичина» – вони захищали Україну», які встановила партія Олега Тягнибока «Свобода». У країні, яку ділить навпіл питання щодо того, як ставитися до Української повстанської армії, схвалення дивізії, що воювала на боці нацистської Німеччини, не могло не викликати обурення. Питання: кому потрібно вбивати черговий клинець між Заходом і Сходом України? Навряд чи Тягнибок не передбачив, яку реакцію викличе цей крок. Тим паче, російські канали оперативно зреагували на появу сіті-лайтів і подали цю подію у вигідному для себе світлі. Кому потрібно в непростій політичній ситуації розпалюва протистояння між громадянами країни? Зрозуміло, що не українським правим силам, котрі й без цього не встигають відбиватися від звинувачень у радикалізмі. А от для українських проросійських сил і для самих російських політиків черговий «оскал українського націоналізму» навіть дуже зручний. Появу цих рекламних написів можна порівняти з виправдовуванням учинків Йосипа Сталіна на Сході України. Мало того, що фігуру радянського вождя не сприймають навіть заслужені комуністи, та ще й друга частина України остаточно переконалася, що комуністичній партії не місце в українському політикумі. Найкраще про це свідчить невпинне падіння рейтингу КПУ.
Зрештою, навіть справедлива заява Президента України Віктора Ющенка про необхідність ретельного розслідування вбивства Максима Чайки викликала неоднозначне трактування. Багато кому здалося, що Президент став на одну зі сторін. І не суттєво, що він мав на увазі: хтось його слова сприйняв як підтримку націоналізму, інші – як заклик входити до радикальної ніші. Грань між патріотизмом і націоналізмом настільки тонка, що в будь-який момент є загроза її перейти. Те ж таки визнання УПА воюючою стороною й героями України з одного боку – історична справедливість, з іншого – камінь спотикання і конфліктів. Навряд чи хтось вірить, що ветерани Радянської армії колись визнають опонентів із Повстанської (і навпаки), тому й політикам, напевно, не варто тепер зачіпати таку дратівливу тему, визнавши, що вона потребує детального вивчення. І обговорювати її слід не на політичних шоу, а в наукових дискусіях. Ті ж політики, котрі у своїх передвиборчих баталіях граються на національній темі, фактично визнають власну слабкість: вони просто не мають, що запропонувати виборцям, окрім ідеї їхньої вищості над кимось іншим.
Не дивно, чому радикальна націоналістична риторика близька багатьом людям. Незважаючи на країну, нацизм усюди однаковий – це ідеологія тоталітаризму. Останнього є три форми: нацистська, релігійна та кастова. Проте у своїй суті всі вони однакові й стверджують: ми (нація, релігія чи каста) найкращі, всі інші – вороги. Можна навіть виокремити й четвертий, економічний, коли керівник свято переконаний (чи просто наполегливо переконує інших), що лише він знає, як правильно керувати підприємствами, заробляти гроші, якщо ж хтось із ним не згоден – це однозначно недруг. Примітивна ідеологія, проте часто вона має популярність якраз через свою легкість. Адже прихильнику такої ідеології не потрібно працювати, поліпшувати себе, зрештою напружувати мізки, бо й так зрозуміло, що він кращий за всіх інших.
Прихильники політичного націоналізму можуть наводити скільки завгодно прикладів його потрібності. Не можна порівнювати нас із нацизмом Німеччини: у нас «націоналізм із людським обличчям», кажуть вони. Можливо, проте, чи хотіли німці, які обрали Гітлера лідером країни, того, що відбулося з країною і світом у 40-их? Навряд чи. Дійсно, до ультраправих політиків в останні роки повертаються європейські виборці. Праві перемагали на парламентських виборах в Австрії, радикал Ле Пен виходив у другий тур президентських виборів у Франції, проте у Європі потужні демократичні інституції утримують таких політиків у цивілізованих рамках. Чи існують такі рамки в Україні?
Зрештою, вирішувати, чи потрібні Україні керівники тоталітарного штибу мислення, може лише суспільство, яке й доведе, виросло воно вже до зрілого виборця чи все ще залишається юним романтиком.
Юрій Лівак,
Ужгород