має закінчитися таким же штучним миром
Добре відома сентенція професора Преображенського з твору М.Булгакова про те, що розруха спочатку відбувається в головах, а потім переходить на побут і країну, яскраво відображає нинішню реальність. А видно стає увесь цей внутрішній бедлам багато в чому завдяки Петру І, який уперше на теренах великої східної імперії спробував запровадити парламент і газету, «дабы дурь каждого была видна». З цим завданням названі органи влади пораються добре. Хоча кількаразові спроби згори прищепити в Росії західний спосіб життя особливого успіху не мали. Не далеко від неї втекла й Україна.
Нічим іншим, крім несвідомого інстинкту, не можна пояснити такий панічний страх перед НАТО, який нам демонструють комуністи й регіонали. І знову ж чомусь на згадку приходить Шариков із того ж твору Булгакова, який сповна вимагав для себе всіх благ цивілізації, але прийняти норми культурного товариства агресивно не бажав. Саме такий підхід відображає давню мрію совка жити по-європейськи, а працювати по-радянському. Тобто мати європейські зарплати при нижчій разів у 5 продуктивності праці, та ще й третину року відзначати всілякі свята. Мати радянські ціни на товари й послуги, але вимагати від них найвищої якості. І насамкінець – мати всі права і свободи, але не брати на себе жодної відповідальності.
Штучна криза, яка виникла в парламенті після нового року, на початку березня закінчиться таким же штучним миром. Бо насправді нинішня опозиція абсолютно не готова до кінця відстоювати свої принципи, яких по суті й не має, а йти на нові вибори – і поготів. Відтак старатиметься виторгувати щонайбільше поступок для себе, останньої ж миті зайде в зал і почне роботу. До першої ліпшої нагоди. Відтак знову спровокувати кризу й розпочати нові торги.
Тому нинішня форма парламентаризму в Україні явно не виправдовує себе й потребує радикальних змін. Хоча й президентська ідея про конституційний референдум є малореальною і непродуктивною. Бо насправді може породити ланцюгову реакцію контрреферендумів, які спричинять ще більший безлад, аж до загрози розпаду країни. Тому ця ідея відіграватиме роль дамоклового меча в психологічному протистоянні й не більше. Вона вже якось спрацювала (1996 року), коли лише під загрозою референдуму Л.Кучма змусив депутатів таки ухвалити Конституцію України. Чи спрацює цього разу, покаже час і настрої населення.
Не вдало, хоча й цілком прогнозовано закінчився кавалерійський набіг Ю. Тимошенко на газові схеми, запропоновані Газпромом. Подолати їх можна, але тільки запропонувавши ринкову ціна за газ. В іншому разі без політичної та корупційної складової в цих стосунках не обійтися. І потерпають від цього, хай як дивно, насамперед російські громадяни, які позбавляються значної частини державних прибутків, що вимиваються в кишені олігархів. Але вони самі обирають свій державний та економічний устрій.
Тим часом ці ж олігархи, маючи надприбутки, чинять масований фінансовий тиск на українську економіку, і Ю. Тимошенко це добре знає. Тому й хоче бути одноосібною господаркою в газовій царині, з якої починалася її політична кар’єра. Однак механічним перерозподілом фінансових потоків тут не обійтися. І поготів не можна цього зробити одноосібно, авторитарними методами, до яких Юлія Володимирівна аж надто схильна. Тому, думається, газова тема в найближчі місяці зникне з перших сторінок інформаційних повідомлень і перейде в рутинне русло тактичної боротьби аж до нової кризи, яка обов’язково виникне.
На такому тлі місцеві розбірки виглядають не менш непривабливо і хаотично. У вівторок обласна телекомпанія «Тиса» спробувала запропонувати закарпатський аналог «Свободи слова», де в присутності журналістів мали відбутися дебати між заступниками голів обласної держадміністрації та міської ради Ужгорода, відповідно Іваном Балогою та Володимиром Химинцем. Однак несподівано в студії з’явився і міський голова С. Ратушняк, який безапеляційно зайняв місце біля свого заступника. Унаслідок конструктивних дебатів з проблем обласного центру аж ніяк не відбулося, а телеглядачі й журналісти могли спостерігати черговий етап психологічної війни, яка вже два роки точиться між ужгородською та обласною владою. На тлі агресивного й скандального С. Ратушняка, І. Балога виглядав аж надто компромісно, але мету цієї атаки наприкінці озвучив В.Химинець. Він попросив як вияв примирення передати Ужгородській міській раді
Під час зустрічі дуже хотілося задати С. Ратушняку питання: «Яким чином за його найактивнішої участі землі ужгородського базару на вулиці Краснодонців опинилися в підпорядкуванні Великолазівської сільської ради, тобто Ужгородського району, з яким він тепер так затято воює? І скільки втратило місто від цього податків і ринкового збору? Що дала йому війна з В. Погорєловим за принципом «чим гірше, тим краще»?»
Але зрозуміло, що, крім чергової порції демагогічного словоблуддя, з таких дебатів нічого не здобудеш. Отак і живемо.
