Ужгородський фотохудожник Михайло Палінчак, котрий узяв участь у понад 400 міжнародних конкурсах, вважає фото захопленням, а не роботою
Ім’я Михайла Палінчака, ужгородського фотографа, не дуже відоме широкому загалу земляків. Звичайно, пана Михайла і його творчість добре знають колеги, багато з яких називають себе учнями Палінчака. Однак складається враження, що більше він відомий за кордоном. І зрозуміло чому. Впродовж своєї кар’єри Михайло Палінчак узяв участь у понад 400 міжнародних конкурсах, він – призер численних фотосалонів, нагороджений медалями та грамотами різної цінності. Персональні фотовиставки майстра проходили, окрім України, в Угорщині, Словаччині, Румунії, Сербії, а світлини публікували найпрестижніші журнали й каталоги всього світу. Десь «вина» в тому, що про ці досягнення знає не так багато людей, самого художника, котрий зізнається, що не надто любить давати інтерв’ю і розповідати про свої роботи (бо їх потрібно бачити, а не говорити про них), тому й за всю свою кар’єру у ЗМІ з’являвся лічені рази.
Фотографувати Михайло Палінчак розпочав досить рано – в четвертому класі, а у 8–9-му – уже активно знімав. Посприяв такому захопленню батько, котрий і сам полюбляв чаклувати зі світлом і тінню. Як розповідав пан Михайло в одному з інтерв’ю, ще в школі йому перестало подобатися «фотографувати, як усі». Хотілося бути інакшим, і поступово світлинар прийшов до художнього фото, роблячи знімки інтуїтивно, сам не розуміючи, як треба працювати. Як наслідок – перша його виставка відбулася вже в учнівські роки. А в університеті познайомився з відомим фотографом Олексієм Поповим та нині покійним Володимиром Рєпкіним, котрі й стали першими вчителями Палінчака, відкривши йому двері до світу художнього фото.
Але професією захоплення стало аж після закінчення фізичного факультету у виші та роботи інженером на «Ужгородприладі» – пішов працювати фотокором у газету. Утім нині Михайло Палінчак стверджує, що фото для нього – це саме хобі, а не робота. Знімає він те, що самому цікаво, а тому не працює на весіллях та інших подібних заходах, не фотографує рекламу тощо. Та розвага чи ні, але Палінчак – це Професіонал з великої букви. Принаймні так уважають його колеги й учні. Хоч сам він досить скромно відгукується про свою роботу.
– Наскільки я зрозумів, ви дотепер фотографуєте на плівку, однак і до цифрового фото ставитеся цілком спокійно…
– Від прогресу нікуди не дінешся. Однак, на мою думку, цифрове фото наклало деякі обмеження з технологічних міркувань. Лише дуже дорога «цифра» забезпечить якісне фото. Мені важливо не лише те, що зображено, а й як воно виглядає. Фотографії, надруковані з плівки, виглядають набагато краще, а в «цифрі» все спрощено, видно всілякі дрібні огріхи. Різницю між цифровим і плівковим фото можна помітити лише на виставках, де представлені оригінальні роботи. В інтернеті ви цього не побачите, оскільки там і знімки, зроблені на плівці, по суті вже є цифровими. Дуже добре цю відмінність можна було побачити на фотовиставці видатних майстрів сучасності, яку рік тому привіз до Києва Елтон Джон. Я думаю, плівка ще не швидко зникне з арсеналу фотохудожників. Навпаки, нині чимало майстрів повертається до неї, оскільки відчувають, що при всіх перевагах «цифри», вона багато в чому поступається плівці.
– Ви, напевно, останній фотограф в Ужгороді, котрий залишається вірним плівці…
– Можливо. Та і я вже недовго таким залишуся. В Ужгороді неможливо купити якісну плівку, і вона дуже дорога. Я вже підібрав собі цифровий фотоапарат, який більш-менш можна порівняти з плівковим.
– А вам не здається, що поява цифрової техніки дещо знівелювала роботу фотографа, адже тепер чи не кожен уважає себе фахівцем у цій справі…
– Розвиток цифрових технологій, на мою думку, це і добре, й погано. Добре, тому що все більше молоді береться за фотографію і з’являється більше талановитих фотохудожників. А погано, бо нівелювався творчий процес. Фотографія перестала бути унікальним витвором мистецтва.
– Ви наголошуєте, що фото – це ваше хобі, однак тривалий час заробляли ним на життя.
– Так, я 10 років пропрацював фотокореспондентом у газеті. Це був хороший досвід, я тоді багато їздив і добре взнав нашу область. Проте, на жаль, частіше доводилося знімати різних чиновників під час нарад, прес-конференцій, що мені було не надто цікаво робити. Та й значних прибутків це не приносило. Не можна говорити про мотивацію в роботі при гонорарі в 2–3 гривні за опубліковане фото.
– А чому не хочете фотографувати на весіллях, як це робить чимало ваших колег?
– Нецікаво. За все життя я знімав на таких заходах всього кілька разів на прохання друзів. Якщо життя змусить, можливо, я й буду цим займатися, але поки в цьому немає гострої потреби, мені б не хотілося такої роботи. На щастя, маю можливість заробляти інакше – нині працюю в лабораторії, де займаюся друком широкоформатних світлин. Взагалі, на цей момент я трохи відійшов від фотографії, тому й фотографом мене нині назвати важко.
– Ну, це ви перебільшуєте…
– Річ у тім, що мені не дуже подобається це слово. Я волію називати себе (хоча це, може, й нескромно звучить) фотохудожником. Поганий чи добрий – судити людям, але – фотохудожник.
– Ваші улюблені жанри – це ню, пейзаж, концептуальні фото. А чи є жанри, які вам не подобаються?
– На мою думку, поганих жанрів не існує. У будь-якому можна зробити як погані знімки, так і хороші.
– Ваші нагороди й відзнаки, напевно, важко перерахувати. А чи є якась, що вам особливо дорога?
– Навіть не нагорода, а просто участь в англійському щорічному королівському фотосалоні за підтримки Королеви. Особливість цього конкурсу така, що з величезної кількості робіт, які присилають на фотосалон, журі відбирає всього 100–110 фотографій. З них 90 % – британські і лише 10 % – іноземні. Це дуже престижний і консервативний фотосалон, і мені приємно, що вдалося двічі стати його учасником. А загалом усі нагороди й відзнаки, які я здобув, звичайно, приємні.
– Чи згодні ви з твердженням, що вас ліпше знають за кордоном, аніж удома?
– Важко сказати. Я бачу, що прізвище Палінчак шукають люди з-за кордону, але стверджувати, що там я відоміший, не можу. Інша річ, що я набагато більше мав виставок не в Україні, більше брав участь у міжнародних конкурсах та фотосалонах. Але це й не дивно: там фотосправа розвинена краще, ніж у нас, значно більше проходить заходів, друкується багато альбомів і буклетів, тому й фотографу за кордоном легше досягти успіху.
– Ви часто знімаєте оголену натуру, легко знайти в Ужгороді моделей?
– Я ніколи не шукав натурниць спеціально. Напевно, якби ставив собі таку мету, то проблем не було б. У цьому сенсі дуже показовий урок, який багато років тому нам, молодим фотографам, дав метр цього жанру, на жаль, нині покійний одесит Дмитро Зюбрицький. Було це в радянський час. Він якось під час всеукраїнського фотосемінару він запитав, мовляв, як у нас (у мене й Олексія Попова) справа з фотомоделями. І ми поскаржилися, що в нас провінційне містечко. Всі одне одного знають, і ніхто не хоче фотографуватися оголеним. Дмитро, не довго думаючи, запрошує на фотосесію зовсім незнайому дівчину з вулиці, й уже через 20 хвилин вона фотографувалася оголена. Цей урок ми запам’ятали на все життя. А так, за весь період, відколи знімаю, мав близько 30 моделей. Це зовсім небагато. У деяких світових майстрів цього жанру було й до тисячі натурниць.
– Хоча ви й називаєте фото дозвіллям, не можу не запитати про ціну на ваші знімки…
– Інколи до мене звертаються з проханням продати фото, і я не проти. Найдорожче знімок придбали за 300 доларів. Це зовсім небагато. У київських світлинарів це початкова сума, не кажучи вже про зарубіжних.
– Кого з ужгородських фотографів ви б відзначили як справжніх професіоналів?
– Чим критичніше ставитися, тим вужче коло таких фотографів... Це, звичайно, Олексій Попов, Володимир Балега, сподобалися роботи Івана Енея... Коли чесно, то я не дуже стежу за розвитком молодих світлинарів. Подобається, як знімає мій син, теж Михайло. Мені здається, що він робить кращі знімки, аніж я в його віці. Дуже приємно, що малий продовжує справу, яку люблю я.
– Не всі батьки схвалюють, коли діти йдуть їхніми стопами, ви ж, здається, цим пишаєтеся…
– Михайло – фотолюбитель. Він працює у банку і захоплюється фотографією, тому не можна сказати, що пішов моїм шляхом. Донька Ольга також любить фотографувати і має вже кілька високохудожніх робіт. А 14 листопада я матиму спільну з сином фотовиставку у Києві.
Юрій Лівак
