Ужгородець Микола Жолтані побував у 20 країнах

Підприємець Микола Жолтані з Ужгорода у свій 31 рік відвідав понад 20 країн. Ці поїздки пов’язані з сімейним відпочинком, роботою, навчанням, стажуванням. Про свої враження, те, чим наша держава відрізняється від інших у світі, чого бракує Україні й чому Микола хоче жити тільки на Закарпатті – у нашій розмові з ним.

 

– Миколо Івановичу, яку першу закордонну країну від­ві­да­ли?

– Мій батько був військовим.   1988 року ми переїхали з Києва до Німеччини, де я відчув велике розчарування. Нам казали, що живемо в най­кращій і найщасливішій країні – Радян­ському Союзі. Та куди було СРСР до Німеччини! Познайомився з хлопцями. Вони ледве чекали відкриття купального сезону. Ми пішли на пляж. Там я мусив роздягнутися догола й бути, як усі. Уявляєте, яким шоком це було для мене, 12-річного радянського хлопчика? 

– Яка країна найбільше сподобалася?

– Незабутнє враження справив Єрусалим, відвідання святих місць. Сподобалися Словенія та Хорватія. Тамтешній слов’янський люд добре нас розуміє, а ми – його. У нас подібні культури. Як відомо, їхні предки жили на Закарпатті 260 років тому. У цих країнах разом із сім’єю ми відпочивали багато ра­зів. 

– Кожна країна має свої звичаї, традиції. Якщо, до при­кла­­ду, у Європі можна ходити напів­роздяг­неними, то в мусульманських державах жінкам не годиться навіть від­кривати лиця. Чи траплялися з вами якісь непорозуміння?

– На щастя, поки що ні. Перед поїздкою читаю в Інтернеті про країну, в тому числі й про тамтешні звичаї. Я поважаю особливості національних культур, тому мені комфортно будь-де. До того ж добре володію англійською, фран­цузькою, російською, українською, тому з людьми можу порозумітися без проблем і перекладачів. У Тунісі побував двічі. Вдруге в шортах і сорочках із коротким рукавом уже не ходив.

– Яка країна найбільше вразила?

– Таїланд. Там надзвичайно цікава історія. Довкола нього – колонії. Таїланд завжди був королівством, і разом з тим це – земля свобод. Ди­віться, як вам ці милі дами (показує на ноутбукові фото. – Авт.)? Якщо в Таїланді побачите високу красиву жінку, знайте: це прооперований чоловік – трансвестит. Ідуть на таке заради грошей. У 60-х роках Таїланд переживав бум секс-туризму. Місцеві чоловіки зрозуміли, що вони  не при ділі й стали переодягатися в жінок, а згодом і йти на операції, створювати різноманітні шоу заради заробітку. Мусять вживати гормони, аби мати гарні форми, – закачують силікон, тому й живуть здебільшого до 35 років.

У Таїланді – 80 млн людей, із них півмільйона – монахи. 18 % жителів  – етнічні китайці. І кожен чоловік повинен побути монахом хоча б тиждень. Така традиція. Вважається благословенням для господині, якщо вона нагодує ченця. Тож ґаздині встають дуже рано й до світанку готують їсти, бо монахи їдять  раз у день до п’ятої ранку.

Саме в Таїланді зрозумів, що мавпа – страшна тварина, підла. Там є міс­це, де туристи привчили приматів до го­дування з рук. Коли даєш їй їсти, не можна дивитися в очі, бо вкусить. Часто буває, що від туристів мавпа вихопить сумку чи пакет і втече – вилізе на дерево. Треба пильнувати, бо потім не доженеш.

Катався на слонах. Слон – дуже розумна тварина. Розмови про те, мовляв, він боїться миші, – не що інше, як вигадка. Насправді слон боїться наступити на когось, він має таку ж чутливу стопу, як долоня людини. Ще донедавна буддисти використовували спеціально навчених слонів для страти, бо ре­лігія не дозволяє самим убивати людей. Слону закривали очі, прикріплювали до ноги ножа, тварина піднімала ногу й опускала на шию людини. Тій відтинало голову. 

– Кажете, що торік у грудні відвідали Кубу. У нас – холодно, а там – спека. Чи позначаються зміни кліматичних поясів на самопочутті?

– Найбільше дає про себе знати різниця в часі. На Кубі, де вона становить сім годин, не міг заснути.

– Якою постав перед вашими очима так званий Острів Свободи?

– На Кубі й тепер живуть, як у раб­стві: такі закони, що людина не має свободи у своїх діях. Там усе є власністю держави. У них авто ще 60-х років, правда, відремонтовані, відреставровані. Їх купити не можна. Кубинець може мати власну машину тільки в тому разі, якщо працював за кордоном, а це за­звичай видатний діяч або спортсмен. Наша «сімка» у них коштує 15–17 тисяч євро. Це дуже дорого, як порівняти, що заробітна плата в них – 20 євро. Нерухомість не можуть продати, а лише передати у спадок. Якщо і є якісь операції з нерухомістю, то всі вони нелегальні.

А це – Гавана (Микола показує знімок, на якому стоїть, обійнявшись із чорношкірою жінкою. – Авт. ). Ця дама в національному гаванському вбранні – символ Куби. Я підійшов, сфотографувався, кинув копійки. Так робить багато туристів.

– Які подарунки купуєте?

– Для себе – тарілки, які характеризують відповідну країну, де зображені родзинки, які є візитівками тих країн. До прикладу, у Франції – це Ейфелева вежа. Для колег – те, що замовляли. Наприклад, із Куби привіз 30 сигар, три пляшки рому, кілька пачок кави. Хтось просить привезти освячену ікону, камені.

– З якими проблемами стикаєтеся при відкритті віз?

– Документи здаю туристичним фірмам чи агентствам, і вони вже переймаються всіма питаннями. Якихось проблем не виникало. Правда, торік мені відмовили у візі до Сполучених Штатів, і посольство навіть не пояснило причини. Дуже шкода, що я не опинився серед інших колег, під час відпочинку на пароплаві «Ліберті», який учетверо біль­ший за сумнозвісний «Титанік».

– Кожна національна кухня має свої особливості й секрети. Напевно, важко утриматися, аби не спробувати  делікатесу?

– Я – дипломований кухар-кондитер, люблю сам готувати. Зацікавлено куштую страви національноих кухонь. У Таїланді пробував і крокодила, і кобру. Ми відвідали ферму, де вирощують цих небезпечних змій. На наших очах зловили кобру, зарізали, спустили кров, а в ресторані неподалік приготували з неї юшку й засмажили. На смак вона нагадує наших карасиків.   

– Українців по всьому світу багато. Як і чим вони вирізняються з-по­між інших лю­дей?

– Наші – найкрасивіші у світі, особливо жінки, во­ни – найохай­ні­ші. Ще чути наших по розмові. На Кубі дуже багато відпочивальників із Канади. Люди старшого віку говорять між собою з укра­їн­ським акцентом: «Дай мені бараболі». Коли таке чуєш, відразу оглядаєшся.

– Яка з країн викликала най­більше емо­цій?

– Найбільше їх від нашої. Україна має най­кращі чорноземи, природу, працьовитих і терплячих людей, водночас біль­шість людей бідує. Полі­тики говорять, що ми маємо радіти, бо в Україні нема війни. Але ж постійно іде боротьба за сфери впливу, за ресурси, землю, за людей. В Україні – подвійні стандарти, брехня. Ми дітям говоримо: має бути все по-чесному. Коли вони виростають, вчимо їх давати хабарі. Хоча я хабарі називаю дарами. Щоб мені хтось щось зробив, мені догодив, я даю дар. Вважаю це нормальним.

– У якій країні хотіли б жити наступні роки?

– На Закарпатті. Мій батько родом з Ужгорода, військовослужбовець у третьому поколінні. Я народився в Києві, там жив до 17 років. Не маючи жодного друга на Закарпатті, часто приїжджав до бабусі в Ужгород. Мене сюди манило, вважав себе закарпатцем. Після закінчення Броварського училища фізичної культури 1994 року свідомо приїхав у цей край. З того часу тут мешкаю зі своєю сім’єю. Думаю, що із Закарпаття нікуди не поїду. Вважаю його благодатною землею. На від­міну від інших країн, областей, у нас не було голодомору, трупів посеред доріг. Думаю, що Бог і надалі нас оберігатиме, тому що наші люди  вірять у Всевишнього, вихованіші й культурніші.