... (може, вони були тільки уявними?) де я мав менше, ніж двадцять років, мав купу вітру в голові і не мав грошей у кишені...
Того разу ми з ужгородським поетом Віком Ковреєм подалися на фестиваль «Шешори» (той, справжній, який відбувався у гуцульських Шешорах). Було літо - чи не найкраща пора, аби жити собі спокійно в наметі серед гір, вечорами цмулити вино при вогнищі і бавитися розмовою. Ми нашкребли трохи грошей, тож з’явилася можливість купити квитки на потяг, затоваритися консервами, сірниками, крупами, часником, чаєм, печивом і всілякими дрібницями. Вдалося навіть заощадити якийсь мізер для купівлі алкоголю, хліба і сиру в Карпатах.
Ми виїхали з Ужгорода ввечері і вночі вийшли на перон вокзалу у Коломиї. Попереду - чекання на вокзалі до ранку, а потім треба шукати якусь маршрутку в гори. І саме в той момент, у час безнадії і цілковитого нічного розпачу посеред безмежної липневої ночі на коломийському залізничному вокзалі з’явився він. Спочатку попросив у мене прикурити, а потім за якихось десять хвилин розповів історію всього свого життя. Попросив пригостити його пивом, а коли почув, що грошей у нас немає, лаконічно сказав: «О, свої хлопці!» і одразу почав творити чудеса. Спочатку завів нас до платного туалету безкоштовно, розповівши вахтерці історію свого життя і вказавши на нас – мовляв, хороші хлопці, майже сусіди, із Закарпаття. Далі запросив нас до себе додому – переночувати, перекусити. Він жив у Воскресінцях, це невеличке село під Коломиєю. Попереду була ще одна проблема – як доїхати туди серед ночі без жодних грошей. «Спокійно, герої, – сказав він до нас. – Поїдемо на таксі». Чомусь це нас не здивувало – здавалося, ця геніальна людина може все. Через п’ять хвилин він уже домовився з таксистом, що віддасть йому гроші завтра, розповівши історію свого життя і наголосивши на тому, що він скрипаль, а завтра має виступ в якомусь ресторані, тож буде сякий-такий підробіток. Нам це здалося чудом...
Ми зварганили якусь гречку з консервами і полягали спати. Зранку чудеса продовжилися. З’ясувалося, що його кіт навчений приносити із сусідських курників яйця... А в городі сусідів наш герой (здається, його прізвище – чи то Синиця, чи то Зозуля) вполював трохи помідорів і огірків. До дев’ятої години ми мали чудовий сніданок!
Ми вже збиралися їхати, коли чоловік сказав, що на знак подяки за нічліг ми маємо зіграти невеличку роль. Суть полягала в тому, що ми троє йдемо до школи, де Синиця представить нас журналістом і міліціонером, а далі він справи вже сам залагодить. Зарослі, патлаті, в шортах і кедах ми мало скидалися на «поважних» представників цих професій, але геніального авантюриста це не збентежило. «Будеш журналістом, – промовив він до мене. – В тебе морда - інтелігентніша».
У сільській школі тривав ремонт, директора ми знайшли на подвір’ї. Наш провідник представив мене журналістом «Високого Замку», а Віка – міліціонером «з центру». Далі ми з Віком мали прогулюватися школою, прискіпливо до всього приглядаючись, а наш авантюрист у цей час розповідав про те, що ми досліджуємо тему куріння марихуани серед дітей. За якихось п’ятнадцять хвилин він вийшов зі школи з футбольним м’ячем («пригодиться!») і повів нас до якогось генделика, де мовчазна продавчиня, котрій уже телефонував директор або завуч, вручила йому дві пляшки горілки, хліб, ковбасу, два літрові пива і сигарети. Незлецьки підобідавши, ми заспівали якусь довгу пісню, попрощалися з цим чудовим, талановитим чоловіком і поїхали на фестиваль...
Про все це я згадав кілька днів тому у Празі. Вхід на малесеньку Злату улічку, де жив Франц Кафка, зараз платний. Я стояв у черзі перед касою, а переді мною акредитовувалися журналісти. Коли підійшов і я, касирка, навіть не глянувши на мене, запитала: «Журналіст?». Цього разу мені не вдалося зіграти свою роль, і я пішов від каси звичайним туристом...
