Стіна непорозуміння

10
0

Бар’єром на шляху до Європи є не лише законодавство, а й різний рівень культури

«Що далі від нас баталії, то більше знаходиться героїв, які їх виграли». Ця відома сентенція переконливо підтверджується святкуванням 9 Травня, коли всі політичні сили наввипередки прагнуть засвідчити свою любов до ветеранів, не шкодуючи ні пафосу, ні улесливих слів. Але, на жаль, інша властивість часу – заспокоювати емоції й формувати погляди на історичні події більш об’ємними, об’єктивними та глибокими поки що в Україні спрацьовує слабо, і День Перемоги навіть у свою 64-у річницю виявляється чи не найполітизованішим святом у державі.

Продемонструвало це останнє ток-шоу з Савіком Шустером, коли запропонована тема – зіставлення історичних постатей Сталіна й Гітлера – відразу розділила аудиторію на два непримиренні табори. До першого увійшли ак­тивні оратори проросійського напрямку в українській політиці Н. Шуфрич, В. Коновалюк, М. Левченко, які взагалі оголосили тему провокативною. На словах запевнюючи, що вони не є прихильниками Сталіна, всіляко намагалися ідеалізувати його роль у протистоянні Гітлеру. З другого – вустами Д. Корчинського, О. Палія, озвучувалися такі ж цинічні порівняння, мовляв, Гітлер був меншим злом для України, бо з його вини на кілька мільйонів співвітчизників загинуло менше, ніж із вини Сталіна, тому, виходячи з інтересів нації... і далі нашаровується безсоромна демагогія. Як не намагався ведучий підкреслити, що тема потребує по­гляду ХХІ століття на вік крайнощів, яким за визначенням істориків характеризується минуле, але він зовсім не був почутий політиками. Бо насправді і перших, і других об’єднує тоталітарна свідомість, яка сприймає світ лише у чорно-білих фарбах за принципом свій-чужий, праведник-грішник і тому всю палітру людської історії двома звивинами не охоплює. На такому тлі поряд із Савіком Шустером цілком білою вороною виглядав також відомий російський історик світового рівня, знавець епохи Сталіна–Гітлера Леонід Млєчін, який в атмосфері невігластва, прикритого емоційною риторикою, не міг знайти гідного співрозмовника не лише в царині фактів, а й бодай у спробі осягнути вічні проблеми добра і зла не з погляду сьогочасної політичної кон’юнктури.

Така проблема нікчемності гуманітарної культури пострадянського простору насправді є не лише проблемою освіти й виховання, а всього суспільст­ва, яке десятиліттями розвивалося в закритому від світової цивілізації просторі. Бо Друга світова війна з її безпрецедентними жертвами і нестримною гонкою озброєнь поставила перед людством питання руба: або національний, релігійний чи будь-який інший ідеологічний егоїзм призведе до самознищення цивілізації, або світ має переглянути свою філософію буття, де права людини визначали б усі інші пріоритети. Саме Друга світова війна породжує глобальні зміни у світовій культурі, коли на перший план виходить гуманістична філософія, уособлена іменами Сартра, Юнга, Фромма, Роджерса, до якої долучаються й відомі вчені природничих наук Ейнштейн, Оппенгеймер, Сахаров. У свою чергу це породжує нову якість літератури (Гессе, Селінджер), кінематографу (Бергман, Фелліні, Антоніоні, Паркер), мистецтва (Пікассо, Сальвадор Далі). Через рок-культуру  як явища далеко не лише музичного з його гаслом «Make love, not war» ці настрої охоплюють маси і втручаються в політику.

Якраз Друга світова війна зробила надпопулярними ідеї ненасильницької зміни світу, пов’язані з іменем Махатми Ганді. Впродовж кількох десятиліть цілком мирним шляхом обвалилися всі найбільші колоніальні імперії, зароджуються масові рухи проти расизму, ґендерної чи будь-якої іншої нерівності. Урешті європейська спільнота ухвалює рішення про заборону смертної кари, в основі якого лежить філософія, що суспільство не може втручатися в питання життя і смерті, які є вищими за всі інші цінності.

Проте, на жаль, усі ці процеси проходили, оминаючи наше ментальне середовище, бо комуністична ідеологія оголошувала себе бездоганною і єдино правильною, таким чином охороняючи власну номенклатуру від будь-якого неспокою й незручностей. Дискусії проходили хіба на інтелігентських кухнях, які, по суті, не мали жодного впливу на масову свідомість. Звичайно, і в світі не відбувалося все гладко, і не відбувається тепер. Бо й там були В’єтнам та Алжир, політичні вбивства та воєнні заколоти. Але принаймні держави запустили механізми суспільного контролю, які не дозволяють цим вірусам поширитися до глобальної епідемії. До прикладу, легендарний Роджер Вотерс, автор «Стіни» групи «Пінк Флойд», створює популярний кліп, де на голих стінах під портретами правителів написи: «Сталін: нема людини, нема проблеми», «Буш: щоб не було війни, потрібно проливати кров», засуджує власний уряд, що розпочав Фолклендську війну, і саме він є популярним виразником суспільних інтересів, які врешті локалізують політичні злочини. Тому там суспільство, на відміну від нашого, не боїться обговорювати болісні проблеми, бо розуміє, що без нього немає лікування.

У зв’язку з цим хочеться провести паралель зі, здавалося б, дуже дрібним інцидентом, як порівняти з попередньою темою, який відбувся у Франкфурті на­вколо нашого міністра внутрішніх справ. Можливо, й не факт, що у п’яному угарі наш можновладець згадав німецьких поліціянтів, як нацистів, але це настіль­ки відповідає совковій психології, що чутка без юридичних доказів виглядає вельми правдивою. Але ще більш показовою є реакція вітчизняного політикуму на пригоду. Мабуть, уперше чинов­ник такого рангу, який все-таки прийшов до влади на проєвропейських, помаранчевих гаслах, наважується добровільно подати у відставку, слідуючи тим же європейським традиціям. Проте відразу навколо питання вибудовується стіна протиборства за принципом «наш – не наш». Регіонали миттєво перетворюються у найсвятіших моралістів і прагнуть роздути інцидент через блокування Верховної Ради. А союзники Ю.Луценка запускають безмежну кіль­кість словоблуддя, прагнучи «відмазати» свого, бо для них «морально – не морально» напряму пов’язано з поняттям «вигідно – не вигідно», а решта – це філософська абстракція. Усі ж разом говорять про потребу збереження іміджу України в очах світової спільноти, не розуміючи, що насправді він формується не так через окремі випадки, як через реакцію суспільства на них. Бо особиста відповідальність, незалежно від партійної чи державної належності, в очах цивілізованого громадянина важить набагато більше, ніж кругова порука, яка характеризує варварство. І, напевно, стіна нашого непорозуміння з європейцями проходить саме по цій лінії, а не у словесних формальностях паперового законодавства.

 

 

Віктор Пащенко

Коментарі

Ще немає коментарів, будьте першим!

Читайте також