Консервація минулого або поступ до майбутнього – така проста формула прогресу

Політична нетерплячка, яка виявилася в голосуванні за проведення пре­зидентських виборів 25 жовтня цього року, продовжує збуджувати медійний простір. Попри те, що Конституційний Суд скасував цю дату, неофіційне висунення кандидатів іде повним ходом, і на сьогодні їх назбиралося вже понад десяток. Причому, на відміну від попередніх президентських кампаній, це доволі розкручені в інформаційному сенсі особистості, які мають і своє коло прихильників, і свою політичну історію.

 

До прикладу, 1991 року на перших президентських виборах висувалося всього 6 кандидатів, а з них, крім двох фаворитів, тільки Л. Лук’яненко спромігся набрати більше 3 %. Вже на наступних, позачергових, виборах 1994 року кандидатів було семеро, четверо  набрали понад 3 %. Ще через 5 років пре­тендентів стало 13, а п’ятеро з них подолало сучасний парламентський прохідний бар’єр. І, нарешті, 2004 року охочих отримати головну булаву виявилося вже аж 24, хоча на 3 % спромоглося лише четверо. І навіть екс-прем’єр А. Кінах та харизматична Н.Віт­ренко набрали відповідно 0, 93 % та 1,53 %. Тобто коло кандидатів на президентство збільшується в геометричній прогресії, хоча реальних конкурентів залишається приблизно однаково.

Відтак теперішня виборча кампанія може мати вже інший характер, і зумовлено це двома причинами. По-перше, популярність політичних ток-шоу значно розширила впізнаваність промовців, і вони прагнуть конвертувати її в реальний політичний капітал. По-друге, політикум і громадськість свідомо чи несвідомо очікують, що після президентських виборів відбудуться позачергові парламентські, а отже, багато хто прагне зміцнити свій іменний бренд, щоб потім мати змогу формувати власні команди в парламенті. Таким чином, наступні президентські вибори в Україні перетворюються на величезний полі­тичний базар, де олімпійський принцип не перемоги, а участі, або ж сподівання півня – «не дожену, то хоч розі­гріюся», відіграватимуть значну роль, поряд із банальними торгами за гроші, посади чи інші преференції.

То що ж становить собою вже наявне коло претендентів? На остаточну перемогу поки реально сподіватися можуть троє. Це вже заяложені В. Янукович, який, без сумніву, потрапляє в друге коло, та Ю. Тимошенко, а також най­більш яскравий представник очікувань третьої сили – А. Яценюк. Якраз між двома останніми точитиметься запекла боротьба за вихід у друге коло, де кожен із них уже здобуває шанс на остаточну перемогу. Причому й тут окреслюються електоральні ніші і, відповідно, тактичні установки, на які спиратиметься кожен кандидат. Ю. Тимошенко розраховує на найбільш консервативного, спраглого до соціал-популізму ви­борця Центральної і Західної України – переважно жителів села й пенсіонерів. Помпезний Форум сільських голів під егідою уряду, що пройшов минулої суботи в Києві, є цьому яскравим свідченням. А. Яценюк у силу досвіду й іміджевих характеристик акцентуватиме й апелюватиме переважно до нового покоління, уособленого підприємництвом, середнім класом, студентством, яке прагне змін. Відповідно, якщо Ю. Тимошенко має поки певну передстартову фору, то час грає явно не на її користь. Тому це шанси урівнює.

За першою трійкою вишиковується доволі численне коло «претендентів на перспективу». Про свою участь у виборах уже заявили А. Гриценко, С. Ті­гіп­ко, І. Богословська, О. Тягнибок,
В. Семенюк-Самсоненко, А. Кінах. З великою ймовірністю можна прогнозувати, що до нього долучаться П. Симоненко, В. Литвин, Л. Черновецький,
Н. Вітренко, не кажучи вже про цілу низку суто технічних кандидатів, про яких мало хто чув. Причому «ціна питання» участі в перегонах для цих політиків є далеко не однаковою. Якщо, скажімо, для А. Гриценка чи І. Богословської будь-який результат не є катастрофою, а скоріше вдалою чи не дуже пробою сил, то для С. Тігіпка чи А. Кінаха – це останній шанс зберегти перші ролі у великій політиці, а фіаско прирівнюватиметься до тавра невдахи, що означає політичну смерть. До речі, й поготів така постановка питання тяжіє над змаганням А. Яценюка, якому поразка практично нічим не загрожує, та Ю.Тимошенко, для якої питання стоїть руба: пан або пропав. Бо у другому випадку це потягне за собою миттєвий розвал БЮТу, зникнення аури непереможного вождя і т. д. Звідси можемо прогнозувати й тактику окремих учасників перегонів. Для одних спалення не лише мостів, а й цілої країни задля себе коханого не становитиме моральної проблеми, тоді як другі змушені будуть стри­мувати себе у ризикованих обіцянках і діях. Наразі це стане й доволі промовистим критерієм для виборців.

Особливе місце у цій кампанії займатиме В. Ющенко. Хоча його шанси на виграш розцінюються як мізерні, однак сам фактор Президента і, головне, символа Помаранчевої революції віді­граватимуть ключову роль у всій тактиці перегонів. Таким чином умовно його амплуа можна охарактеризувати, як «тренера-гравця», завдання якого – не стільки проявити індивідуальні здіб­ності, скільки захистити на майбутнє ті здобутки, яких уже досягнуто. Хоча, можливо, на свідомому особистому рівні В. Ющенко поки цього не розуміє, а азарт гравця у ньому перемагає талант стратега.

Звичайно, критика Президента стане найпоширенішим і найбанальнішим прийомом кампанії. Однак сутність вибору становитиме не це, а здатність до продукування альтернатив. І тут тактика головних персонажів також доволі прогнозована.

В. Янукович, визнаючи деякі до­сяг­­нення помаранчевих змін, переконуватиме, що найважливішою ознакою його політики є стабільність, і тих же змін можна досягти поступово, не напружуючись. Однак поза дужками залишатиметься питання, що під ста­більністю розуміється й незмінне становище великого капіталу, яке в цілком неприродній формі продукує різницю у доходах майже в сотню разів, що суперечить усім європейським стандартам. Також консервацію українсько-російських стосунків, де політика відіграє незрівнянно більшу роль, як порівняти з економікою і культурою. Нарешті, непохитність адміністративно-номенкла­тур­ної вертикалі управління, яка цілком занурена в минуле століття і нових реалій просто не розуміє.

Ю. Тимошенко примірятиме на себе класичну роль новітнього Наполеона, яка все зробила для перемоги революції, але досягти ідеалів їй заважають. Тому на плечах знедоленого третього класу (селянства, шахтарів, робіт­ників) та за рахунок голосів пенсіонерів вона повинна знести усіх паразитів та переродженців (олігархів, чиновників) і встановити цілком безпроблемну гармонію. Така тактика також мала певний квазіуспіх в історії, але в умовах сучасного динамічного інформаційного світу  її життєвість вимірюється навіть не роками, а місяцями. Тому тут коли й можна досягти значного виборчого успіху, то втримати владу навіть на короткий час нереально. Хіба здати країну більш могутньому сусіду в обмін на конкретну власність.

Для А. Яценюка найприроднішим історичним аналогом є шлях Б. Обами. Непов’язаний багажем і зв’язками минулого, сучасний інтелектуал і профе­сіонал, він вільний у продукуванні нових ідей та відкритий до майбутнього. Головне, що це дасть поштовх до зміни еліт у всіх сферах життя. Однак най­слабкішим боком цієї тактики є те, що вона змушена спиратися на свідомий вибір того прошарку населення, який в Україні ще лише визріває, і тому чисельної переваги немає. Єдиним союзником його є час, котрий, врешті, зупинити неможливо.

Позиції всіх інших кандидатів будуть більш-менш вдалою інтерпретацією цих векторів. Тому при всіх ілюзі­ях багатого вибору, сутність його прихована у двох альтернативах – консервації минулого чи поступу до майбутнього. І кожен виборець знаходитиме свій час. Просто хотілося б, щоб те людське, яке виявляється у любові до близьких, частіше перемагало індивідуальний егоїзм. Бо такою простою є формула прогресу.