У травні 1980 року я повернувся з війська і через кілька днів провідав свою тету Цилю в горах. Бездітна, вона жила далеко від села зі своїм чоловіком у старій хижі. Ревна православна, радо зустріла мене та запропонувала провідати в сусідньому селі Мала Уголька тамтешнього монаха Йова, який провадив службу в дерев'яній церковці на пригорі. "Дуже праведний, - казала. - Тобі обов'язково треба до нього сходити".
Я не опирався, але тета поставила умову, що якщо завтра рано-вранці підемо на Малу Угольку, то мушу хоч би день лишитися курити, бо, можливо, монах Йов висповідає мене та дасть причастя. На світанку з вузликом кілька кілограмів картоплі та кукурудзяного борошна ми вирушили через Велику Угольку на Малу...
Не знаю, чи є ще на світі такий чудесний край, як Угольсько-Широколужанський масив з його буковим пралісом, Молочним Каменем, буркутом і безліччю печер, а неподалік сягає неба засмагла на арктичних вітрах полонина Менчул, що, як те третє око, споглядає щораз за кожним твоїм кроком. Повітря духмяно-прозоре б’є в ніздрі, живить непорочним духом природи. І де-не-де зустрічаються людські обійстя.
Через годин три ми дісталися затишного церковного подвір’я, обнесеного дротяною сіткою. Пласке каміння від синіх воріт до церковці та невеличкої фари (помешкання пароха) слугувало за вимощені хіднички.
Йов зустрів нас біля хатинки: статечний, простоволосий, білий, як лунь, волосся й борода, видається мені, мали жовтявий відтінок, у вилинялій просторій рясі. Одразу видався мені казковим героєм, велетнем з часів Атлантиди. Тета як знайома кинулася йому цілувати руки, на що він шанобливо назвав її Василиною та перехрестив. Я без упереджень подав йому по-чоловічому правицю й ми розговорилися. Цікаво, що я вперше мав сповідатися, й не дуже хотілося вже в церковці ставати навколішки.
Не знаю, чи він укмітив мій стан, та висповідав мене без принижень і випитувань. Тільки накрив голову мою ризою та пошепки прочитав молитву. Дав причастя. Відтак запросив з тетою нас до фари, нагодував.
Я розглядав по стінах його скромної оселі пожовклі фотки за склом, розпитував, дивувався, коли Йов приніс повну пригорщу військових нагород. Виявляється, він при мадярах подався був до Росії шукати правди в православних братів, а опинився в концтаборі як диверсант, потому з батальйоном Людвіга Свободи визволяв Україну, Польщу, Чехословаччину. Після війни монастирі в Закарпатті позакривали, і Йов поневірявся від села до села, доки в Малій Угольці не отримав приход. Він охоче розповідав мені про своє нелегке життя-буття, чим що раз викликав у мене захоплення.
Після війська з його придуркуватими командирами я вражався ним, людиною-легендою, людиною-кришталем... Тета тим часом з двома монашками, які опікувалися великим самітником, вела мову надворі. Йов раптом запропонував, що, якщо хочу, він підготує мене до вступу в Одеську семінарію. На що я, після тривалої паузи, мовив:
– Дякую, отче... Я вже спізнав охоту до жінок, курю та не проти перехилити чарку-другу оковитої. Нащо мені брехати перед Богом...
– Дивися... – прошив мене наскрізь поглядом мудрого старця.
Десь через рік, напередодні вступу до університету, я завітав до нього, щоб благословив.
Тепер, з відстані майже тридцяти років, можу сміло сказати, що якщо б не мудрий ясновида Йов з його утробним і щирим помислом, не став би я студентом факультету журналістики київського університету. Не написав би жодної книжки і т.д. Дотепер чую його тихий приглушений голос і бачу глибокі сині-сині очі.
Йов повінчав нас з дружиною без свідків (спритні землячки стуканули б куди треба) і зайвої пишної марноти, встиг ще похрестити нашу доньку та, на жаль, його вже не стало, коли народився син. До слова, повінчав нас надвечір 31 серпня, а наступного дня ми з дружиною вже були на Говерлі.
Образ та ім’я його я змалював у своїх творах і... щодня бачуся з ним.
Минулого року (до того раз був на його могилі) побував у Малій Угольці вже не пішки, а автівкою з кумом і кумою, яких тоді Йов записав вінчальними. Та, як писав поет, "не той тепер Миргород, Хорол-річка не та".
Я не втаємничений у премудрості християнські, та прикро стало, коли не застав на пригорі тої непоказної церковці з фарою, а ворохи трісок, биту цеглу та золоті бані... В заскленій раці спочивав тлін святого Йова Угольського. Шкода, що я знав його в тому світі, який уже вмер. Єдине, що придбав у побудованій (перебудованій?!) церкві, ікону св. Йова Угольського. Тепер з ним бачуся щодня, цікавлюся:
– Як вам там, отче?
– Добре, синку...
