На думку мовознавця, якщо законопроект Колесніченка-Ківалова ухвалять остаточно, то нацменшини будуть ще менш зацікавлені знати державну мову. І нічого доброго у цьому немає ані для них, ані для держави.
Мовне питання в Україні, навколо якого протягом липня вирують пристрасті, – зависло: документ, проголосований у парламенті на початку липня, досі не підписав спікер Володимир Литвин. Без його розчерку законопроект не можуть надіслати Президенту. Та, ймовірно, спершу його проінспектує Конституційний суд.
Ми ж звернулися за експертизою до провідного закарпатського лінгвіста, доктора філологічних наук та професора УжНУ Любомира Белея. Йому слово.
– Професоре, скажіть: чи бачите ви, як науковець, необхідність у покращенні мовного законодавства України?
– Без сумніву! У жодній країні Європи, і навіть у благополучних, ніхто не є задоволений станом мови. Приміром, Франція теж закони приймає.
Насправді, завжди є що покращувати. Тим більше – у нас. Але це мають робити фахівці.
Саме цей закон, чи його проект піддавався мовознавчим експертизам багатьма інститутами. І всі дали йому різко негативну оцінку. Науковців просто зневажили. Я не вірю, що укладачі чи прихильники того закону дійсно переймаються питанням мов національних меншин.
– Чим же тоді?
– Одразу зрозуміло, що цей закон – лижі, спрямовані на підтримку російської мови. Досить лише поглянути на формулювання, які фігурують в законі: «державна, російська та інших національних меншин».
– Коли авторам документу це кажуть, вони наполегливо апелюють до Європейської хартії регіональних мов…
– Щодо Хартії, то варто зазначити, що був перший її переклад, некоректний. І був другий. Наприклад, немає єврейської мови. Є іврит та ідиш. Грецької мови теж нема. Є новогрецька, давньогрецька та середньогрецька. Яка різниця між молдавською та румунською мовами? Особливо тепер, коли вони перейшли на одну графіку, то різниці між ними ніякої немає. Ці нюанси не були враховані у Хартії. Але проблеми цього європейського документу – не є такими фатальними, як новий український закон.
Якщо зазирнути у той текст, за який проголосувала Верховна Рада, то складається враження, ніби бедуїн ескімосам радив би, як зиму пережити, чи навпаки, ескімос радив бедуїнові, як у пустелі воду шукати. Там настільки некоректні формулювання з мовного боку про території, про мови меншин, про мовні групи. Це жахлива реклама Ківалову, як ректору юридичної академії. Це соромно...
– Ви бачите більше юридичних чи лінгвістичних проблем?
– І одне, й інше. Тут лінгвістика переплітається з правом, бо йдеться про врегулювання засад державної мовної політики. І той юрист, який взявся писати такий закон, мусить бути добрим лінгвістом. А тут ні одного, ні іншого не видно.
– Якщо поглянути на документ в розрізі Закарпаття: хіба він не захищає мови нацменшин краю?
– Я не розумію ось що. Угорців на Закарпатті є більше 10 %, і за всіма законами вони можуть претендувати на те, щоб угорська мова стала регіональною. Але питання: у межах всієї області чи лише 2-3 районів? А що в останньому випадку робити угорцям з Тячівського чи Рахівського району? Вони будуть дискриміновані? Або якщо йдеться про перший варіант, то вийде, що в Міжгір’ї чи Воловці всі чиновники мають знати угорську мову, хоча угорськомовного населення там десь 2 %...
Те саме й з румунською мовою. В Тячівському і Рахівському районах більше 10% румунів. Якщо румунська мова дістане статус регіональної у всій області, то всі мають володіти цією мовою?
Якщо ж візьмуть до ваги тільки територіальні ареали, то виходить, що угорці, які живуть в інших, менш заселених угорськомовним населенням районах, будуть дискримінованими. Навіть з погляду того закону. Бо ж їх там, на тих територіях, нема 10%. Люди ділитимуться на 1 та 2 сорти? Угорці першого сорту лише у Барегівському і Ужгородському районах, а у решті районів – угорці другого сорту? Хто над цим думав?
– Ви натякаєте, що навіть елементарного аналізу специфіки областей при створенні закону не було?
– Жодного. По-перше той пріснопам’ятний закон про мови ще з часів УРСР, і в Україні долатували декларативними положеннями, які ніхто й не думає виконувати. Послухаймо наших чиновників, які за стільки років не можуть опанувати мову. Як їх на посади призначають, якщо є чітка вимога: володіння державною мовою. Це ж не голову села вибрали в якійсь глушині... А якщо послухати, як дехто з них говорить українською, то одразу ж можна підвести «під статтю». Бо глумляться з мови...
У Верховній Раді теж добра третина промовців російськомовні. І не пробують переходити на українську. А закон вимагає володіння державною мовою. Так от саме ця декларативна вимога їх не влаштовує. І її вирішили зняти. В новому законі знання державної мови вже не вимагається. І, як на мене, то основне у танцях довкола закону – показати виборцю «ми вболіваємо за мову». Вже хто як його буде виконувати – про те не йдеться. А побіжно є можливість урвати і законодавчо закріпити витіснення державної мови з тих регіонів, де є 10 %-ва національна меншина. Йдеться передусім про росіян.
– Якщо йдеться про «витіснення», то які процеси можуть відбутися на Закарпатті?
– Різні і цікаві. Для мене чудовим індикатором цих процесів є студенти. Був час, коли я працював у ректораті і мав можливість спілкуватися зі студентами усіх факультетів.
І ось приходять студенти з якогось питання. Удвох. «Чому ви удвох приходите?» Виявляється, один із них прохач, а другий – перекладач. Тобто, студент вступив до Ужгородського Національного університету не володіючи українською мовою ніяк. Не йдеться про диктант. Не йдеться про орфографію, про володіння семантичними нюансами. Він не може усно викласти своє прохання, приміром, перескласти іспит.
– Даруйте, маєте на увазі студентів з сіл чи віддалених районів, носіїв діалектів?
– Та ні. Йдеться про угорськомовних студентів. Ось такий факт. А тепер, якщо буде знято навіть вимогу знати українську при вступі до ВУЗу, то цим самим буде створено умови, у яких меншини будуть ще менш зацікавлені знати державну мову. І нічого доброго у цьому немає ані для меншини, ані для держави.
– Ми вже торкнулися закарпатських діалектів. Чи не очікуєте ви якихось декларацій від русинських рухів?
– Для цієї публіки добрий будь-який привід, і цим вони обов’язково скористаються. Їм не важливий результат. Їм важливий процес. Результатів як таких і немає. Ну які? Словник Юрія Чорі? Ну це щось не те… Але погляньмо з іншого боку. У 2001 році русинами записалося 10 000 закарпатців. Гуцулів в Україні – 21 000. То є можливість визнати регіональною мовою гуцульську?
Василь Стефаник – вже геть «в дошку» українець. А чи знаєте ви що у 30-х роках його перекладали українською мовою. Пе-ре-кла-да-ли! З покутського діалекту.
І що Закарпаття? Можна тенденційно повибирати унгаризмів і скласти таке речення, яке не зрозуміє ані угорець, ані українець, ані русин. Так само і полонізмів, і румунізмів. А гуцула, якщо він говоритиме на якусь фахову тему – приміром, вівчарство – вживаючи багато професійних термінів, хіба легко буде зрозуміти?
Ці струмки – живлять мову. Їх треба зберегти, а не намагатися той діалектний струмок виводити на манівці і робити з того політику. А зрозуміло, що цей закон саме таке підґрунтя буде творити. Тим більше, що там наче 10%, але може бути й менше, якщо місцева рада це визнає.
А що діється у місцевих радах – ми знаємо. А у русинстві… Ну послухайте як говорять деякі їхні лідери й ідеологи. Русизми, українізми, суржик. Важко зрозуміти. А тепер якщо занести це до школи? Скільки людей захоче бути першими тут?! Наприклад, написати русинський буквар. Я думаю, що це буде останній цвях у труну політичного русинства. Бо кожен схоче увійти в історію – і почнеться… Тут навіть серед однодумців немає одностайності у питанні мови, лексики, граматики тощо. А хіба це почнеться тільки у русинстві? В Україні такого повно.
-- Тобто політика у цьому питанні лізе як сіно з дірявого мішка…
– Саме так. Бо народна дипломатія і збереження мов меншин – це добре. Та, на жаль, не у нашому випадку. Тут справді «развели как котят». Свята простота із законодавців просто перла. І тепер потрібно 15-17 мільярдів, щоб реалізувати цей закон.
Ну гаразд, угорська і румунська у нас. А що тоді говорити про караїмську культуру і мову, гагаузьку, роменську?
Наш невисокий рівень і слабке знання України породили міф про те, що Закарпаття – найбільш багатонаціональний регіон України. Це – не є так! А Одеська область? Південь України. Там і болгари, греки, гагаузи, кримачати. Є кримсько-татарська мова і її варіанти.
Новогрецька, ромейська, гагаузька, караїмська – це справді вимираючі мови. Її носії локалізовані саме на території України. Ось що Хартія про мови повинна захищати.
До речі, там, у Хартії, нема русинської. А ось цих, які я перерахував, – нема у обговорюваному нами Законі. Ось де його варто застосувати. Дати можливість нечисленним носіям зберегти свою мову та вивчити державну.
Шкода, але прикрилися Хартією як фіговим листком, а насправді ніхто із законотворців її, мабуть, у очі не бачив.
Медведчук ще перед попередніми виборами продавив ратифікацію Хартії. І за неї схопилися. Йдеться там, насамперед, про зникаючі мови, рідкісні. Якщо російська мова така, то ви мене вибачте. А усе через вибори. Це як народна прикмета: якщо в Україні починають говорити про мову – значить скоро вибори. Найсумніше те, що питання мови стоїть у списку проблем, які хвилюють українців десь на 30-му місці. Тому це зовсім не та карта, яку варто було розігрувати.
