В останній час письменник важко хворів. Узимку я заніс йому книжку „Закарпатське століття: ХХ інтерв’ю”, одним із героїв якої був і він. У хвилину, коли дружина вийшла з кімнати, схудлий і висушений поет, в якому, здається, крім великих, по-дитячому здивованих очей, нічого не залишилося, несподівано промовив: „Я помираю, Сашко. У мене -- рак. Мені не кажуть, але я знаю...”.

Петро Скунць не дожив до свого 65-річчя якихось три тижні. Уже готувалися ювілейні урочистості, та ба...

Я був ошелешений новиною, адже нічого такого не чув. Ми домовилися про ще одне інтерв’ю. Не хотілося говорити – „останнє”. Потім була журналістська круговерть – відрядження, статті в номер...

А далі хтось сказав, що стан Петра Скунця значно

покращився. Я полегшено зітхнув. І справді у пресі знову з’явилися його дописи, в яких, як завжди, відчувався біль за нас і за Україну. Ще 29 квітня він обговорював деталі свого майбутнього тритомника, робив останні зауваги та правки. А над ранок його зболене серце впокоїлось...

Із чотирьох Шевченківських лауреатів, яких дала закарпатська література , троє відійшли від нас в останні кілька років. Олекса Мишанич, Іван Чендей... Тепер от – Петро Скунць. Одиноким у Миколаєві залишився Дмитро Кремінь.

Петро Скунць був не просто нашим великим поетом, найбільшим із нині сущих в Закарпатті. Він був ще й трибуном, борцем, громадянином, людиною, яка не може миритися з неправдою та несправедливістю. Коли в народу нема героїв, його героями стають поети.

Його біографія звивиста і крута, як стежина в горах. У 19 років став наймолодшим членом Спілки письменників у всьому СРСР. Здавалося б, пряма дорога до вершин визнання. Та у 1971 році тираж книжки „Розп’яття” знищений за вказівкою згори. Настали вісім років забуття. Наступну книжку „Розрив-трава” врятував тільки Борис Олійник, висунувши її на здобуття Шевченківської премії. У 1989 році поет очолив Народний Рух України за перебудову – першу опозиційну організацію в комуністичному Закарпатті. Згодом стає редактором однієї з перших незалежних ужгородських газет „Карпатська Україна”.

Та всього Скунця нам ще належить осягнути. І йдеться не тільки про поетичну спадщину. Адже він був одним із кращих закарпатських публіцистів. Його публіцистична спадщина потребує впорядкування і видання як яскравий приклад вершин крайової журналістики.

І нарешті Петро Скунць став „батьком” у літературі для десятків молодих талантів. Він благословив у світ чимало книжок. Його передмови, літературно-критичні дописи (адже довгі роки пропрацював у видавництві „Карпати”, де , зокрема, писав і „закриті” рецензії) – окрема грань талановитої постаті. У час, коли літературна критика – рідкісне явище, така книжка мала би величезну вагу.

„Є у вас надзвичайно гарний поет – Петро Скунць” – таке доводилося чути і від волинян, і від галичан, і навіть від пражан. А за цим, як правило, йшло цитування. Пригадую, як торік в Івано-Франківську Закарпатському українському музично-драматичному театрові Скунця блискуче читав на пам’ять львів’янин, народний артист України Святослав Максимчук.

Його знали. Його любили. Його шанували.

Бо було за що.

А найкращою пам’яттю про цю світлу і багатогранну постать стане тритомник його вибраних творів, який вже готується до друку, але якого Петро Скунць, на жаль, не побачить. Але в ньому побачимо ми рівновеликого і триєдиного Майстра – видатного поета, публіциста і літературного критика.

• Петро Скунць
• поет
• тритомник