Пасічника Віталія Плиску та його дружину Наталію випало зустріти на одному із закарпатських фестивалів. Апетитними стільниками з медом, які приніс з собою бджоляр, організатори свята пригощали закордонну делегацію. До речі, іноземним гостям закарпатський мед дуже припав до смаку.

«Мій мед – контрабандний, — жартує пан Віталій. – Адже мої бджоли нелегально збирають пилок у Румунії, яка знаходиться за кількасот метрів. А потім нелегально переносять його сюди».

Та, виявилося, бджіл чоловік тримає не задля солодкого продукту.

«Сьогодні отримати повноцінний мед дуже важко. Тому заробляю тим, що продаю бджолині сім’ї, — розповідає пасічник. — Карпатська бджола цінується в усьому світі, замовники у мене — з усієї України, є клієнти навіть з Росії та Казахстану».

Але ж меду на наших ринках вистачає...

— Є різні схеми, завдяки яким мед можна отримувати цистернами. Тому на ринку є багато цього продукту. Найпростіший із них – зварити «мед» із цукрового сиропу. Дуже поширена на Закарпатті схема, наскільки мені відомо, цим «бізнесом» займається багато ромських сімей з Копані. Вони переварюють цукор з невеликою кількістю води, потім додають трохи ароматизаторів, виварку відвару з липи, акації і несуть на ринок. Тому, якщо чуєте, що мед пахне акацією, краще його не купувати. У акації дуже нетривкий запах. Нектар із цього цвіту під час переробки на мед практично повністю втрачає первинний запах. До того ж сьогодні через глобальне потепління практично зникли такі види меду, як чистий акацієвий, липовий. Адже дерева нині цвітуть далеко не за тим «розкладом», що раніше...
Або є й інша схема, коли звечора занесуть до пасічника кілька мішків цукру, а зранку вже забирають перероблений бджолами «мед». Звичайно, цей продукт кращий, ніж переварений цукор, але він протипоказаний діабетикам, та й корисних мікроелементів у ньому небагато.

А для того, аби отримати хороший якісний мед у великій кількості, бджіл треба возити на випас. А це дуже марудна справа.

Возити на випас?

— Саме так. Для цього господарі беруть великий фургон, завантажують його вуликами і їдуть на гарні медоносні ділянки. Ще одне авто можна взяти для викачаного меду. Цим займаються переважно на півдні – на Одещині, Херсонщині. Але медовий бізнес там поділений, як серед італійської мафії. Усі хороші місця вже окуповані постійними випасувачами. Якщо заїдеш туди із своєю пасікою, через кілька днів або з твоїми бджолами може щось трапитися, або з фургоном.

На Закарпатті серед хороших медоносних місць можна назвати соняшникові поля поблизу Берегова. Але зрозуміло, що там уже є свої місцеві пасіки. Із власними вуликами туди їхати не варто, адже тоді меду не буде ні в нас, ні у місцевих пасічників. Коли бджіл на одній території забагато, це теж недобре.

А з чого почалося ваше захоплення бджолами?

— Як і кожна людина, я у молодості шукав різні варіанти, аби себе реалізувати і добре заробити. Якось поїхав до рідні в Росію – до міста Володимира, де вдалося влаштуватися на роботу міліціонером. Пропрацював я там лише два роки. По-перше, через те, що мені постійно телефонувала рідня із Закарпаття, наполягала, аби я повертався додому. А по-друге, вживатися із російськими звичаями, способом життя мені було дуже складно. Я народився у селі, й жити «на штоці» у місті мені незвично. Проводити вільний час лише у квартирі перед телевізором чи сидіти по забійгалівках, як це робило більшість моїх знайомих, я не міг. Звик до обійстя, до роботи на землі. Дійшло до того, що вже просився йти гаршувати дачні ділянки своєї родини, друзів. Робив я це абсолютно безкоштовно, чому, звичайно, мої знайомі були дуже раді... І тут одного разу, обробляючи чужу ділянку, побачив по сусідству пасіку. І коли ввечері мені знову зателефонувала рідня із Закарпаття, то відповів, що повернуся лише в тому випадку, якщо відведемо частину землі під вулики. Словом, так завершилася моя служба у російській міліції, і я повернувся додому.

Наскільки рентабельним є сьогодні пасічний бізнес?

— Зараз у мене на господарстві є понад 200 вуликів. І, слава Богу, є чимало замовників. Пасіка дає можливість не їхати по заробітках, не залишати вдома сім’ю, дітей, як це робить нині більшість закарпатців мого віку. А це дуже важливо. Багато сільських дітей залишаються тепер на господарстві одні, у кращому випадку їх виховують дідусі з бабусями чи далека родина.

— І це велика травма для сім’ї, — каже Наталія Плиска. —Замість виховання, спілкування з дитиною батьки присилають гроші. Тому наші діти і ростуть з переконанням у тому, що все можна придбати за долари. Купити диплом, забезпечити собі хороше робоче місце. Я ж викладаю у школі, усі ці розмови чую щодня, бачу психологію, світогляд своїх учнів. І не трагедія, коли купить собі робоче місце, скажімо, майбутній менеджер чи юрист. А якщо це буде хірург?..

Христина Горват, газета "Новини Закарпаття".
Виноградівщина.

• міліціонер
• бджоляр
• мед
• Закарпаття