А буденна робота відрізняється від свята так, як відчуття власної гідності від п’яного бахвальства
Цими днями чотири роки тому в Україні розгорталися Помаранчеві події. У сучасних умовах їх модно більше згадувати в настроях розчарування, а не як свято Свободи. Хоча, думається, в таких тонах переважає політична кон’юнктура над справжньою об’єктивністю оцінки історичної події. Власне, іншого й не варто очікувати, бо тема ще надто свіжа, щоб бути відстороненою від суб’єктивних переживань її учасників, але емоції, як позитивні так і негативні, – це дуже хиткий ґрунт для прискіпливого аналізу, тим більше, що події без перебільшення мають світове значення, і осмислення їх прийде лише з роками.
Аби краще зрозуміти, що відбулося в листопаді-грудні 2004 року в Україні, варто відштовхнутися від протилежного. Тобто уявити собі, яка доля очікувала б на країну, якби Помаранчевої революції не сталося. Такий прийом є надто абстрактним для аналізу історичних явищ, проте будь-яка їх оцінка базується на доцільності, тому питання правомірне.
Отже, ми б мали за президента В. Януковича. Виходячи з того, що фальсифікації й різноманітні виборчі маніпуляції досягли б результату, то і в парламенті сформувалася б прокремлівська більшість, але без конституційної реформи, тобто з кучмівськими повноваженнями президента. Загалом, це була б класична авторитарна модель держави євроазійського взірця, але без могутньої сировинної бази, на якій тримаються режими Росії, Китаю тощо. Тому нашій державі відводилася б роль сателіта більш могутнього сусіда, щось на кшталт Білорусі.
Однак утримувати під контролем майже 50-мільйонну країну з могутнім промисловим потенціалом – це далеко не те саме, що аграрну Білорусь чи Молдову. Та й настрої спротиву нікуди б не поділися, тим більше, що при пануванні одного клану опозиція лише нарощувала б прихильників. А при згортанні громадянських свобод, вільної преси й тотальному розчаруванні в інституті виборів у країні вже накопичувалася б зовсім інша за якістю вибухонебезпечна суміш. Й акції протесту тоді б мали не святковий, майже карнавальний характер, як це було під час Помаранчевих подій, а озлоблено агресивний на чолі з радикальними націоналістами чи диктаторами-авантюристами, як це було під час класичних революцій XIX–XX століть. Бо суспільство має лише два шляхи розвитку: або еволюційний, коли в ньому вже передбачені легальні й леґітимні механізми змін, або революційний, коли влада до певної межі блокує природні зміни, внаслідок чого провокує соціальний вибух.
Тому події 2004 року – це справжнє торжество свободи, а не розуміють цього ті, хто цієї свободи боїться й не готовий особисто за неї відповідати. На жаль, у нашій країні таких ще занадто багато, і це також історична закономірність. По-перше, це майже половина країни, яка і 2004-го не хотіла змін. По-друге, в рядах помаранчевих також було й залишається дуже багато тих, хто бажав зміни одного авторитаризму на інший, плекаючи ілюзії, що гаслами можна змінити життя. Звідси й величезне падіння рейтингів В. Ющенка, який є справжнім уособленням настроїв Майдану – толерантності й демократії, але який не міг на довгі роки зберегти популярність у країні, якій ще до європейської цивілізації рости і рости.
Ще одна умовна паралель. «Велика жовтнева революція» також мала чудові гасла і цілі. А Сталін після неї до кінця життя, тобто 37 років, залишався найпопулярнішою політичною фігурою в країні, принісши в жертву за це десятки мільйонів життів. У той час як В. Ющенка дуже легко можна позбавити влади через рік шляхом законних виборів, за що він і боровся. І, думається, в цивілізаційному, людському вимірі ці ролі не зіставні. Хоча кожен має своїх прихильників, і це ще одне досягнення свободи.
Переходячи до поточної політики, зазначимо, що багато ілюзій Майдану не знайшли свого втілення. Але це справді ілюзії, бо буденна робота відрізняється від свята так, як відчуття власної гідності від п’яного бахвальства. Якщо хтось думав, що внаслідок двомісячного майданного протистояння в країні зникне багатовікова традиція корупції, вождистське марнославство й користолюбство, люди привчаться до європейської культури права і праці, то це його власні проблеми. Бо вони є проявом «мильної» психології, коли добра попелюшка або мужній супермен дуже легко долає всіх своїх ворогів, але ж Голлівуд не дарма називають «фабрикою мрій». У реальному житті різниця між героями й монстрами ніколи не була такою примітивною. Тому позбавлення від міфів – це і є той важкий шлях до свободи.
У нинішніх газових протистояннях ми спостерігаємо вже трирічне дежавю, коли новорічні свята супроводжуються дебатами про українські борги й наступну ціну на газ. У перший післяреволюційний рік «новітня українська попелюшка», а заодно й «газова принцеса», сміливо заявила, що вона повністю переглядає стосунки з Росією в цьому питанні і ми матимемо ділові, а не політичні, не корупційні стосунки. Вже перебуваючи у відставці, вона нещадно розкритикувала уряд Ю. Єханурова за ціну в 96 доларів за тисячу кубометрів газу і договір з посередником «РосУкрЕнерго». А заодно спільно з «регіоналами» відправила його у відставку напередодні виборів. Під час другого прем’єрства Тимошенко ми чуємо ті ж розмови при ціні майже втричі вищій і при тому ж посереднику. Причому тепер Росія використовує ще відвертіший шантаж, а український уряд, обплутаний боргами, і далі займається демагогією. Так, «РосУкрЕнерго» є комерційною структурою, яку російські та українські можновладці використовують, щоб вивести державні ресурси у приватну кишеню, користуючись правом монополіста. Але боротися зі зловживаннями можна лише професійністю, а не мітинговістю, тим паче використовуючи політику міждержавних стосунків в особистих кар’єрних цілях. Бо це нічим не краща корупція. Забрати в одних і віддати іншим – мрія всіх політиків, але вона сама по собі не вирішує жодних проблем. Так як і питання приватизації чи націоналізації, без урахування багатофакторної економічної складової – це все ті ж бажання Шарікова «отнять и поделить». Однак тема потребує детальніших і більш професійних розмов, які на майданах не ведуться. Тому революція дала нам лише шанс свободи. Але скористатися ним зможуть лише вільні, а значить, самодостатні громадяни.
Віктор ПАЩЕНКО
