Зустріти на ужгородських вулицях вихідців із Азії чи Африки — так само просто, як і в Києві. Групи іноземців, що відрізняються від решти городян кольором шкіри, не криючись прогулюються містом, хоча й правоохоронцям, і більшій частині перехожих добре відомо, що це не туристи й не студенти. Величезна кількість нелегальних мігрантів, котрі обирають Закарпаття як транзитну територію на шляху на Захід, призвела до того, що Ужгород уже жартома називають столицею нелегальної міграції України.
чому причина такого стану речей?. Чому саме Україна стала транзитом для багатотисячних потоків нелегальних мігрантів? Чи реально впливати на ці процеси?.
Наплив нелегалів на Закарпаття легко пояснюється його розташуванням. Область має понад 460 кілометрів державного кордону, з яких близько 200 припадає на Румунію, 130 — на Угорщину, 100 — на Словаччину і 30 — на Польщу. Останні три країни вже є членами Євросоюзу, а Румунія готується стати ним із першого січня наступного року. Уперше про нелегалів на Закарпатті почули після розпаду СРСР, на початку 90-х. Тоді мешканців екзотичних країн затримували всього по 200—400 осіб на рік. Різке зростання кількості затриманих почалося з 1996 р. після декриміналізації статті про порушення державного кордону (в СРСР за це давали від 3 до 5 років) і досягло свого піку в 1999 р. Із початку цього року було затримано 3500 осіб.
На кількість затриманих впливає не пильність прикордонників, як це комусь може здатися, а зовнішні чинники. Як тільки в якійсь далекій (або не дуже далекій) країні відбуваються природні катаклізми чи починаються військові дії, їх наслідки через кілька місяців відчувають на собі найзахідніші рубежі України. Відповідно змінюється й національна диференціація серед затриманих. У піковому 1999 р. із 7600 нелегалів 4000 були афганцями, що пояснюється приходом до влади талібів і репресіями проти прихильників попереднього режиму. А минулого, 2005 року, перші три місця впевнено зайняли наші колишні співвітчизники з братніх радянських республік, що пов’язано з економічними проблемами та кавказькою війною.
Усього за останні 15 років на Закарпатті затримали понад 35 тисяч нелегальних мігрантів із 59 країн світу (левова частка — вихідці з Південно-Східної Азії та Африки). Прикордонники стверджують, що затримують близько двох третин з усіх нелегалів, ще третині вдається безперешкодно пройти український кордон. Запам’ятаймо це число.
За даними правоохоронців, 70 відсотків мігрантів, які обирають свій шлях на Захід через Україну, потрапляють до нас через напівпрозорий кордон із Росією, решта приїздить цілком легально — як туристи або студенти. Переважна більшість нелегалів — це інтелігенція, що може зібрати немалі кошти для переправників, а також молодь, дорогу якій оплачують батьки чи родичі, котрі вже потрапили на Захід. 5—6 років тому серед затриманих афганців було чимало російськомовних офіцерів, що воювали проти талібів. Учасники бойових дій трапляються й сьогодні — це біженці з Чечні, яких, залежно від уподобань, можна називати чеченськими терористами або бійцями за незалежність Ічкерії. Два роки тому на українсько-словацькому кордоні затримали чеченського вояка, у котрого виявили власне фото з Джохаром Дудаєвим і його дарчою на квітковий магазин у центрі Грозного.
Ті, кому роками доводиться працювати з мігрантами, стверджують: із загальної кількості лише 25 відсотків справді тікають від переслідувань чи прагнуть на Захід, аби реалізувати себе. Решта просто шукає легшого життя. Такі місяцями живуть під опікою правоохоронців чи благодійників і навіть не намагаються якось покращити свій побут чи хоча б прибрати в кімнаті.
Ось розцінки за переправлення одного нелегала у Західну Європу, які існують на теперішній час (за даними правоохоронців). Для вихідця з Африки чи Південно-Східної Азії ціна починається від 14 тисяч доларів. Для вихідця з СНД — 2,5—4 тисячі доларів. За кожен конкретний відрізок маршруту встановлено свій тариф. Наприклад, дорога з Києва до Ужгорода коштує близько 800 доларів, із Ужгорода до кордону — до 600 доларів, з Ужгорода до Михайлівців (прикордонне місто в Словаччині) — близько 1000 доларів, із Ужгорода до Братислави — близько 2000 доларів.
Напевно, легше перерахувати тих, хто не задіяний у розгалуженій схемі переправлення нелегалів. Українська ж особливість у тому, що до торгівлі оборудок із нелегальними мігрантами безпосередньо причетні ті, хто мав би з ними боротися. Причетність ця прослідковується від низу до самих верхів (згадаймо скандал у Держкомнацміграцій улітку цього року зі звинуваченнями в масових фальсифікаціях рішень у справах біженців, які згодом підтвердила перевірка Генпрокуратури). Про участь високих чинів у схемах, пов’язаних із нелегальними мігрантами, час від часу з трибун проголошують і керівники силових структур, однак лише в загальних рисах, не згадуючи про свої рідні відомства. На Закарпатті ні для кого не секрет, що в переправленні нелегалів активно задіяні силові структури, передусім міліція та прикордонники (відставні й діючі). Підтвердження цьому — численні кримінальні справи й вироки по них, які сміливо можна назвати лише верхівкою айсберга.
Кілька років тому був анекдотичний випадок. Оперативники УСБУ затримали співробітників департаменту з питань виконання покарань, котрі перевозили до кордону нелегалів у автозаку (спецавтомобілі для транспортування ув’язнених, який, за інструкцією, має право безперешкодно обминати міліцейські та прикордонні пости). Супроводжував автозак на окремому авто співробітник УБОЗу. Під час операції затримання водій автозаку, включивши проблисковий маячок, спробував утекти й зупинився лише після того, як бійці «Альфи» продемонстрували готовність застосувати вогнепальну зброю. У кабінці автозака, розрахованій на двох ув’язнених, виявилося 26 громадян В’єтнаму й Бангладешу.
Ще одна українська особливість у загальній схемі переправлення нелегалів у тому, що переправникам дуже активно допомагають місцеві мешканці — часи співпраці населення й прикордонників давно минули.
Є два головні способи перетину державного кордону: через контрольно-пропускний пункт (КПП) і через контрольно-слідову смугу (КСС), або «зеленку». Перший — менш популярний, оскільки на його організацію необхідно витратити значно більше коштів (аби домовитися з усіма службами, що працюють біля кордону) або винахідливості. Ілюстрацією другого способу може стати випадок, про який автору матеріалу розповіли мукачівські прикордонники. В Угорщину намагався проїхати порожній каміон із подвійним тентом і нішею заввишки близько 30 сантиметрів, у якій штабелями лежали 54 афганці, зокрема 10 жінок і 19 дітей, наймолодшому з яких був усього рік. До речі, влітку цього року в Угорщині за схожих обставин затримали групу українців, котрі намагалися нелегально потрапити до Австрії. (Для наших співвітчизників, що ледве не подушилися від нестачі повітря, довелося викликати «швидку»). Та все-таки абсолютна більшість нелегалів намагається перейти кордон через «зеленку».
Провідники з числа місцевих мешканців, які «професійно» займаються нелегалами не один рік, знають на кордоні кожен кущик і оснащені за найостаннішим словом техніки. Деякі навіть мають переносні тепловізори (прилади, що фіксують у нічному лісі рух сторонніх осіб).
Років п’ять тому траплялися випадки, коли організатори переправлення, не бажаючи наражатися на ризик, просто обманювали нелегалів. У лісовому масиві Берегівського району, приблизно за три кілометри від кордону з Угорщиною дотепер зберігся своєрідний пам’ятник винахідливості «провідників» — штучна контрольно-слідова смуга із зораною землею та колючим дротом, через яку переправляли нелегалів «в Угорщину». Фокус у тому, що деякі прикордонні райони Закарпаття покриваються угорськими (словацькими і т.ін.) операторами мобільного зв’язку. Після перетину «кордону» старший із нелегалів по мобільному телефону зв’язувався зі своєю довіреною особою й повідомляв, що група знаходиться в Угорщині. Той, бачачи, що сигнал справді надходить із території вказаної країни, перераховував переправникам гроші. Однак після кількох таких «кидків» платити стали лише після достовірних доказів, що група насправді потрапила з пункту А в пункт В.
Буває, звичайно, що нелегалів ловлять прикордонники чи міліціонери. Однак це зовсім не значить, що дорога на Захід для них безповоротно втрачена. Найпростіше громадянам країн СНД, яких після затримання й 15-ти діб адмінарешту відпускають, узявши письмове зобов’язання про добровільне видворення. Після чого «добровільно видворені» знову виходять на провідників і намагаються перетнути кордон удруге, а якщо знадобиться, то втретє й учетверте. Для інших іноземців процедура складніша. Затриманих направляють у пункт біля с.Павшино Мукачівського району — багаторічний головний біль прикордонників.
Ця установа задумувалася як ізолятор, у якому прикордонники мають встановити особу затриманого й передати його в пункт для утримання нелегальних мігрантів. Але позаяк таких пунктів в Україні немає, нелегали так і залишаються в Павшині на напівзаконних чи навіть незаконних підставах. Ізолятор розраховано на 150 осіб, проте утримують тут по 300 — 400, а бувало й по 600 — 700 осіб. У минулі роки затримані кілька разів зчиняли бунти з узяттям заручників, протестуючи проти незаконного утримання під вартою та некомфортних умов проживання.
В Ужгороді є адвокатські бюро, що допомагають нелегалам грамотно написати заяву про отримання статусу біженця (а фактично — звільнитися з Павшина) і заробляють на цьому непогані гроші. Після чергової невдалої спроби перетину кордону все повторюється заново, тому для прикордонників не дивина затримати індійця чи молдованина, котрого перед тим уже затримували три-чотири рази. Керівник однієї з благочинних організацій, що опікується нелегалами, розповів кореспонденту «ДТ» про громадянку Афганістану, котру затримували сім разів, однак вона все-таки добралася до Парижа й навіть зателефонувала на Закарпаття, щоб повідомити про цю радісну звістку.
Якщо прослідкувати маршрути нелегальних мігрантів, що йдуть на Захід через Україну, виявиться, що понад 90 відсотків із них цілеспрямовано рухаються в бік українсько-словацького кордону. Хоча ще кілька років тому потоки більш-менш рівномірно розподілялися між угорською, словацькою й меншою мірою — румунською ділянками кордонів.
Нанесені на політичну карту маршрути нагадують пісочний годинник із найвужчим місцем між Україною й Словаччиною. Доходить до абсурдних ситуацій — молдовани, які мають подвійне громадянство з Румунією, замість пробиратися в ЄС через територію цієї країни, обирають набагато складніший маршрут — через Україну й Словаччину. Пояснення цього «феномена» дуже просте. Віднедавна Угорщина, Польща і Румунія ввели значно жорсткіші санкції проти переправників нелегалів. У Румунії, наприклад, за цей злочин дають від 5 до 8 років позбавлення волі, а в Угорщині — від 8 до 15. Правоохоронці відслідковують увесь ланцюжок, яким нелегали потрапляють до їхніх країн, а суди дають злочинцям реальний термін позбавлення волі з конфіскацією майна. В угорських в’язницях дотепер сидить кілька українців, упійманих і засуджених за переправлення нелегалів. Прикордонникам допомагає й місцеве населення, яке отримує від держави суттєві пільги. Зате в Словаччині законодавство щодо переправників дуже ліберальне, а в Україні, можна сказати, взагалі відсутнє.
Щоправда, стаття 322 Кримінального кодексу України передбачає від 2 до 7 років позбавлення волі з конфіскацією засобів вчинення злочину за незаконне переправлення осіб через державний кордон, однак насправді за цей злочин практично ніхто не сідає за грати. За останні роки на Закарпатті посадили всього трьох чи чотирьох злочинців, котрі, мабуть, просто не змогли відкупитися. В абсолютній більшості випадків суди не лише відпускають переправників, але й повертають їм автомобілі, на яких вони возили нелегалів, мобільні телефони, інші засоби зв’язку і т.д. Наочний приклад: усіх згадуваних вище правоохоронців, які перевозили нелегалів у автозаку, суд засудив до умовних термінів. Тому й не дивно, що нелегальна міграція так буйно процвітає по обидва боки українсько-словацького кордону.
Представники різних служб, із якими кореспондент «ДТ» обговорював питання нелегальної міграції, називають три головні причини виникнення й загострення цієї проблеми в Україні. 1. Ліберальне законодавство; 2. Відсутність єдиної структури, що займалася б нелегальними мігрантами (зараз ними займаються чи не всі силові структури, а також міграційна служба); 3. Відсутність коштів або, кажучи іншими словами, той факт, що Україна не має можливості купити нелегалові квиток на літак і відправити його на батьківщину, як це роблять (у тому числі дедалі частіше і з нашими співвітчизниками) в Західній Європі.
До цих трьох слід додати ще два пункти. По-перше, корупція. Поки в нелегальній міграції матеріально зацікавлені ті, хто зобов’язаний із нею боротися, причому від сержанта до самих верхів, не допоможе ні введення жорсткого законодавства, ні створення єдиної структури. По-друге, хоч як би банально це звучало, — охорона кордону. Як тільки український кордон справді опиниться «на замку», і про це дізнаються і в ближній Молдові, і в далекому Китаї, штурмувати його, принаймні такими великими силами, припинять.
Володимир Мартин, "Дзеркало тижня"
