Голова ДПА області про те, чому податківці змушені домовлятися з підприємцями, про «дірки» в законодавстві і... свої рубежі
Вчора скромно і без помпезності минуло професійне свято працівників податкової служби. Мабуть, тому, що довелося підбивати підсумки попереднього місяця, півріччя. А ще – бо важко працювати: зобов’язання, особливо з соціальних виплат, у нинішнього уряду великі, плани ще більші, а гроші на все це треба комусь збирати. Це, звісно, нелегко. От і розмова з головою ДПА в нашій області Тетяною Шаповаловою вийшла більше про проблеми. Хоч у ці дні в Тетяни Михайлівни ще одна дата – 25 років роботи на державній службі. Більшість із них пройшли в обласній державній адміністрації, тобто вона добре знає і як збираються кошти, і як витрачаються.
«З платниками шукаємо порозуміння»
– Тетяно Михайлівно, як працюється нині податківцям?
– Дуже складно, тому хотілося б побажати їм насамперед оптимізму. Плани з надходження коштів зростають. Тільки з податку на прибуток у нашій області майже вдвічі проти минулого року. А ще ж плануються додаткові зміни до бюджету, тобто, очевидно, треба буде збирати ще більше. З іншого боку, знаючи наші непрості реалії, хочеться запитати керівників країни – всіх, усю владу, без поділу на посади й особистості: а що далі? Адже не лише податківці так працюють, а вся держава. Ми, зокрема, знову вимушені йти до платників по авансування. Але ж це не вихід – треба змінювати законодавство. Усі підтверджуємо, що є тіньова економіка, то дайте механізм боротьби з нею!
Плани на травень реалізувати було нереально, але нарощуючи підсумкові показники за січень-травень, нам удалося виконати намічене, і за рейтингом податківці Закарпаття – у першій п’ятірці серед податкових органів України. Забезпечено також виконання плану за червень і за І півріччя, тому сподіваємося залишитися серед перших. Це радує, і я дуже вдячна всім працівникам служби та щиро вітаю їх з професійним святом. Бажаю їм принциповості й відповідальності у повсякденній роботі, а також здоров’я, злагоди й добробуту в родинах, надійних друзів! З нагоди свята хочу подякувати й більшості платників – з ними у нас є порозуміння.
– Ви говорите про постійне зростання планів. Одразу ж виникає питання щодо підприємців: що ж з ними буде, адже виконуються доведені податковій плани за їхній рахунок…
– Ми стараємося, щоб це не надто відбилося на платниках. Скажімо, днями я телефоном розмовляла з головою наглядової ради ЗАТ «Єврокар» Олегом Боярином, щоб змалювати йому ситуацію. Законом не передбачено аванс із податку на прибуток, є один термін сплати – раз на квартал. Хоч раніше було – щомісяця. Домагаємося, аби щомісяця сплачувати третину квартальної суми. Тоді це буде закон і для платника, і для нас. Бо що має робити податкова, скажімо, у перші два місяці, коли гроші надійдуть аж третього, де брати кошти? А для тих, хто чинить дії, що межують із криміналом, вихід один – прийняти таке законодавство і встановити таку відповідальність, щоб не виникало бажання працювати поза законом.
– Чи вистачає закарпатській податковій кадрів і чи задоволені ви, як керівник, їхнім професійним рівнем?
– Вакансій практично немає ні в районах, ні в обласному апараті. Але часто буває, що люди у нас 2–3 роки вчаться, а тоді їх переманюють – юридичні, аудиторські фірми, підприємства. Погано, бо ми навчимо, а хтось, запропонувавши більшу зарплату, має готового фахівця.
Та рівень підготовки загалом я хотіла б бачити вищим. Можливо, тому, що дуже вимоглива в цих питаннях до себе.
«Законодавство має бути таке, щоб обдурювати було невигідно»
– Багато говориться про те, що зростання надходжень, і податки, збором яких нині хвалиться уряд, — гроші інфляційні. Наскільки це, на ваш погляд, відповідає істині?
– Однозначно, інфляція впливає. Якщо продукція продається за вищу ціну, більше треба підприємству й податків платити. А добре було б, якби воно виробляло більше продукції і кращої якості, могло скоротити собівартість за рахунок нових технологій і через це віддавати встановлену частку державі.
– Чи відіб’ється на податках вступ України до СОТ?
– Поки що це позначилося більше на платежах, які йдуть через митниці. А до податкового законодавства наразі змін немає. Хоча якщо, наприклад, важко буде експортерам та імпортерам, то й недоотримаємо з них податків.
Думаю, у вітчизняних виробників може бути якийсь спад, поки вони не знайдуть себе в нових умовах. Мабуть, буде певна шокова терапія, після якої, хочеться сподіватися, почнеться оздоровлення.
– Підприємці часто нарікають, що нині простіше зареєструвати власний бізнес, аніж його закрити...
– Ні, складно лише тоді, коли за підприємством є якісь борги. А ми, навпаки, самі розшукуємо фірми, які не працюють, не звітуються, іноді й через суд. Краще, коли вони зовсім ліквідовуються, аніж «висять».
Інша річ, що підприємцям дуже невигідно нині офіційно мати найману робочу силу, адже сьогодні значне навантаження на фонд оплати праці, причому подвійне – на самого працівника і на підприємця, який його найняв. Наприклад, навіть якщо змушуємо легалізувати працівників ресторану, то, якщо при ньому є ще й готель, то власник оформляє ресторан на одного підприємця, а готель на іншого – так вигідніше.
– У середньому по Україні податківці програють у суді платникам 60 % справ. Яка ситуація в нашій області?
– Проблема є, і досить серйозна, але ще залежить від того, як аналізувати, які брати періоди. Проте за підсумками минулого року вперше в Україні в судах за справами щодо сплати податків 25 мільярдів гривень було програно, а 26 виграно. Тобто баланс уже на користь держави. Що стосується Закарпаття, то торік платникам у суді програно 54,4 % справ.
– Чому? Через «дірки» у законодавстві?
– Так, насамперед. Скажімо, щодо платників єдиного податку йде серйозна дискусія. Навіть суддів запрошують на семінар, як визначати для єдинника межу в 500 тисяч, коли він її перевищив, і які кошти належать до виторгу. Багато, наприклад, випадків, коли через платника єдиного податку пройшли кошти для іншого підприємства, і він каже: це не мої, у мене лише комісійна винагорода, а її не перевищено. Якщо є «дірка» в законі, судді стають на бік платника.
Погано, що ми одна з перших областей, яка почала зачіпати це питання: немає в Україні відповідної судової практики, і це негативно позначається на наших показниках.
Часто програємо і з процесуальних причин. Тобто коли опоненти бачать, що програють по суті, то адвокати шукають якусь процесуальну зачіпку.
– Нещодавно наш край прозвучав у негативному контексті – телеканал «Інтер» показав сюжет про хабарі, які беруть із перевізників на посту в Нижніх Воротах. Працівника податкової, як було заявлено вами, за це звільнили...
– Справді, прикрий випадок, і ми негайно звільнили нашого працівника, дисциплінарні стягнення наклали на його керівників. Але в мене виникає зустрічне питання: чому перевізники у таких випадках платять, чому не обурюються, не протидіють?
– Ви багато говорите про недосконалість законодавства. Та не просто критикуєте, а й щось пропонуєте, зокрема одна з останніх пропозицій стосується введення непрямих методів оподаткування, або, якщо простіше, оподаткування не за доходами, а за витратами. Але ж це може стати “батогом” у руках суб’єктивно налаштованих працівників контрольних органів…
– Так, з участю членів Громадської ради при ДПА в Закарпатській області ми ініціювали питання про введення непрямих методів. І пропонуємо таке не лише щодо юридичних осіб, а й стосовно фізичних. Треба тільки розробити й прописати в законі дуже чіткий механізм, аби справді ці методи не стали просто каральними. Нехай би останнє слово було за судом – повинна людина сплатити чи ні. Адже головними мають бути чесність, прозорість і користь для держави. Ми підготували законопроект, нині він опрацьовується.
«Мій рубіж – те, що опанувала»
– Крім професійного свята, днями ви відзначаєте й особисту дату – 25 років на державній службі. Більшість із них ви пропрацювали в обласній державній адміністрації. Були й рядовим працівником фінансового управління, і його керівником, а якийсь час і заступником голови ОДА, отже, відповідали за певні напрямки, проекти, вирішення певних проблем. Що хочеться відзначити, про що згадується?
– Багато згадується. Наприклад, очолювала міжвідомчу комісію з питань закупівель. Законодавство тоді було простіше, тепер його значно ускладнили, але проблем теж вистачало.
Була куратором обласного підрозділу Антимонопольного комітету. Теж було непросто, ціни галопували, й відчувалося, коли держава хотіла навести лад із ними адміністративними методами, як і тепер, це не вдавалося. До речі, тоді працював у свою першу каденцію уряд Віктора Януковича і так само, як нинішній, давав вказівки губернаторам. Мабуть, уже треба було б зробити висновки, що не від адміністративних заходів залежать ціни, слід знайти економічні важелі.
Багато питань вирішували щодо банкрутства підприємств. Минуло вже більше трьох років, але в законодавстві теж мало що змінилося. Методи доведення підприємств до банкрутства й нині застосовуються, хоча часто не можемо довести, що це робиться цілеспрямовано, бо все у межах чинного законодавства. Ще працюючи в обласній адміністрації, я вивчила, як це робили, намагалася розбиратися з кожним підприємством, з боргами – до Пенсійного фонду, із зарплати.
– Наскільки вам самій цікаво працювати, бо з боку це виглядає: цифри, статистика, якісь трансферти, вирівнювання, перший кошик, другий, бюджет? Наприклад, лікарям дякують за видужання, а ви відчуваєте якусь вдячність за те, що робите?
– Ніколи не чекаю вдячності, бо інакше приходить розчарування, що її немає. Зазвичай багато людей намагається бути осторонь складних питань. Я ж завжди у них влазила. А раз влазила, то на мене їх і «вішали». Пам’ятаю, як у фінуправлінні починався процес реєстрації цінних паперів. Комісії для цього ще не існувало, і справу доручили нам. Перші акціонерні товариства здійснювали емісію й у нас реєстрували. Не можу тепер уявити, як тоді ми, молоді дівчата, це робили – сиділи, розбиралися, адже законодавства не було, дещо робили просто за логікою.
Те, що роблю, мені цікаво, бо люблю вникати у суть, у глибину кожного питання. Коли не розумієш – і справді нецікаво. Задоволення завжди мала з того, що, яка б складна не була проблема, я знайду вихід, і, наприклад, з п’яти негативних рішень відшукаю найбільш, так би мовити, безболісне.
– Що для вас є рубежем якихось підсумків: особистий день народження, професійне свято, ці 25 років держслужби? Чи в круговерті щоденної роботи не підбиваєте особистих підсумків?
– Підбиваю. Але рубежем завжди було опанування певної ділянки роботи. Хоч я працювала практично в одній установі, але вела різні напрямки, і коли проходив певний період, я вивчала проблеми, витягувала їх, шукала шляхи вирішення, приходило усвідомлення, що я це знаю, отже, треба щось змінювати й іти далі. Результат самовдосконалення був для мене рубежем.
– А ви самі змінювали чи обставини так складалися?
– Бувало, й обставини, і сама. Або з’являлися обставини, а я приймала рішення.
«Серед колег я одна пішла цим шляхом»
– Ви пройшли тривалий і непростий шлях відновлення на посаді голови ДПА після, можна сказати, політичного звільнення. Не шкодуєте, що повернулися?
– Не шкодую, ні що пройшла, ні що повернулася. Звичайно, зважувала, чи треба боротися за повернення. І для себе зробила висновок, що коли це не впливатиме на мою душевну рівновагу, не викликатиме, як у декого буває, хвилювань, аж до інфаркту, то я йтиму цим шляхом. Було внутрішнє переконання, що зможу це зробити, незалежно від того, який буде результат.
На час, коли це відбувалося, більшість моїх колег із різних областей (хай не ображаються, бо кожен обирає свій життєвий шлях), здалися: хтось пішов заступником, хтось звільнився, узяв листок непрацездатності. Нині таких більше, а боротися, коли ти не один, легше. Та я не шкодую, бо я для себе цей шлях обрала і пройшла його.
Щодо повернення, то я для себе не визначала – ні тоді, ні тепер – на який час. Працюватиму, скільки зможу працювати так, аби у мене не виникало питань особисто до себе, що я це зможу зробити і будь-які обставини переборю.
— Як сприймали вас знайомі після звільнення з посади голови ДПА?
– Люди різні, та й не кожен говорить те, що думає. Тому я не заглиблювалася в це. Часто у місті стрічала знайомих зі співчуттям в очах, мовляв, бідненька, нещасна. Мені було смішно, бо це було не в моїх очах, а у їхніх. Я чітко розуміла, що роблю, розуміла, що маю дійти до кінця – позитивного чи негативного. Та й не такий у мене характер, аби замкнутися вдома й жаліти себе: завжди шукала собі роботу, допомагала чоловікові з різними документами, церкві зі створенням благодійного фонду. А згодом обставини склалися так, що за рішенням суду я повернулася у податкову службу.
– А не думалося: може, краще було б займатися чимось легшим?
– Думалося, і, напевно, не тому, що боюся проблем: я завжди до них готова, а в тому сенсі, що я вже 25 років на службі... Може, справді варто мені як людині, жінці подумати, що чверть століття я чесно працювала на свою державу... Та, мабуть, те що легко дається, – не зовсім моє...
