Партії в Україні – як погані студенти. Ті живуть від сесії, а ці – від виборів до виборів, а потім впадають у безнадійну сплячку. Будуються вони за примітивним принципом особистої відданості конкретному вождю й так і не стали виразниками інтересів соціальних груп Цей вождь – власник є фігурою частіше національного рівня, але нерідко і регіонального.
Звичайно, ні про яку демократію з такими партіями говорити не доводиться. Вона там і не ночувала. Якщо партійне життя інколи й активізується, то вся активність зводиться до внутріпартійних розбірок, зведення порахунків у боротьбі за увагу лідера чи за контроль над партійною касою. Словом, маємо не партійців, а партачів. Так звали колись ремісників, які не входили до цехів, не дотримувалися їхніх вимог щодо якості, а працювали на свій страх і ризик – дешево і сердито. Вони були уособленням халтури, шахрайства, несмаку і шапкозакидацтва. Зовсім як сучасні партії в Україні.
З усього партацтва, яке є, Партія регіонів ще найбільше схожа на партію. Не дивно, що їй врешті-решт вдалося взяти владу у свої руки. Це сталося не тому, що вона така вже ідеальна – навпаки, дуже далека від ідеалу. Але ж усі інші партії у нас ще менш ефективні, коли йдеться про вплив на виборців, здатність організувати і контролювати виборчий процес, відстояти результати, підібрати і розставити кадри.
На останніх парламентських виборах керівників обласних організацій було включено до непрохідної частини списків, що примусило їх не байдикувати у Верховній Раді, а таки розбудовувати структури на місцях. Це позитивно позначилося для партії на президентських виборах. Проте закарпатська парторганізація регіоналів зовсім не робить погоди у національному масштабі. В.Янукович свого часу публічно продемонстрував своє різке невдоволення тим, що закарпатські партійці почуваються, мов на курорті. З тієї критики так і не зроблено висновків. Ф.Харута без бою здав своє головування у бюджетній комісії облради. О.Ледида так і не відзначився жодною резонансною справою щодо повернення у державну власність розграбованого впродовж попередніх років. Ішли ж під гаслами навести порядок – причому не десь на Марсі, а саме тут, на Закарпатті. Що з того виконано? Ото ж бо і воно. Про кадрову політику – взагалі мовчу. Що не керівник – то глиба. Неотесана.
Номінально головна опозиційна сила області – БЮТ справляє взагалі жалюгідне враження. Якщо на всеукраїнському рівні БЮТ складається з двох партій («Батьківщина» і УСДП), то на Закарпатті остання існує хіба що на папері. Та й у «Батьківщині» ситуація не ліпша. Як показали нещодавні соцопитування, її лідера О.Кеменяша знає усього-на-всього кілька відсотків місцевих виборців. Його абсолютна непублічність та маловідомість заступників дають підстави вважати, що закарпатські бютівці сподіваються, не на живу роботу з людьми, а на підкилимну політику, а весь імідж бютівців тримається виключно на імені Юлії Тимошенко. Дещо роблять їхні фракції в обласній і районних радах. Але цікаво, що якраз найактивніші депутати вже виключені або з партії, або з фракції – через різні внутріпартійні конфлікти, часто через зіткнення особистих інтересів. Як Закарпатський БЮТ у такому стані вестиме виборчу кампанію, залишається загадкою.
«Єдиний центр» час від часу демонструє бурхливу активність. Особливо з врученням подарунків. Однак подарунки люди беруть із вдячністю, а голосують, як хочуть. Партія не є масовою. І навряд чи буде. Складається вона в основному з перебіжчиків з «Нашої України». Тепер коли у керівних кабінетах ОДА сидять не «єцовці», процес перебігання кадрів відчула і ця парторганізація. Свідченням тому – недавнє виключення з фракції в облраді чотирьох депутатів, які тепер уже пригрілися біля правлячої нині політсили.
Якщо говорити про гравців другого плану, то народники-литвинівці – партія без майбутнього. Вона потрібна була В.Литвину як одноразовий інструмент для повернення у велику політику. Нині він уже пов’язує свою перспективу не з партією, а виключно з особистим доступом до вуха В.Януковича. Натомість «Сильна Україна» дещо підняла свою впізнаваність в області завдяки нещодавнім праймеріз – своєрідній нараді з виборцями щодо того, кого саме висувати у депутати (на власних мерів ця партія поки не наважується). «Фронт змін», навпаки, на сьогодні майже забутий на Закарпатті. Аби політичний піар спрацьовував, він має бути безперервним. Електорат любить, щоб його невідривно чесали за вушком. Як тільки таке лоскотання припиняється настає забуття. Сам А.Яценюк починає все більше нагадувати В.Ющенка. Про його обласного представника Р.Бровді, який минулого року активно створював різноманітні інформаційні приводи говорити про себе, зараз взагалі практично забуто. Минулого літа багато мовилося, що всі добрі справи парторганізації (типу відродження малої залізниці) не пов’язані з президентськими перегонами, а робляться всерйоз і надовго.
Виявилося, що то таки були банальні піар-акції виключно під можливе президентство А.Яценюка. Сама ж партія В.Ющенка «Наша Україна», схоже, завершує власну трагічну історію. Народившись як суто номенклатурна партія, вона так і не змогла стати більш-менш масовою і тихо відходить у небуття услід за своїм лідером.
Специфікою Закарпаття є наявність двох угорських партій. Правда, це не так партії, як щось на кшталт середньоазійських родоплемінних тейпів. В одному вождь І.Гайдош, в іншому – М.Ковач. Між ними різниця теж мінімальна. Один зав’язаний на будапештських лівих, інший – на правих. Втім, на відміну від українців, ці два угруповання раніше хоч не надто публічно зводили порахунки між собою, зберігаючи певну благопристойність.
Хіба що у цій кампанії їхні взаємини можуть загостритися. Соціологи заявили, ніби на цих виборах набрати прохідний відсоток зможе тільки одна з двох партій. Мовляв, електоральний кінь не винесе двох. Тож назріває міжусобиця.
Мінімальна активність у нас лівих партій пояснюється тим, що закарпатці – взагалі не їхній електорат. Хоча злидні тут вражаючі, але закарпатці воліють краще продаватися черговій партії влади, ніж ставити на лівих. Така ментальність. Ліві це чудово розуміють і задовольняються просто імітацією своєї діяльності, надувають щоки перед київськими вождями. Ті теж все чудово розуміють, але підтримують гру.
Національно-демократичний табір розпорошено до атомного рівня. Робилося це упродовж довгих років. Робилося свідомо – і ззовні, і зсередини. Об’єднавчі спроби так і не дали належного результату. Всередині табору панують шалені ненависть і розбрат. Суто особистісні стосунки домінують над ідейними. Якби лідерів доброго десятку наших націонал-патріотичних парторганізацій зібрати докупи, з них би вийшла непогана виборча команда. Принаймні, 3–4% у багатьох радах Закарпаття така команда могла б узяти. Але ніколи не візьме, бо ці лідери ніколи не об’єднаються. Навпаки, вони із задоволенням продовжуватимуть топити один одного, навіть якщо за це їм вже ніхто не платитиме. Своїм же прагненням встановити партійну монополію на любов до рідної землі вони давно вже викликали стійку огиду у більшості виборців.
Певні перспективи і в загальноукраїнському, і в обласному масштабі повинні були б мати корпоративно-галузеві партії, як-от партія залізничників «Відродження». Але і тут все впирається у брак яскравих харизматичних лідерів. Поки був живий її ініціатор Г.Кірпа, колеса крутилися. Зараз же про це вже мало хто пам’ятає.
Всупереч прогнозам, що пропорційна система виборів стимулюватиме партії до активної розбудови, нічого цього так і не сталося. Партії так і залишаються п’ятим колесом до скрипучого возу українського політикуму. Від них мало що залежить у нашому житті. У ліпшому випадку партії є певним прикриттям фінансово-бізнесових кланів. У гіршому ж (так звані диванні партії), це просто пара-трійка чоловік, готових продати свій бренд будь-кому, хто готовий платити за такий залежалий товар – наприклад, кандидатам у мери, які зараз змушені висуватися виключно від імені якої-небудь партії. Більшої користі від цих партачів поки не очікується.
