Життя у перенаселеній внутрішніми мігрантами та біженцями грузинській столиці мені здалось схожим на кадри з якогось азійського міста. На дорогах, розбитих як у звичайному українському облцентрі, гудуть численні авто – переважно німецька техніка “б/к”. Повсюди кипить будівництво – зводяться нові багатоповерхівки. Особливості геології дозволяють будувати тут, незважаючи на загрозу землетрусів, висотні будинки, зазвичай у 16 поверхів. Вулиці приємно вражають різноманіттям екзотичної, майже тропічн
На тлі нещодавнього загострення “грузинської теми” мені здалося актуальним поділитися враженнями від сучасної Грузії, яку мав нагоду побачити у квітні цього року. Щоправда, пощастило відвідати лише грузинську столицю. Відомо, що столиця держави та сама держава – то зовсім різні речі (порівняйте, наприклад, Київ чи Москву їз пересічним провінційним райцентром). Але це не у випадку із Тбілісі. Смію стверджувати – нині Тбілісі і є Грузією.
Місто для половини Грузії
У літакові на зворотному шляху полистав глянцевий туристичний часопис, із статтею про про це давнє місто – і захотілося розсміятися у голос. “... Тбілісі – живе свідчення того, що ще лишилися у світі міста затишні, комфортні, автентичні, і навіть камерні. Міста, що ніколи не нагадують про себе як головне місто якоїсь країни. Тому і не відчуваєш себе мурахою – а просто частиною цього міста. У Тбілісі легше відчути себе скелею, деревом, аніж чужинцем”. Підозрюю, що авторові такого твердження просто не вдалося побувати у справжньому Тбілісі. Певно, як VIP-гість із багатого видання він просто пересувався машиною від дорогого готелю до ресторанів та тифліських лазень. Або ж свіжий часопис просто надрукував “несвіжу” статтю – бо журналісти нібито бачили на головному міському проспекті Шота Руставелі “вуха Андропова” (потворну радянську будівлю, якої на час виходу журналу вже не існувало). Бо як інакше можна не побачити у Тбілісі головне місто країни – коли в ньому офіційно мешкає 1.1 млн. чоловік, при загальній кількості населення в неповних 5 мільйонів? Хоча самі грузини стверджують, що у столиці перебуває вдвічі більше людей, а в самій Грузії – на мільйон менше (це ті, хто виїхав на заробляння грошей за кордон, переважно в Росію). Отже, у Тбілісі живе майже половина всієї країни! Уявіть собі Київ, в якому знайшли притулок 20 мільйонів українців, і матиме уяву про життя сучасного “Тіфлісу”.
Насамперед, у Тбілісі живе більшість вигнанців з Абхазії. У 1993 році, внаслідок пострадянської “смути” ця автономія фактично від’єдналась від Грузії. Причини війни та сумнівні заслуги в ній обох сторін конфлікту (і абхазів, і грузин) тут згадувати не будемо. Хіба що пригадаємо третю сторону, яка допомогла абхазам перемогти. Наприклад, сумновідомого Шаміля Басаєва – тоді ще не терориста № 1 у Росії, а вправного вихованця російських спецслужб, який разом із іншими кавказцями кував перемогу сепаратистської проросійської Абхазії. Поразка у тій війні була дуже болючою – всі етнічні грузини (близько 300 тисяч) покинули свою батьківщину. Нині Абхазія – це квазі-держава з населенням у 70.000 абхазів, якою Кремль крутить як хоче. Абхазам видаються російські паспорти, аби при необхідності “захистити безпеку російських громадян”. Покинуті грузинами розкішні будинки на узбережжі Чорного моря здаються в оренду або ж відносно недорого продаються громадянам Росії, яки полюбляють відпочивати у славетних місцях на кшталт Сухумі та Гагри. Жоден “абхазький” грузин без ризику для життя не має можливості відвідати втрачену батьківщину. Більшість з них перебралися до Тбілісі, де багато років жили у вщент переповнених гуртожитках чи у перетворених на гуртожитки готелях. У самому центрі Тбілісі два колись найпрестижніших готелі довго слугували прибіжищем для тисяч біженців. Нині їх ремонтують і повертають у колишній статус, адже останнім часом грузинська влада почала виплачувати біженцям грошову компенсацію, якої вистачає на придбання великою сім’єю 1-2-кімнатної квартири у багатоповерхівці на околиці столиці.
Окрім біженців з війни, Тбілісі переживає наплив “економічних біженців”. Як у кожній бідній країні, життя в Грузії вирує хіба що у столиці. У інших містах, де давно зупинилась побудована в радянський час промисловість та немає колишнього потоку туристів, життя нема. Ледь животіє сільське господарство, яке, окрім іншого, не витримує конкуренції з боку сусідньої Туреччини. Та й перманентні харчові війни із Росією додають проблем. Відтак, молодь, якщо не їде за кордон (як правило – до Москви), то намагається перебратись у Тбілісі. Тут можна знайти роботу, яка оплачується порою цілком пристойно – у сотнях доларів. Важливо мати освіту – технічну, економічну, медичну, юридичну, а також зв’язки, без яких на особливо ситні місця, як і в нас, не влаштуєшся. За молоддю у столицю тягнуться... старики. А їм це навіщо? Справа у тому, що ще кілька років тому поняття пенсії в Грузії не існувало. Старики виживали хіба що за рахунок своєї праці на городах, розпродажу старого краму та допомоги дітей. Як я зрозумів, пенсій у нашому розумінні в країні не існує й тепер. Але у Тбілісі літнім людям виплачується така собі соціальна допомога – близько 20 доларів на місяць. Цього вистачає хіба що на хліб та овочі (ціни на харчі у Грузії відсотків на 30-50 % вище, ніж в Україні). Але вдома й таких грошей нема... Само собою, що туди, де обертаються основні гроші, прямують і злочинці. Відтак, криміногенна ситуація у Тбілісі досить гостра. Один факт – окрім звичних для нас грат на перших поверхах будинків у грузинській столиці решітками закривають і балкони останніх поверхів. Це для того, аби злодіям було важче проникнути у квартири із дахів!
Життя у перенаселеній внутрішніми мігрантами та біженцями грузинській столиці мені здалось схожим на кадри з якогось азійського міста. На дорогах, розбитих як у звичайному українському облцентрі, гудуть численні авто – переважно німецька техніка “б/к”. Повсюди кипить будівництво – зводяться нові багатоповерхівки. Особливості геології дозволяють будувати тут, незважаючи на загрозу землетрусів, висотні будинки, зазвичай у 16 поверхів. Вулиці приємно вражають різноманіттям екзотичної, майже тропічної, рослинності. А неприємно – купами сміття, яких більшає, як тільки відходиш від центру. Сміття прибирають десь раз на чотири дні – і це прогрес, бо при попередній владі його не збирали взагалі. Стара частина міста також справляє подвійні враження. Будинки понад вікової давнини, із дерев’яними балконами, різними дверима схожі на декорації радянських фільмів про “дореволюційний” Тіфліс часів розбійника Дата Туташхія і художника Піросмані. Проте стан цих будинків просто аварійний, і скоріш за все, вони будуть поступово зноситись або ж перебудовуватись корінним чином. На акуратну реставрацію грошей навряд чи хтось не дасть, а що зробить з живими історичними пам’ятками сумнозвісний пластиковий “євроремонт”, можна уявити на українських прикладах...
З позитиву: місцеві мешканці казали, що у місті немає перебоїв з водою, до того ж, її можна пити прямо з-під крану. Мовляв, бутильовану воду тут п’ють тільки іноземці, які не вірять у можливість безпечної водопровідної води. Останніми роками (тут і далі я маю на увазі час від приходу до влади Михайла Саакашвілі) у столиці немає проблем із світлом (компанію, яка постачає електрику у Тбілісі, купили американці – і відразу жорсткими методами вирішили проблему неплатежів; застаріле передавальне обладнання почали міняти). Звісно, проблем із світлом, так само, як і з газом, у столиці немає, коли їх штучно не створюють – так, як минулої зими, коли “невідомі диверсанти” синхронно підірвали в Грузії лінії електропередач і газопроводи. (Тут варто відмітити, що випадок у штучних перебоях із газом посеред зими грузинів добре загартував – і у прямому, і у переносному сенсі. Наш новий знайомий Леван, бізнесмен, який займається встановленням автономного опалення – а централізованого у Тбілісі давно немає – розповідав, як він рубав дрова у дворі своєї багатоповерхівки. Свою нову владу городяни тоді сильно лаяли – за те, що не передбачила, не зробила газових сховищ тощо. Але ніяк не за небажання позбутися незалежності в обмін на халявне паливо. Відразу згадалися панічні настрої в Україні, яка має і власні газові запаси, і сховища, і транзит до Європи – і тим не менш фактично здалася російським газовикам через одну тільки загрозу “перекрити вентиль”. Хто з нас більші патріоти – питання риторичне).
Україна в Грузії: є, але замало
Загальне враження від міста, де живе пів-Грузії таке, ніби ти перемістився у наші 90-ті роки. Темний одяг, “шкірянки”, численні кіоски із шоколадками, пивом та жуйками, магазини радянського типу, які тільки-тільки стають на шлях капіталізму... А до того ж – відповідна атмосфера 90-х. Бути злочинцем (себто “крутим” ) модно серед молоді, яка не має можливості оплатити навчання та заробляти легально. Мати родича, який сидів у тюрмі – круто. І таке інше, від чого наша країна, здається, потрохи відходить. До речі, про нашу країну. Її присутність в Грузії замітити не складно. Для мене вона насамперед проявилась через наших одноплемінників. Їх там небагато, але особисто мені довелось познайомитись з двома – хлопцем Сашою та дівчиною Женею. Хлопець народився у Тбілісі, дівчина дивним чином потрапила туди вже після розпаду СРСР. На жаль, українську вони майже не знають – нема з ким розмовляти, не продається українська преса, з телеканалів транслюється тільки російськомовний “Інтер+”. Проте обидва оволоділи грузинською мовою на рівні, який дозволяє “косити” під кавказців. Навіть спілкуючись російською, вони кумедно вживали грузинські вигуки, особливо запам’ятався дуже поширений мовний паразит “Ра?” (Що?). Саме це слово грузини вживають, коли спілкуються рідною мовою – а нашою вони його чомусь перекладають як загальновідоме з численних пародій питаннячко “Да?” (Тут згадалось наше вічне “мовне питання” і мільйони людей, які півтора десятиліття не можуть освоїти українську мову). Окрім “укрогрузинів”, Україна представлена своєю промисловістю. Це й новенькі “Богдани”, якими оновлюється міський автобусний парк. І “Чернігівське пиво” майже у всіх крамницях (поруч із “Балтикою”, яку грузини цінують найбільше, і місцевими видами пива, доволі непоганими, але непопулярними серед місцевих). І “Медова з перцем” у алкогольних відділах, причому зроблена спеціально для Грузії – із етикетками, написаними давньою грузинською абеткою. І наші фірмові шоколадні батончики, і соки у картонній упаковці. Але, здається, цим наша присутність і обмежується – чого явно недостатньо для України, яка за наявності політичної волі могла б значно посилити свій вплив на заморську сусідку.
Дізнаюсь – до Грузії ще ніколи за кордоном не відчував себе громадянином сильної країни, яка може допомогти, взяти під протекторат або щось подібне маленьку, але дружню сусідню державу. Можливо, такі майже ейфоричні почуття виникали внаслідок щедрого пригощання численними грузинськими стравами і вином – навряд чи підробним, бо домашнім, легким та недорогим, яке можна пити літрами (звісно ж, з рогів!) і майже не п’яніти. Принаймні, так здавалось, коли пили... Загалом, настрій у наших грузинських друзів (а це були молоді люди, з освітою – які представляли екологічний рух своєї країни, і вразили нас своїм бажанням реальними справами відроджувати батьківщину) був не надто веселим. Так, вони визнавали успіхи нової влади, яка долає корупцію (шляхом великих чиновницьких зарплат та постійною ротацією), посилює авторитет поліції та армії. Але це робиться на закордонні гроші, своїх же – катма. Не працює промисловість, вмирає сільське господарство, слабо розвинений туризм. І не відчутно особливих тенденцій щодо покращання стану цих галузей. Думаю, додатковий тиск Росії тільки посилив песимістичні настрої.
Останні події навколо Грузії показали подвійне відношення України до своєї сестри по новітньому революційному минулому. З одного боку – хочеться підтримати, і ось навіть пам’ятник поетові Шота Руставелі обіцяють у найближчий час поставити у Києві. Що не кажи, а символічно на тлі справжньої антигрузинської істерії в Російській Федерації, де вже навіть до автора детективів для інтелігенції Бориса Акуніна (тобто Григорій Чхартішвілі) “органи” добралися. З іншого – страшно сваритися з могутнім сусідом, та ще й на порозі зими. Та й в будь який інший час не хочеться проявляти якусь чітку позицію – бо ж багатовекторність. От тут би дуже стала в пригоді народна дипломатія. Певен: відвідати Грузію - давній Тбілісі, чорноморське узбережжя звільненої від сепаратистської влади Аджарії з її Батумі, неперевершений Кавказ, захотіли б чимало українців. До того ж, ціни тут відносно невисокі – рази у півтори вище за наші (тобто нижчи, аніж у Криму у курортний сезон). Стояти у черзі до посольства Грузії за візою не потрібно – її ставлять у закордонний паспорт у аеропорту. Та на заваді дорожнеча авіаквитків, переліт в один кінець обійдеться в 150-200 доларів. На двох “туди-сюди” тільки квитки вийдуть дорожче, аніж турпутівка десь у Туреччині чи Єгипті. Проте є й обнадійливі новини. З жовтня ЗАТ "Авіакомпанія "АероСвіт-Українські авіалінії" (Киев) почало експерімент з продажу квитків на внутрішні реси за спеціальними, зниженими у 2-4 рази цінами, при умові, що квиток купується заздалегідь – не раніше, аніж за 10 днів. На Заході ж це давня практика – квитки, замовлені за місяць – два кошутють в рази нижче, ніж “термінові”. Цим користуються небагаті люди (зокрема, молодь), які таким чином мають нагоду побачити світ. Якщо експеримент буде вдалим, то його варто подовжити й на зовнішні рейси, принаймні до найближчих сусідів. Якби переліт подешевшав, то мандрівка у літню відпуску до чорноморського узбережжя або ж на Кавказ була б не дорожча за поїздку до Криму. Тож нашим турфірмам варто зайнятись організацією здешевлених рейсів до Грузії. Незважаючи на труднощі надто тривалого “перехідного періоду”, вона того варта!
Олег Супруненко,
спеціально для «Старого Замку «Паланку»
