— каже головний лікар обласної дитячої лікарні Єлизавета Біров.
В обласної дитячої клінічної лікарні, що у місті над Латорицею, надзвичайно цікава історія. Медичний заклад був відкритий на базі колишнього дитячого притулку, який у народі називали леленцом. Цей притулок було збудовано на початку ХХ століття і відкрито у 1905 році. Будувався леленц завдяки старанням великого гуманіста міжнародного масштабу, тодішнього головного лікаря мукачівського «коргазу» Лайоша Нусера, який був справжнім ескулапом від Бога і ніколи не поділяв своїх пацієнтів на бідних і багатих. Він говорив, що усі хворі однаково потребують допомоги. За це здобув величезну шану жителів Мукачева і округи. З 1945 року на базі леленцу було відкрито обласну дитячу лікарню. І нині основну заповідь величезного гуманіста-медика сповідує гідна його наступниця — головний лікар обласної дитлікарні Єлизавета Біров. Ця миловидна жінка за час керування цим закладом зробила значно більше, ніж усі її попередники разом узяті. Крім того, що Єлизавета Іванівна — відмінний фахівець-медик та мудрий керівник, вона ще й активний громадський діяч, депутат обласної ради. З нею наша розмова.
Єлизавето Іванівно, розкажіть, будь ласка, яким був ваш шлях у медицину?
— Стати дитячим лікарем – це моя мрія ще зі шкільної лави. Чому саме педіатром? Та тому, що мені доводилося бачити страждання хворих малюків. Врятувати їм життя і позбавити їх від болю і недугів було кредом усього мого життя. Якби нині довелося вибирати професію, то я стала б тим, ким є сьогодні. А взагалі, після завершення навчання на медичному факультеті Ужгородського національного університету потрапила працювати в обласну дитячу лікарню. Два перших роки була дільничним педіатром у ромському поселенні в Мукачеві, ще сім – на іншій дільниці, а далі було стажування, після якого отримала фах кардіолога-ревматолога, лікаря вищої категорії. На цій посаді працювала з січня 1995-го по лютий 2005 року. З того часу ось уже майже шість років очолюю обласну дитячу клінічну лікарню.
Той, хто рідко буває у вашому медзакладі, одразу зауважить, як багато тут зроблено тільки за останній рік…
—Для мене це – надзвичайно приємно. Найперше, стало до ладу відділення патології новонароджених, без якого жодна сучасна європейська лікарня нормально функціонувати не може. Створено також реабілітаційний центр для дітей з вадами центральної нервової системи. Запрацювала надсучасна молочна кухня, яка, до речі, єдина у медичних закладах нашого краю. Гадаю, пам’ятаєте про трагедію, що спричинили кисневі балони у Луганській лікарні? Ця надзвичайна подія уже стала притчею во язицех, тож збереженню та використанню кисневих балонів з боку Міністерства охорони здоров’я у медичних закладах надається неабияке значення, а дитячі медзаклади взагалі знаходяться на особливому контролі. Так от, ми, щоб застрахуватися від подібних НП, обладнали сучасну кисневу станцію на 12 дихальних апаратів, яка коштує майже 800 тисяч гривень. Ще півсотні тисяч гривень ми використали для облаштування приміщення цієї станції. Досі у нас діяли всього чотири дихальні апарати, котрі свого часу були закуплені за сприяння Віктора Балоги, спасибі йому.
Скільки разів буваю у вашому медичному закладі, завше бачу ремонт. Чи вже вдалося його завершити?
— Наразі він ще триває. Зараз наводимо «капітальний порядок» в бактеріологічному та лабораторному відділеннях. Після його завершення і вони, як й інші відремонтовані наші підрозділи, набудуть сучасного європейського вигляду. Кошторис вартості цих робіт становить 419 тисяч гривень. Сума, як бачите самі, доволі велика. Звісно, що для того, аби зробити ремонт за короткий період часу, потрібні великі кошти. А де ж їх взяти? Отож доводиться проводити його по мірі поступлення грошей на ці цілі. Та ми раді й щасливі з того, що нам взагалі фінансують ремонтні роботи.
Пані Єлизавето, однією з найважливіших проблем державної ваги є енергозбереження. Як у вас виконується ця державна програма?
— І у цій царині за рік часу ми просунулися також далеко. Тільки цьогоріч нам виділили 285 тисяч гривень для заміни старих дерев’яних вікон, з яких дуло у зимовий час з усіх шпаринок. Мова йде про центральний корпус, в якому вікна востаннє раз мінялися ще за Чехословаччини у 1937 році. Та це далеко не все, на що ми, мовити б, замахнулися. У недалекій перспективі мрію про встановлення на даху лікарні сонячних колекторів, котрі сім місяців у році будуть виробляти електроенергію, яка в свою чергу підігріватиме воду для потреб медзакладу. А крім того, хотіли б ще встановити й сучасні теплові насоси. Уявіть собі, скільки тоді ми заощадимо енергоносіїв, а відповідно і державних коштів!
А де візьмете гроші на ці благі наміри?
— Ми не сидимо склавши руки, не скиглимо та не на все чекаємо від держави. Ще минулого літа написали проект і виграли грант у Європейській комісії, який називається ЕNPI, а перекладається ця абревіатура як «Європейська колиска». Він розрахований на 24 місяці. У його рамках ЄК і фінансує подібні проекти. А йдеться, між іншим, про мільйони гривень щорічно. Сподіваюся, що й ці наші благі наміри, як ви висловилися, будуть профінансовані Європою. А реалізувати проект допоможуть нам колеги із словацького міста Кошице. У них уже давно таке обладнання встановлено й успішно працює, і там уже забули про дорогий російський газ.
Переконаний, що цим не вичерпуються ваші плани на майбутнє…
— Задумів надзвичайно багато. А ще якби вони підкріплювалися відповідними фінансами, отоді б, здається, вважала себе найщасливішим керівником у світі. Найперше мрію здійснити великомасштабну реконструкцію реабілітаційного центру. Маю велику надію, що це допоможуть нам зробити наші колеги з лікарні угорського міста Кішварди. Хотілося б перекрити й дах на основному корпусі, котрий уже доволі старий і починає протікати.
Мусимо подбати й про обладнання, зокрема, закупити хірургічний мікроскоп, аудіометр, який визначає, чи чують новонароджені недоношені діти, і котрий нам потрібен наче повітря. Маємо якнайшвидше придбати також дванадцять моніторів та сервер, який буде зв’язаний з ними, щоб через камери вести спостереження за поведінкою хворих малюків. Треба й чимало іншого сучасного обладнання, без якого нині наші лікарі уже не можуть обійтися. Приміром, приладу, який визначає кількість кисню у крові новонародженого. Без такого показника лікар не поставить правильно діагноз і якість лікування не буде належною, а, отже, хворе немовля може стати інвалідом. Та все це можна буде здійснити лише тоді, якщо вдасться залучити кошти меценатів.
До речі, у вас, Єлизавето Іванівно, знаю, є чому повчитися, коли йдеться про залучення благодійників для придбання обладнання та облаштування приміщень лікарні.
— Щороку мені вдавалося додатково, крім бюджетних, залучити по два, два з половиною мільйони гривень коштів меценатів та партнерів. Нам допомагають наші найближчі сусіди угорці та словаки. Багато помочі маємо й від інших небайдужих до наших потреб людей та організацій. Потрібно постійно працювати з ними. Як мовиться у Біблії: стукайте і вам відчинять, просіть і дасться вам! Дуже добре, коли про наше майбутнє, тобто малюків, дорослі дяді і тьоті пам’ятають не тільки 1 червня, у День захисту дітей, а цілорічно дбають про їхній гармонійний розвиток і охорону їхнього здоров’я й не шкодують на ці цілі грошей.
Хотілося б довідатися, звідки ви берете фахівців, адже робити складні операції простий хірург не зможе та й для обслуговування сучасного закордонного обладнання потрібні також відповідні спеціалісти.
— І це питання у нас вирішується. І доволі непогано. Як я вже зазначала, ми маємо укладені угоди про співпрацю з провідними медичними закладами Угорщини та Словаччини. Найчастіше своїх лікарів відряджаємо для відповідного стажування у будапештські клініки та університетську клініку міста Печ. Там уже побували на стажуванні наші отоларинголог, ортопед-травматолог, кілька провідних хірургів. Були часи, коли наші фахівці стажувалися й в інших провідних світових клініках.
Що робите, коли, приміром, дитині потрібно провестити якусь надскладну операцію, яку можна здійснити винятково у закордонних клініках і котра дорого коштує?
— Для економії державних коштів ми щороку запрошуємо до нас світил європейської медицини, найбільше з Угорщини. Цьогоріч вони приїздили в Мукачево уже вп’яте і у нашій лікарні оперували хворих дітлахів. Асистентами у них виступають наші хірурги, котрі одночасно допомагають своїм колегам і у той же час самі вчаться методиці проведення таких надскладних операцій. Це вже випробуваний часом метод, він доволі ефективний.
На базі обласної дитячої лікарні, зауважив, ви також частенько проводите міжнародні конференції та симпозіуми.
— Такі заходи проходять у нас щорічно. І дають нам багато, бо наші спеціалісти отримують неабиякий багаж знань у царині медицини, новітніх технологій лікування та оперування хворих. Так, минулого року приїздили фахівці-нефрологи з Голландії, а цього літа були хірурги із Будапешта.
Така енергійна й талановита жінка-керівник, як ви, звісно, не може бути не поміченою…
— Відверто зізнаюся: мені приємно, що мої старання та мою працю належно оцінено. Я — заслужений лікар України, нагороджена грамотою Міністерства охорони здоров’я України, орденом «За заслуги» від Угорської Республіки. Мене також вибрали співголовою Спілки допомоги угорським сім’ям.
Єлизавето Іванівно, крім того, що очолюєте таку велику медичну структуру, як обласна дитяча клінічна лікарня, ви – ще й депутат обласної ради. Чи важко поєднувати ці дві функції і як ставляться до вашої постійної зайнятості домочадці?
— Звісно, що доводиться нелегко. За постійною роботою та турботами зовсім не вистачає часу на сім’ю. Та мій чоловік Едуард ніколи не нарікає. Він – справжній трудоголік, всю домашню роботу виконує майже завжди сам, мене у всьому підтримує і мої інтереси ставить вище своїх. Саме тому постійно відчуваю його чоловіче плече. Розуміють мене і два моїх сини. Старший Едуард, до речі, пішов моїми стопами і працює в університетській клініці міста Печ в Угорщині провідним дитячим хірургом, а молодший Золтан ще навчається у Дебреценському університеті на факультеті екології. Едуард через постійну зайнятість на роботі та чималу відстань від Закарпаття приїжджає рідше, а от Золтан буває вдома кожної другої суботи.
Тим, що вдалося вам зробити у нашому обласному парламенті, задоволені?
— Я разом із професорами-медиками Володимиром Смоланкою, Миколою Рішком та Юрієм Перестою, із ректором УжНУ Миколою Вегешем, іншими колегами з депкорпусу опікуємося сферою медицини та освіти. І за попередні чотири роки нам вдалося зробити справді багато. Приміром, кожна третя збудована за ці роки школа в Україні – зведена саме на Закарпатті. І так вже вийшло, що найбільше новеньких навчальних закладів дісталося національним меншинам краю. Візьмімо хоча б угорськомовні школи у Серне, Чомонині на Мукачівщині, дитячі дошкільні навчальні заклади у Форноші, Жнятині також у цьому районі. Зроблено чимало й у царині медицини. Я мушу сказати, що ми добилися, щоби усі обласні медичні заклади отримали повне медикаментозне забезпечення. Це стосується й нашої дитячої обласної клінічної лікарні, де на медикаменти цього року виділили аж шість мільйонів гривень. А це, погодьтеся, чималі кошти. Якщо, наприклад, до нас потрапить хвора дитина, то ми не виписуємо рецепт і не посилаємо батьків за ліками у аптеки. Усе це у нас є. А от мамам доводиться сплачувати винятково за своє харчування та за перебування у стаціонарі разом з дитиною всього по десять гривень за добу, а це нині — дійсно символічна сума. Якщо говорити й далі про роботу в обласній раді, то варто зауважити: ми добилися, що бюджет у нас на Закарпатті соціально спрямований. Тому вважаю, що свою депутатську місію виконали і виправдали свої мандати, довірені нам виборцями. Нам не соромно подивитися у вічі своїм землякам. Більшість тих, кого я назвала, належать до партії «Єдиний центр». До речі, єдиної з вітчизняних партій, яка має закарпатське коріння. Ці люди мислять глобально, але діють локально, і роблять дуже багато для рідного краю, адже ми маємо не на словах, а на ділі бути патріотами нашої Срібної Землі. Гадаю, що і на цих місцевих виборах наші краяни розберуться, хто саме відстоює їхні інтереси, й зроблять правильний вибір.
