Мартін Дебок: «Без мандрів вже життя собі не уявляю...»
У затишному кафе Великого Березного ми досить довго розмовляли з нею, невисокою і худою смуглявкою з далекої Франції, і я не переставав захоплюватися одержимістю жінки пенсійного віку, головна пристрасть якої в останню чверть століття – мандри світом за будь-якої погоди, у будь-яку пору року.
Вирушивши ще до початку літа з Марселя, вона сміливо почала підкоряти Старий континент пішки та автостопом, безстрашно долаючи село за селом, місто за містом. Пройшовши кілька країн, потім ближче познайомилася з Румунією, а згодом перейшла до Закарпаття. Вирушивши з Ясіня, детально вивчала наш чарівний край, відвідавши його головні куточки природи. Мартін Дебок показує мені українську карту, видану на кількох мовах. На ній акуратно приліплені квадратні папірчики з написами пройдених населених пунктів. Особливе враження у мандрівниці від Хуста, Колочави, Ждинієва, Волівця інших, поселень регіону. Але найбільше Мартін розповідає про Великоберезнянщину, її контрасти: з одного боку неперевершена у своїй красі природа, з іншого – небагате життя горян. Вона давно мріяла потрапити в Ужанський національний парк, багато прочитавши про нього в мережі Інтернет, його букові праліси, віднесені до світової спадщини ЮНЕСКО; місце падіння метеорита; флору і фауну. І тут вона не розчарувалася. Запам’ятався високогірний Ужок, його перевал, серпантини доріг. Вражена біорізноманіттям тутешньої природи, рельєфом.
- У Вас великі потенційні можливості для розвитку туризму та рекреації. Потрібно тільки їх сміливіше використовувати.
Вона залишила за 25 років позаду тисячі кілометрів далеких доріг. Насамперед у Європі, а згодом в Азії, Африці.
- Невже не страшно мандрувати світом одній, адже у дорозі всіляке трапляється?
- Я звикла, і десь 90 відсотків тих, з ким доводиться спілкуватися, це люди добрі, щирі, вони охоче допомагають при нагоді. А трапляються, звичайно, і люди черстві, недружелюбні, але це скоріше виняток, аніж правило. У деяких ваших селі бачила п’яних, але гарне враження від зустрічі з добрими жителями, справжніми трударями. Одна жінка у невеликому прикордонному селі Лубня пригостила мене грудкою свіжого смачного сиру з коров’ячого молока, а її чоловік підвіз до центрального шосе. І таких епізодів, пам’ятних і приємних, на Закарпатті було чимало. Тільки тепло сердець і підтримку відчула я у Стужиці, де працівники відділення національного парку надали мені притулок для ночівлі, пригостили гарячим чаєм. Багато посприяв мені у мандрівці заступник директора національного парку Валентин Волошин, детально розповівши про охорону природи тут, найвизначніші місця, друзів природно-заповідної території зі Словаччини та Польщі (парки «Полоніни» та «Бещади»), куди моя наступна після Закарпаття дорога.
Мартін Дебок з жахом згадує час, коли їй зробили операцію на хребті, вставлений диск і боязнь перед майбутнім. Фахівці порадили їй багато рухатись. Ось відтоді і мандрує вона планетою, відкриваючи світ, дивовижні куточки природи і творіння рук людських. Про болячки забула. Ніколи не шкодувала, що відмовилась від марсельського комфорту і щоразу значну частину року віддає шляхам до незвіданого.
- Напевно, мрієте хоч краєм ока глянути на Еверест – найвищу точку планети?
- А я вже бачила її, коли була у Північній Індії. Але наступного року хочу придивитися пильніше, підступитися ближче, коли відвідаю Індію, Непал. Приємне враження справила на мене Японія, Марокко, Камбоджа, США, Канада, Лаос, В’єтнам. Мені подобається світ, такий розмаїтий, але надзвичайно цікавий. Сьогодні перетну кордон зі Словаччиною і помандрую цією країною, а також Польщею, Чехією, детальніше познайомлюся з Високими Татрами, а десь у жовтні маю намір повернутися додому.
- Як рідні сприймають Ваш такі довгі відлучення?
- Трохи сердяться, але вже звикли, бо знають, що не відмовлюся я від такого мандрівного життя.
…Мартін підійшла до прикордонника, той глянув паспорт і показав рукою у напрямі Словаччини. Жінка посміхнулася до мене, зробила прощальний жест рукою і поволі почала віддалятися. Але раптом різко повернулася і ступила кілька кроків назад, зробивши прощальний поцілунок у щоку.
- Адью,- вимовив я цій крихітній літній француженці, яка сміливо пішла з великим рюкзаком за плечима вперед – наперекір дощам і спеці, невизначеності і романтиці. Вона ще раз оглянулася і тепло посміхнулася – цю мить і зафіксувала моя фотокамера.