Проте й нова генерація натхнення не викликає
Призначення Верховною Радою дати президентських виборів на 17 січня 2010 року та відмова Партії регіонів до них змінювати Конституцію визначила дії всіх головних політичних гравців на найближчі півроку. Однак казати, що вони будуть логічними й послідовними не випадає, бо хаотичність, зумовлена боротьбою цілком протилежних інтересів, притаманна не лише українській дійсності в цілому, а й кожній політичній силі зокрема.
Найбільше проблем і суперечностей, звичайно ж, у Ю. Тимошенко. З одного боку, вона, як Прем’єр-міністр, повинна відповідати за всю соціально-економічну ситуацію у країні, що в кризових умовах не так і привабливо. А з іншого, як кандидат у президенти, мусить удаватися до популізму, обіцяючи все, що можливо, наліво й направо. Тим більше, що така тактика їй близька, випробовувалася на всіх попередніх кампаніях і приносила успіх. Однак у нинішніх умовах Леді Ю вже надто щільно затиснена в лещатах і свого усталеного іміджу «демагога-рятівника», і посадою Прем’єра, і надто великим тягарем уже розданих обіцянок. Тому у Юлії Володимирівни найменше свободи маневру з-поміж усіх інших кандидатів. Якщо вона та її технологи навіть знайдуть якісь креативні несподіванки, то різко змінити цим електоральні настрої вже неможливо. Ю. Тимошенко – надто розкручена фігура, і знайти прошарок населення, який би не сформулював своє ставлення до неї, практично неможливо. Звичайно, ЮВТ має свій усталений електорат, який за всіх обставин найближчі рік-два голосуватиме за неї. Соціологи визначають його приблизно на рівні 14 % і називають тефлоновим, від якого відскакують будь-які впливи. Цього поки достатньо, щоб залишатися потужною парламентською партією, але зовсім не достатньо, щоб перемагати на президентських виборах. І головне, що потенціал для нарощування електорального впливу у Прем’єрки майже вичерпаний.
Часто від спічрайтерів БЮТу можна почути тезу, мовляв Ю. Тимошенко суто альтруїстично тримається посади заради спасіння України, а от якби вона від неї відмовилася, то з позиції опозиціонерки легко виграла б президентські вибори. Проте тут приховується одна обставина, яка, можливо, й не помітна широкому загалу, але дуже міцно тримає в заручниках саму Юлію Володимирівну. Річ у тім, що, будучи неідеологічною партією, БЮТ дуже некомфортно почувається в умовах опозиції й здатен легко розвалитися, тільки-но його чільниця не зможе задовольняти економічних і політичних забаганок своїх спонсорів. Тобто насправді потенціал взаємоперетікань між БЮТ і Регіонами значно вищий, ніж це думають їхні виборці, і, щоб зберігати свою силу, Ю. Тимошенко має утримувати й посаду. Адже, скажімо, Т. Васадзе, К. Живаго, брати Буряки, В. Хмельницький, Б. Губський та ще кілька десятків мільйонерів перебувають у блоці зовсім не з ідейних міркувань, і навіть не з любові до пані Юлії. Точніше – любов ця має дуже конкретний і меркантильний вимір.
Випадок із депутатом В. Лозинським є тут дуже показовим. Не так фактом самого вбивства, як самодурством новітніх нуворишів, які, дістаючи політичний дах, уважають себе цілком непідконтрольними загальному праву. Таким чином, політики вищого ешелону заради своїх амбіцій, кар’єри і грошей дають прихисток місцевим «баронам», які своєю чергою платять за безкарність тощо. Себто маємо класичну середньовічну систему васалітету, де законність відіграє суто функцію декорації, а реальні стосунки визначаються правом сили. Знову ж дуже невипадково саме місцеві регіонали, напевно, активніше за б’ютівців узялися захищати депутата Лозинського, бо система ця є цілком природною для всієї української олігархії.
Хоча в цілому Партія регіонів та В. Янукович тепер почуваються значно вільніше за БЮТ, бо опозиція дозволяє критикувати без відповідальності. Однак дії регіоналів також не справляють враження професійних і продуманих. Остання їх метушня навколо підвищення прожиткового мінімуму, крім примітивного передвиборчого популізму, більше нічого не має. Причому за великим рахунком вона є навіть згубною для самої Партії регіонів, бо рано чи пізно вони прийдуть до влади, і ці гроші, насправді не зароблені, десь треба буде знаходити. Однак така сутність вітчизняних політиків, які далі свого носа й примітивно шкурницьких вигод бачити не здатні, тож топчуться весь час в одному болоті. Хоча за останньою виставою може стояти й більш небезпечний розрахунок. Річ у тім, що на питання «Звідки брати гроші?» В. Янукович і його однопартійні кивають на кредит МВФ, мовляв, отримуєте, то й платіть людям. Та уряд цей кредит використовує для розрахунків за газові угоди з Росією, таким чином страхуючи поки що «Нафтогаз» від банкрутства. Звичайно, урядовий «бізнес» є цілком провальним, бо на таких угодах, які підписала Ю. Тимошенко, вижити просто неможливо, але принаймні уряд намагається зберегти власність за Україною, в той час як регіонали заради знищення конкурентів не проти стати васалами Росії. Тому що такою вже є усталена психологія меншовартості.
Трохи більше ідейності, але не послідовності простежується в діях «Нашої України». Зібравшись на з’їзд, нашоукраїнці закликали однопартійців вийти з коаліції, але міністрів із уряду не відкликати, що нагадує відому логіку прапорщика: «Йди сюди, стій там». Наразі під це також знаходиться виправдання, мовляв, вільні місця займуть регіонали, то краще вже ми покеруємо. Хоча, думається, що тут все-таки егоїстичних інтересів значно більше. Про це свідчать розбіжності в самій партії, коли гарячкуватий, але щирий Є. Червоненко звинувачує своїх однопартійців Васюника, Павленка не лише в непрофесійності у підготовці до Євро–2012, а й у тому, що державний кошторис неухильно розростається, бо така природа будь-якого чиновництва. Проте, здається, навіть «ідейному» Васюнику «ніщо людське не чуже», і від такого ласого шматка, як Держбюджет на Євро–2012, відмовлятися ніяк не хочеться.
Тому й запит на нову силу в українській політиці дуже великий, бо старі гравці вже надто відомі і віри їм немає. Але й нова генерація поки особливого натхнення не викликає. Феномен А. Яценюка, якщо в найближчі місяці не буде підкріплений більш-менш серйозною командою, знову ж ризикує перерости в черговий вождистський проект із тими ж принципами сеньйорів і васалів, і так по нескінченному колу. Однак без активності громадян самі політки нічого не вдіють. Власне, громадянство й відрізняє середньовічне суспільство від нового, правового.
Віктор Пащенко,
Ужгород
