Відкритий лист вдови Михайла Турянчика
Прочитавши звернення Геннадія Москаля до міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка щодо створення комісії з числа працівників МВС України для перевірки смерті дорогих мені людей - покійних сина Івана та чоловіка Михайла, я, наче підкошена, опустилась у крісло. А прийшовши до тями, не могла не взятися за ручку, як і чоловік покійної Марії Діміч – депутата обласної ради, щоб написати вам, пане Геннадію, короткого листа.
Час від часу бачила ваші виступи по телебаченню, заяви. Не надавала їм особливого значення, бо стосувалися вони політики, розбірок у кулуарах парламенту, які ви залюбки коментували і т.д. Якось промайнуло в голові, що в отих, ваших заувагах, чомусь відсутній оптимізм щодо України, і чомусь ви часто і прискіпливо говорите, причому не з кращого боку, про закарпатців, яким випало працювати в столиці на різних посадах, бути в політиці і т.д. І майже ніколи не ведете мову про позитив, здобутки краю, до якого ви себе зараховуєте, країни, в якій живете. Так само ніколи не даєте оцінки діям представників інших областей. Якщо щиро, ви просто плюєте людям у душу і маєте від цього якесь задоволення чи то насолоду, і можна лише здогадуватись, з якою метою це робиться. Як от тепер плюнули мені двічі: за мою кровинку - сина Івана і за чоловіка, з яким прожила чималі роки в любові і взаємоповазі. Знаєте, як це називається? Наруга над почуттями родин, які втратили дорогих людей, осквернення їхньої світлої пам`яті. Це — моральний злочин. А якщо простіше, паскудство....
Скажіть, будь ласка, ви призначили собі місію - як покликання „згори` виносити на суд людський свої здогадки, припущення щодо людей, які відійшли у вічність?
Якщо так, то своїми діяннями сієте зло. А як відомо, хто що посіє, те й жатиме...
Та знайте: ваша заява-не є сенсаційною, вона не витримує норм людської моралі й порядності, бо межує з пристрастю, щоправда, ядучою. Люди здатні розрізнити правду від неправди. Адже той, хто поважає себе, ніколи не візьметься мудрувати щодо смерті інших, бо буде осміяний і засуджений тими, хто у глибокій скорботі провадить свої непрості будні. У кого від втрати дорогих людей глибокі рани болять так, що не переказати. Що світ не милий. І, здається, зупинився час. Понести дві втрати майже водночас - страшний удар від долі. Не побажала б ворогу. Кроки мого Іванка дотепер відлунюються у моєму серці. Іду - не живу, мов у сні. Й мене немов нема. І ночі — не ночі, і дні - не дні. Усі квапляться до теплих домівок, а я туди, звідки вони хочуть якомога швидше піти. Чи відоме вам це відчуття? Ні? Ще б! Ви ж месія... Зрештою, хтось бачить себе Наполеоном, хтось - Сталіним...
До речі, у вас, пане Москалю, якась фанатична неприязнь до Закарпаття, його жителів, особливо тих, хто має причетність до влади. Усе вам пече кинути камінь у їхній город. Кидайте, та неодмінно прийде час його збирати.
Тільки пам`ятайте: анафеми щодо шанованих у краї людей - Івана та Віктора Балог, яких народила, виколихала, зростила ця земля, про яку вони дбають щиро, по-синівськи, не на словах, а на ділі допомагають важкохворим, інвалідам, сиротам, переймаються матеріально-технічною базою закладів медицини, освіти, культури, підтримують всі ініціативи органів місцевого самоврядування щодо благодійних акцій, і які для вас через «жабу» - як кілок в оці, - не буде. Навіть владою, якою ви себе наділили. Бо вам не вистачить 10 життів, щоб ви зробили для закарпатців стільки добра, скільки Віктор Іванович зробив лише перебуваючи на посаді Мукачівського міського голови та голови облдержадміністрації, коли велика вода забирала людські оселі, нажитки, життя. І не ви, що приписуєте себе до закарпатців, а саме він днював і ночував у потерпілих районах, виносив дітей із зруйнованих помешкань, керував штабом з ліквідації наслідків. Усі вагітні жінки були влаштовані у санаторій „Карпати`, а ті, хто втратив хату, отримав прихисток у школах, лікарнях, будинках відпочинку, готелях, і перебували там доти, доки не отримали нове житло. Кожен мав гарячу кашу, воду, хліб і до хліба. Сьогодні у вас повертається язик охаювати цю людину? Але ж не вовчиця вас народила, а людина, мати - залишаю за собою право запитати вас словами Довженка. Ви ж не церемонитесь зі мною, з моїми почуттями? І судите всіх і все. Чуйтеся. Але правда в тому, що не вам судити. Бо найвища справедливість -Божа, перед якою випало моїм рідним стати дочасно. Не мною сказано: людина, немов билина, потягне вітер — і нема її...
Колись доведеться стати й вам. За Предтечею: нікому кривди не чиніть, фальшиво не доносьте научіться робити добро. Ви ж, замість Господа, чините правосуддя - важкий тягар...Та, зрештою, Бог вам суддя. Якщо Він зішле духовне зцілення на вас, то так, Боже, хай буде.
Дружина Михайла ТУРЯНЧИКА
