Спостерігаючи за діями у парламенті, ми дивимося у дзеркало
Сумбурні політичні перепитії останніх тижнів, як-ото: розвал коаліції, ініціатива відставки уряду, блокування парламенту як силами опозиції, так і провладного БЮТу – викликає враження повного безладу в країні і почуття розгубленості у тих, хто намагається зрозуміти політичні процеси. Авторитетний тижневик «Дзеркало тижня» устами Юлії Мостової навіть назвав це не кризою, а деградацією українського політикуму, що веде до передбачуваних наслідків. Однак, якщо відкинути емоції і піднятися над міжособистісними стосунками та оцінками, то побачимо, що Україна проходить закономірний, незалежний від суб’єктивного фактору процес реального державного становлення, радше ментальної інтеграції, ніж навпаки.
Звичайно, більшості хотілося б безпроблемного життя, щоб ціни падали, зарплати зростали, увесь світ нас любив, а кожен турбувався лише про власну сім’ю. Однак казками варто насолоджуватися лише в дитинстві, а дальше застрягання в цьому світі породжує значні особистісні проблеми. Наразі фактом залишається те, що української політичної нації як цілісності ніколи не існувало, а її формування почалося лише після здобуття незалежності у 1991 р. Тому питання мови, геополітичних орієнтацій, традицій суспільного, економічного устрою – це не вигадки окремих політиків, а об’єктивні проблеми, які потребують неординарних інтелектуальних рішень і значного часу для реалізації. А брак їх породжує весь той хаос і метушню, що спостерігається роками.
Хай там як, а про деградацію життя в Україні говорити не випадає. Починаючи з 2000-х років, країна постійно перебуває у стані економічного зростання і темпи його нарощуються, незважаючи на бурхливі політичні бої. За цей період суспільство пережило тривалий касетний скандал і міжнародну ізоляцію влади, Помаранчеву революцію і євроінтеграційну ейфорію, урядові кризи з відставками прем’єрів Ющенка, Кінаха, Януковича, Тимошенко, Єханурова, дочасні вибори. Однак на економіці все це позначилося дуже мало. І, мабуть, найбільшим досягненням демократичного суспільства є якраз відокремлення господарського життя від владного. Хоча газетних і телестрашилок інформаційний простір відчуває аж до перенасичення.
Звичайно, і в нас є цінові й валютні стрибки, інфляція й решта негараздів. Проте вони в абсолютній більшості цілком пов’язані зі світовими процесами й від конкретних прем’єрів не залежать. Хоча кожен із цих чиновників намагається вихваляти лише себе й ганьбити попередників і конкурентів. Тобто в реальності спостерігаємо чистої води політиканство, коли боротьба йде за винятково шкурні майнові, посадові, амбіційні інтереси, а ніяк не за принципи. У той же час часті політичні кризи ніяк не пов’язані з добробутом країни. Як явища їх зовсім нема вже більш ніж півсторіччя на Кубі, в Північній Кореї, де рівень життя якраз коливається на межі виживання. І натомість вони постійно супроводжують більшість країн Євросоюзу з їх недосяжними для нас стандартами.
Однак у всіх цих політичних розборах є один незаперечний мінус. Країна не може монолітно діяти на міжнародній арені і, таким чином, послаблюється в жорсткому конкурентному середовищі. Але усвідомлення саме таких спільних інтересів і називається державним мисленням, яке, на жаль, тепер лише формується.
В останній передачі «Свобода» Савіка Шустера А. Гриценко запропонував нереальну, хоч і несподівано підтриману глядачами ідею. Мовляв, хай три найкрупніші фігури вітчизняного політикуму В. Ющенко, Ю. Тимошенко та В. Янукович одночасно відмовляться балотуватися на наступних президентських виборах, і тоді в країні, принаймні на рік, настане спокій і відкриється шлях до конструктивної роботи. Проте наївність і утопічність цієї ідеї навіть не в тому, що ніхто не зможе змусити цих осіб відмовитися від власних амбіцій, а в тому, що якби навіть таке сталося, то миттєво з’явився б другий ешелон, скажімо, в особах Арсенія Яценюка, Миколи Томенка, Інни Богословської, які б повели таку саму боротьбу на знищення. А отже, суть міститься значно глибше від особистісних амбіцій.
Власне кажучи, при всіх змінах ментальність є найбільш консервативним фактором суспільного життя. А вона у переважної частини українців залишається авторитарною, правда, з різною векторною орієнтацією. В одних на Схід, і вони створили кумира з В. Януковича, а в інших на Захід, що нині сподіваються на Ю. Тимошенко. Незначний прошарок середнього класу й демократично налаштованої інтелігенції та селянства залишається вірним В. Ющенку, чим і пояснюється значне зменшення його президентського рейтингу. Зберігається ще поле для комуністів, Блоку Литвина, інших сил, але мова тепер про інше. Жодна з двох найбільших авторитарних сил остаточної перемоги в Україні в принципі здобути не може, але тільки-но їхні лідери послаблюють войовничий запал, то відразу втрачають рейтинг. Тобто не лідери створюють свій електорат, а електорат – лідерів. І спостерігаючи за діями у парламенті, ми дивимося у дзеркало. А на нього, як відомо, нарікати нічого.
