Відновлення історичної пам’яті набагато важливіше, ніж соціальні подачки
Коли казати чесно, то проблема історичної оцінки Голодомору не є такою, що об’єднує Україну. Тому в сучасних політичних торгах її відносять до числа тих, які, мовляв, годиться винести за дужки (поряд із темами мови, НАТО, визнання УПА), щоб рухатися далі. Хтось навіть таку позицію вважає державною мудрістю, однак здається, що в такій формі питання вже приховане політичне єзуїтство.
Що означає винести за дужки проблеми Голодомору або УПА? Це продовжити лінію радянської влади, яка практично повністю ігнорувала ці питання. Або в ліпшому разі, як у роки застою, констатувати, що, справді, при Сталіні допускалися окремі помилки, але акцентувати увагу на них не слід, бо досягнень було більше, та й узагалі не слід турбувати народ. Звичайно, така страусяча політика може заспокоїти тисячі можновладців, для яких усе, що не стосується їхнього гаманця, видається абстракцією, але вона не має нічого спільного ні з державотворенням, ні з розвитком суспільства.
Власне, сам приклад Радянського Союзу це довів, бо хай скільки там замовчувалися національні, політичні, економічні суперечності, але від цього вони не зникали й кінець кінцем повалили державу, яка трималася на суцільній брехні.
Однак поряд із цим світ має чимало прецедентів зовсім іншого ставлення до власних трагедій і злочинів. І саме це рухає цивілізацію вперед. Напевно, найбільш універсальним прикладом є католицька церква, яка покаялася в злочинах інквізиції, і це лише додало їй авторитету. Схоже вчинила Німеччина щодо власного нацизму, Японія – стосовно мілітаризму, США визнала свій расизм, і за дивним збігом обставин якраз ці країни і є найбільш розвинені як економічно, так і гуманітарно. Спробував розпочати такий процес Радянський Союз, реабілітувавши десятки тисяч репресованих сталінізмом, проте дуже швидко налякався масштабу трагедії, що й призвело до більш ніж 20-річного застою. Згодом нова спроба горбачовсько-єльцинської відлиги також закінчилася перемогою страху над правдою, і тепер маємо вельми небезпечного сусіда, у якого Сталін має всі шанси стати «Іменем Росії». Тому всі ці, як комусь здається, забавки з пам’ятниками й відзначенням річниць, насправді є елементами національної стратегії, що визначають долю держави на десятиліття.
Зрозуміло, що Голодомор для нашої країни є дещо інше явище, ніж згадані приклади, бо тут Україна виступила жертвою. Однак ці речі дуже тісно переплетені й ніхто, крім українців, не змусить світ визнати Голодомор за планетарну катастрофу і назвати її винуватців. Не бояться й інші країни увіковічувати трагедії на такий кшталт і витрачати на це величезні кошти, щоб застерегтися від них у майбутньому. Та ж Німеччина збудувала величезний меморіальний комплекс жертвам Голокосту, а США витрачають мільярди доларів на будівництво пам’ятника, присвяченого трагедії 11 вересня. Тому абсолютний примітивізм – думати, що роздавання соціальних подачок набагато важливіше, ніж відновлювати історичну пам’ять. Бо перше породжує утриманців, а друге – громадян, які забезпечать не лише себе, а й своїх нащадків.
Звичайно, в сучасному ставленні до Голодомору є надмір політиканства, причому з обох боків. Про один ми вже згадали. Але й надавати занадто багато етнічного забарвлення трагедії – це інший бік того ж тоталітаризму. Бо голод не вибирав своїх жертв за національною ознакою, та й серед катів було чимало українців. Однак у тому, що трагедія потребує детального вивчення, сумнівів, здавалося б, нема. Спитаєте, який зв’язок між подіями 75-річної давності й сучасним добробутом українців? Загалом його можна не бачити, але такі люди мало чим відрізняються від дикунів, які також колись не бачили зв’язку між статевим актом і народженням дитини. І мова тут не лише про знищення генофонду й про масове переселення на спустошені території пролетаріату та насадження там енергозатратної, екологічно шкідливої важкої промисловості. І не тільки про викорінення колгоспним ладом української сільсько-господарської культури та перетворення справжніх хазяїв у вічних наймитів держави. Мова йде про те, що ті ж носії адміністративно-рабської психології, яка призвела до масового голоду, й нині управляють державою. Створивши гігантські – як промислові, так і сільські колгоспи – їхні попередники передали нам у спадок систему, яка тримається винятково на дешевих енергоносіях північного сусіда й дармовій робочій силі. А їхні нащадки тепер цю систему освячують, пропонуючи нам і надалі не дратувати цього сусіда й не нехтувати досвідом такого «великого й могутнього» колись Союзу.
І це не перебільшення, а факт аналізу голосувань у Верховні Раді. Бо якось дуже точно збіглися результати голосування дворічної давності за визнання Голодомору геноцидом із нинішнім голосуванням за антикризові заходи. Лише тоді замість Блоку Литвина «За» були соціалісти, електоральні бази яких практично однакові.
І на завершення кілька слів про Закарпаття. Здавалося б, що трагедія 1933 року нас не стосується, бо ми жили в іншій державі і лихо нас оминуло. Однак, на жаль чи на щастя, як часто буває у світовій історії, трагедію найбільше шанують якраз на тих землях, де її не було, а там, де вона зібрала свої жертви, пам’яті бракує. Так сталося і в Україні, що саме Галичина, Буковина, Закарпаття, яким пощастило уникнути розгулу сталінського самодурства, найбільшою мірою зберегли європейські корені українства. Але це не наша заслуга, а наш фарт. І хочеться сподіватися, що він допоможе відродити всю державу.
Віктор Пащенко,Ужгород
