Справді небезпечна і становить реальну національну загрозу

Тезу, почуту від В.Путіна в кулуарах квітневого саміту НАТО, про те, що насправді цілісної України не існує, а є доволі штучний набір територій, який легко розвалити при певних зусиллях, у вівторок переконливо підтвердила вітчизняна Верховна Рада.
       І хай як прикро це констатувати, та гірка правда дорожча за солодку брехню.

Хоч майже всі депутати вголос говорили про вибухонебезпеч­ність винесення непідготовленого питання про грузино-російський конфлікт у сесійну залу, та кожна з фракцій повважала за потрібне підготувати власний проект постанови (окремі – навіть кілька проектів). Таким чином, їх назбиралося з десяток і жоден, крім створення спеціальної слідчої комісії, звичайно, не був проголосований. Але кожна з політичних сил засвідчила власну позицію, спрямовану насаперед на іноземного спостерігача і власного виборця, чим зрештою підтвердила, що єдиної державної полі­тики в сучасній Україні немає. Отже, політична криза, про яку безперервно дискутують із 2001 року триває і держава впритул підійшла до позачергових виборів.

Друге вересня продемонструвало у Верховній Раді ту відверту боротьбу за владу, яка відкинула на другий план решту питань і фактично запаморочила свідомість можновладців. Удосталь погомонівши про геополітику й не ух­ва­лив­ши жодного рішення, депутати перейшли до більш приземлених питань. У зв’язку з цим створився союз «Регіонів» і БЮТу з єдиною метою – прибрати третього зайвого, тобто Президента, з владного олімпу, щоб згодом розпочати змагання на двох. Для цього було дообрано керівництво Верховної Ради в особах регіонала О. Лавриновича та б’ютівця М.Томенка, внесено зміни до закону про Кабмін, про порядок призначення посад в СБУ, про тимчасові слідчі комісії. Все це при­кри­то популістським шоу демонстрації любові до шахтарів, які традиційно служать гарматним м’ясом для всіх полі­тичних криз в Україні.

Такий стан речей змусив більшу частину НУ–НС оголосити про свій вихід із коаліції. А 3 вересня парламент уже перетворився на класичний майданчик передвиборчої агітації, коли виступи депутатів й ухвалені законопроекти мали суто піарний характер. Таким чином, народний вислів «дурня війна – головне маневри» знайшов собі закінчений вияв у стінах Верховної Ради.

Що це дасть українському сус­пільству? У конкретних нинішніх обставин ізолювати В. Ющенка, а в крайньому разі суттєво обмежити його вплив, не так уже й важко. Так свого часу при мовчазній угоді демократів і комуністів був прибраний із політичної арени М.Горбачов. Великий олігархічний капітал, який нині зосередився у Партії регіонів та БЮТі, прагне якнайшвидшого розподілу вла­с­ності і заради цього ладен усунути будь-кого. Але це не зніме об’єк­тивні суперечності, закладені в суспільстві, і неминуче призведе в найближчому май­бутньому до ще жорсткішого протистояння вже нових владних сил. Нецивілізований розвал СРСР породив на його теренах десятки гарячих точок, які забрали життя й скалічили долі сотень тисяч людей. Україну, дякувати Богу, ця біда оминула, але не деінде як у Москві новоспечені «демократи» роз­стрі­ляли власний парламент, де перебувала комуністична більшість, щоб дістатися до не­обмеженої влади. Нинішні виборці і Партії регіонів, і БЮТу сподіваються, що їхні лідери таку їм владу забезпечать, абсолютно не розуміючи, що для цього треба покласти на коліна половину України. Зрозуміло, що цього не станеться і жорстка боротьба призведе лише до розвалу країни.

Певна частина вітчизняного олігархату, вірогідно, ще сподівається, що, мовляв, ми тут швиденько тишком-нишком поділимо, а потім уже візьмемося за глобальні питання державотворення. Проте й такого в Україні бути не може, оскільки рівень зрілості суспільства у нас незрівнянно вищий, ніж, скажімо, в Середній Азії чи Росії, і серйозні майнові конфлікти обов’язково переростуть у громадянські, а не залишаться суто міжособистісними. Тому нинішня полі­тиканська гра двох меґафракцій з усунення зайвих конкурентів є справді небезпечною і несе реальну національну загрозу.

Чи є розпочатий 2 вересня сцена­рій фатальним. Сподіватимемося, що, як уже не раз було в новітній українській історії, політики, погравши м’язами й полякавши одне одного, зрештою, знайдуть компроміс. Це завжди вигідно відрізняло вітчизняних можновладців від решти пострадянських і зближувало з європейськими. Погіршує становище лише те, що нині міжнародний фактор значно загострює внутрішню політичну ситуацію, і це потребує більшої мудрості, якої може не вистачити.

А головними ліками, що позитивно впливають на вітчизняне суспільство, залишається час. У державі вже виросло перше покоління, яке не знає іншого устрою, крім демократичної незалежності, і воно через рік здобуде право го­лосу. Проте, щоб воно прийшло до влади, потрібне принаймні ще одне двадцятиліття. А від того, що переможе в найближчі роки – політико-шкурницький егоїзм чи державна мудрість, – і залежатиме, чи дістане нове поко­ління свій шанс. Причому значною мірою це стосується не лише політиків, а й виборців, які поки що, Богу дякувати, можуть диктувати свою волю.

Так-от, якщо рейтинги ПР і БЮТу, не кажучи вже про більш радикальних комуністів чи націоналістів, і далі зростатимуть, то Україну неминуче чекатиме загострення внутрішньо-суспільних відносин із можливими сценаріями, про які говорив В. Путін. Якщо ж укра­їнці виявляться толерантнішими й більш зваженими, ніж на це розраховують у політтехнологічних проектах, то ім­пер­ське мислення зазнає краху. Тоді, якщо не теперішнє, то майбутнє покоління зможе відчути не лише матеріальні, а й морально-психологічні переваги циві­лізованого ненасильницького суспільства.