«Розруха не в клозетах, розруха в головах». Схоже, слова професора Преображенського з «Собачого серця», український політикум спростувати не в силах. Саме тому час від часу «радує» нас черговими «ляпами».
Щось на зразок розваги у козаків після декількох чарок було товкти один одному пики. Час від часу подібним чином полюбляли розважатись і депутати Верховної ради в незалежній Україні. В обох випадках то були гротескні вияви мужності і героїзму, а в останньому – ще й протестом проти буденності парламентських засідань. (Майже як у славнозвісному романі: «Перше правило бійцівського клубу – нікому не розповідати про бійцівський клуб»). Здебільшого згадка про подібні речі викликала посмішку. Але цього разу щось не так... Тривога і розчарування – адекватна реакція нормальної людини на повідомлення про події після засідання Ради національної безпеки та оборони в п’ятницю 18 січня.
Пряма мова
Переповідати, що стало приводом інциденту не будемо, це вже зробили телебачення, преса і т.д. Відзначимо лише, що все відбулось як завжди «в ім’я захисту інтересів простих українців». Взагалі, причин підзбиралося хоч відбавляй: взаємні звинувачення про розкрадання землі та і перспективи дострокових виборів київського міського голови стають все реальнішими…
«Я покликав Черновецького і сказав йому, що він брехун і просто падлюка, бо так нормальні люди не поступають. Я вчинив по-людськи, бо знаю, що навіть сицилійська мафія не воює з дітьми, а тим більше українська влада. А за це я отримав удар у спину мерзотного нечесного звинувачення.
Після цього пан Черновецький, як він веде себе все життя, підступно вдарив ногою мене по коліну, яке болить з часів Майдану. Я щойно заїжджав у лікарню і зробив усі дії, щоб це зафіксувати. У відповідь я дав ляпаса Черновецькому. Це бачили всі губернатори. Відкритою долонею я дав чоловічого ляпаса!»
Юрій Луценко, «Свобода Савіка Шустера»
18.01.07, Інтер
«После заседания СНБОУ он выскочил из толпы и ударил меня дважды в место, которым мужчины обычно гордятся, и ударил кулаком в лицо. И его тут же оттеснили несколько глав администраций.
Вот представьте, а если бы это был не я? Кто бы поднял этот вопрос, если бы завтра взяли и избили любого… Министр внутренних дел! Я, естественно, потянулся дать ему сдачи, но мне такая возможность не представилась. <…> это настоящий кошмар, мне больше нечего сказать!»
Вот представьте, а если бы это был не я? Кто бы поднял этот вопрос, если бы завтра взяли и избили любого… Министр внутренних дел! Я, естественно, потянулся дать ему сдачи, но мне такая возможность не представилась. <…> это настоящий кошмар, мне больше нечего сказать!»
Леонід Черновецький, «Свобода Савіка Шустера»
18.01.07, Інтер
Це була миттєва реакція, як то кажуть, «з перших уст». Далі було ще багато заяв, і не тільки безпосередніх учасників подій, із щоразу новими, «неймовірними», часто суперечливими подробицями.
Постфактум. Формулювання проблеми
В черговій PR-грі ролі було роздано миттєво. Відразу з’явились політичні «зазивали», апологети і всі ті, у кого вибори цілодобово*.
Можливо Генадій Москаль і має рацію: «Це була чисто чоловіча розмова. <…> мужики мають подати один одному руку і не робити ток-шоу на всю Україну». Але ж ні, не все так просто.
Це була не просто чоловіча розмова, а справжній виклик українському політикумові, системі влади і, найголовніше, громадськості в особі кожного з нас. Суть даної проблеми лежить значно глибше взаємних обвинувачень та інтриг; вона апелює до трансцендентних категорій справедливості, «здорового глузду» й логіки світопорядку. Людина, яка уособлює інституцію, покликану стояти на сторожі громадського порядку і безпеки людей, «наважується» на вчинок, який a priori не вправі вчиняти. І найстрашніше те, що проблема в черговий раз залишається відкритою.
Можливо Генадій Москаль і має рацію: «Це була чисто чоловіча розмова. <…> мужики мають подати один одному руку і не робити ток-шоу на всю Україну». Але ж ні, не все так просто.
Це була не просто чоловіча розмова, а справжній виклик українському політикумові, системі влади і, найголовніше, громадськості в особі кожного з нас. Суть даної проблеми лежить значно глибше взаємних обвинувачень та інтриг; вона апелює до трансцендентних категорій справедливості, «здорового глузду» й логіки світопорядку. Людина, яка уособлює інституцію, покликану стояти на сторожі громадського порядку і безпеки людей, «наважується» на вчинок, який a priori не вправі вчиняти. І найстрашніше те, що проблема в черговий раз залишається відкритою.
Інший світ і українська реальність. В країнах розвиненої демократії найменший натяк на некомпетентність, аморальність чи неправомірність дій в подальшому тягне за собою «заяву на стіл» чи, в крайньому разі, адекватну реакцію перш за все від первинного суб’єкта(ів). Ми ж не дочекалися не те що «заяви» від міністра МВС, а й «адекватної реакції» вже від обох винуватців інциденту. Натомість, кожен розпочав власну передвиборчу PR-кампанію. Це по-перше.
По-друге, в тому іншому світі фактично одночасно йде реакція вторинних суб’єктів. Найпоказовішими в даному сенсі є позиції найвищих посадових осіб держави, ЗМІ та інститутів громадянського суспільства.
Так, ЗМІ прореагували бурхливо: «строкаті заголовки», які дають можливість легко прослідкувати «умовних власників» інформаційних ресурсів. З громадянським суспільством, як завжди, проблема – його насправді немає, тому реагувати нікому. Всі ті пікети державних установ з провокаційними гаслами і закликами до розправи були спланованими і добре оплаченими акціями, а не спонтанною дією, обуренням громадськості. Хоча був дуже цікавий момент – «світло в кінці тунелю»:
«Член Общественного совета при МВД Украины по вопросам обеспечения прав человека Олег Галенко прямо на заседании в знак протеста против действий министра внутренних дел Юрия Луценко объявил о выходе из состава совета, и покинул заседание.<…>
В частности, Галенко мотивировал свои действия недостойным поведением главы МВД Луценко: «Обязанностью милиции является защита прав человека. Можно уважать или не уважать Черновецкого, но он, как и все мы, гражданин Украины. Я считаю, что Министр должен заниматься защитой наших интересов, а не поступать так с человеком, нравится он ему или нет».
24.01.08, 17:33, ProUa
Що ж до владних верхів, то вимальовується дуже цікава картина. Логічно було б чекати миттєвої реакції Прем’єр-міністра України Ю.Тимошенко, членом уряду якої є Юрій Луценко. Але ж ні, Юлія Володимирівна як експерт з різного роду PR-провокацій, вчинила у своєму стилі – зайняла вичікувальну позицію. Лише через тиждень, 25 січня, з’явилась заява глави уряду, в якій йшлося: «Я не знаю ніяких політичних скандалів, ніяких спеціальних політичних підтасувань. Я знаю, що Луценко - прекрасний міністр внутрішніх справ, і я хочу, щоб він спокійно працював», – сказала Тимошенко.» (25.01.08, Українські новини).
Президент же прореагував майже миттєво. У понеділок 21 січня спочатку Голова Секретаріату Президента Віктор Балога, а трохи згодом і сам глава держави прокоментували події після засідання Ради національної безпеки та оборони від 18 січня:
"Два чиновники вчинили явно не гідно своїх посад, повелися вищою мірою не виважено, по-хлопчачому, кинули густу тінь на власний авторитет і реноме органів влади, які вони представляють. Це був перший і, поки я очолюю секретаріат, останній випадок, коли на Банковій, 11 роздаватимуть навсібіч стусани та ляпаси".
Віктор Балога, Голова Секретаріату Президента
(21.01.08, Українська правда)
(21.01.08, Українська правда)
"Сьогодні факт є в тому, що два високопосадовця держави припустилися до поведінки, яка дискредитує державу, всіх нас".
Віктор Ющенко, Президент України
(21.01.08, УНІАН)
Є що порівнювати. Ось тут варто говорити про політичну волю і відповідальність. Висновки ж робіть самі.
Післямова
Потрохи розмови вщухають, хоча всі розуміють, що конфлікт переходить в перманентну стадію, або, коли хочете, в стадію перманентних виборів. Це вже схоже на параноїдальний виборчий синдром*, нав’язаний ніким іншим як самими політиками. Сьогодні вони приходять, завтра йдуть, залишаючи після себе тільки розчарування і головний біль. «Після нас – хоч потоп».
В даній ситуації говорити, що хтось жертва, а хтось агресор, просто безглуздо. Луценко і Черновецький варті один одного. Жертвами в черговий раз стали ми з вами, панове.
Вже набридло постійно писати про відсутність в Україні громадянського суспільства і необхідність його побудови знизу шляхом спонтанної дії свідомих індивідів, про недолугі спроби влади нав’язати власне його бачення згори, крізь призму власних амбіцях і утилітарних інтересів*.
Проблема ж то значно глибше. Вона торкається того внутрішнього «Я» кожного з нас, Тімоса, про який писав Платон і Гегель, почуття власної гідності і готовності її захищати. Доки ми самі не почнемо себе поважати, нас ніколи не поважатимуть інші.
Вже набридло постійно писати про відсутність в Україні громадянського суспільства і необхідність його побудови знизу шляхом спонтанної дії свідомих індивідів, про недолугі спроби влади нав’язати власне його бачення згори, крізь призму власних амбіцях і утилітарних інтересів*.
Проблема ж то значно глибше. Вона торкається того внутрішнього «Я» кожного з нас, Тімоса, про який писав Платон і Гегель, почуття власної гідності і готовності її захищати. Доки ми самі не почнемо себе поважати, нас ніколи не поважатимуть інші.
PS. "Чому пан Черновецький, який бився з паном Суркісом, цього не робив? Чому пан Черновецький, який будучи в автомобілі, збивав на смерть людей, цього не робив? Чому, багато інших чому. З моєї точки зору, якщо міністра внутрішніх справ 50-ти мільйонної країни звільняти за ляпас брехливому наркоману, мені здається це неправильно" (Юрій Луценко)
Відповідь на будь-яке з "чому": Потрібно розпочинати з себе. Відповідь на "чому" Юрія Луценка: див. слова професора Преображенського (початок статті)
Автор кариккатури Василь Возняк
* Див. статтю:
Запах виборів: Фрагменти роздумів мізантропа //
** Див. статті:
До проблеми української еліти: кого ми знову змушені обирати //
Час після виборів: черговий тест на політичну профпридатність //
