Водій перших осіб Закарпаття повідав «Замку» секрети своєї професії Поки інтерв’ю з водієм голови облдержадміністрації чекало своєї черги, на Закарпатті змінилася влада. Прогнозовано і, на відміну від багатьох інших областей, цивілізовано. Та річ не в прізвищі шефа – мова про особливості роботи людини, яка за характером своїх обов’язків є однією з найбільш наближених і навіть відповідальних за життя і здоров’я першої особи.
Наш співрозмовник, Юрій Петрович, досить довго вагався. А зважившись на розмову, все ж попередив, що на питання, які йому видадуться неетичними, не відповідатиме. Зрештою, не оминув жодного. Проте, як справжній водій-професіонал, вміло з’їжджав зі слизьких запитань і виправовував розмову на шлях, який йому більше подобався.
Найкраща машина – нова
– Влаштовуватися в гараж облвиконкому я прийшов 1975 року, після армії, – розпочинає розмову Юрій Петрович. – Здав документи, заповнив анкету і чекав рішення десь три тижні, доки не повідомили, що мене прийняли.
– Гадаєте в цей час працював КДБ?
– Не знаю, яка була процедура, чи перевіряли батьків, чи ні. Але, найімовірніше, перевіряли.
– З якої машини починали і кого за ці 35 років довелося возити?
– Почав на вантажівці, яка обслуговувала «общепіт». Потім пересів на УАЗ, що був у розпоряджені ботанічного саду. Набрався досвіду – направили до начальника обласного управління культури Василя Михайловича Кручаниці, з яким пропрацював 8 років. Потім були керівники управління промисловості, далі заступник голови Василь Лінтур. А з того часу, як Олег Гаваші став начальником управління освіти, працював із ним.
– Пане Юрію, в яких країнах, завдяки роботі, побували?
– У Словаччині, Польщі, Чехії, Угорщині, Румунії. З ними добре налагоджена співпраця, тому доводиться їздити доволі часто. У Росії також був: у радянські часи 18 разів їздив до Нижнього Новгорода по нові машини.
– Ніколи не рахували, скільки машин змінили на роботі?
– Не рахував, але було багато. До речі, забезпечення обласної адміністрації транспортом покращилося тоді, коли її головою вперше став Віктор Балога. Він закупив перші 9 «ланосів». Після «волг» ми думали: «Боже, що нам купили? Що з тим робити?». А то виявилися найкращі машини. До речі, є автомобілі, які донині їздять ще з радянських часів, бо тоді транспорт не списували, а ремонтували й латали, скільки могли.
– На якій машині їздив голова Закарпатської ОДА Олег Гаваші?
– Коли Юлія Тимошенко вперше була Прем’єром і роздавала областям автомобілі, то Закарпаттю перепав джип «Фольксваґен Туарег». Він у нас уже 6 років, але й тоді був неновим, дворічним. Напохваті ще є «Мерседес Е 280». Його отримали 2000 року. Тож він возив і Балогу, і Москаля, і Різака.
– Як було пересідати з «Волги» на такі круті тачки?
– Правду сказати, в радянські часи я взагалі не думав, що колись не те що в гаражі ОДА, а в Україні будуть «фольксваґени» і «мерседеси». Моє покоління в це не вірило. А пересідати не було складно. До доброго швидко звикаєш.
– Яка, на вашу думку, найліпша машина представницького класу?
– Нова (всміхається).
– А серйозно?
– Думаю, що першим особам Закарпатської області годилося б мати престижніші машини, бо в нас дуже багато кордонів, через нас формують враження про Україну. Ми частіше зустрічаємо делегації, закордонних гостей, ніж керівники інших областей.
– У сусідів, до речі, які автомобілі? Того ж рівня, що й у нас, чи кращі?
– У них кращі (зітхає). Їздять на тих самих марках, що й ми, але машини новіші.
Усі водії стараються зранку бути «чистими»
– У вашій практиці виникали якісь курйозні моменти, проблеми з міліцією?
– Ні, не пригадаю такого. Кожен міліціонер, якщо водій йому розумно відповість, усе зрозуміє: звідки машина, кого везе... Навіть у Нижньому Новгороді розуміли, що таке водій голови Закарпатського облвиконкому. Таких, що не можуть уторопати, я не зустрічав (посміхається).
– А за кордоном як?
– Такого там нема. Хіба що везете дипломата, то є певний привілей.
– До речі, маєте якийсь спеціальний документ? Наприклад, посвідчення радника чи помічника губернатора?
– Ні, нічого такого не маю.
– Часто кажуть, що водії – одні з найближчих людей начальства. З вашими керівниками як складалися взаємини?
– Хай із ким працював, завжди мав довірливі стосунки. Тому, наприклад, донині зустрічаюся з сім’ями Василя Кручаниці чи Василя Лінтура. Ми як були, можна казати, друзями, так ними й залишилися.
– З ким із керівників було найкомфортніше працювати?
– Мені було комфортно з усіма. Кожна людина добра, лиш треба до неї знайти підхід.
– Зізнайтеся, виникали ситуації, коли треба було начальника після фуршету додому «проводити»? Можна без прізвищ...
– Знаєте, нікому не заборонено випити 25 грамів горілки чи 50–100 г вина за вечерею, якщо, наприклад, є зустріч із закордонними делегаціями...
– Але ж закарпатські хлопці по 25 грамів не п’ють.
– Закарпатські тільки по 25 і п’ють, то росіяни люблять більше.
– Як самі ставитеся до алкоголю? Якщо ввечері, скажімо, святкуєте день народження, а вранці треба на роботу?
– Усяка людина має знати собі міру. Думаю, кожен водій із нашого автотранспортного господарства намагається йти на роботу таким, як треба, – «чистим». Бо знає, кого буде везти.
– А якщо ви прийшли додому, випили пива з друзями, аж тут викликають на роботу? Що робити?
– А ви мусите казати, що випили? (посміхається) Якщо серйозно, то людина у вільний час має право розслабитися, зокрема й з допомогою пива. Думаю, жоден нормальний керівник у такому випадку нічого не скаже.
– Скільки, якщо не секрет, отримує водій першої особи області?
– Як і всі в автотранспортному підприємстві. Різниця в зарплаті залежить лише від різниці у класі водія.
– А зі своєї кишені керівники не доплачують?
– Ні, такого нема.
– Тоді так спитаю: ви задоволені своєю зарплатою? Вам її вистачає?
– Задоволений. Хоча не скажу, що вистачає. Усім нам завжди не вистачає грошей.
Кожен має розуміти, що можна казати, а що ні
– Поговорімо ще про роботу. Ось треба губернатору їхати високо в гори. На чому?
– «Туарег» має добру прохідність, але якщо вже дуже складна дорога, бувало, пересідав і в
УАЗик, і на ГАЗ-66.
– У таких випадках хто кермує? Хтось місцевий чи ви?
– Місцевий, звичайно. Не є вже такий слабий водій, аби не міг півкілометра чи кілометр проїхати. Я не сідаю за кермо.
– Коли на Закарпаття приїжджав президент або прем’єр, хто їх возив?
– Якщо не привезли свої автомобілі, то беруть із нашого автотранспортного господарства. Здебільшого за кермо сідає хтось із охоронців високопосадовця.
– У вашій практиці траплялося возити службовців високого рангу?
– Думаю, що насправді нема такого міністра, якого б я не возив.
– А пана президента?
– Президента ні. Дружину Віктора Ющенка возив, коли приїжджала з ним на зустріч із прем’єром Угорщини. Треба ж комусь обслуговувати і жінок перших осіб (посміхається).
– До речі, чи підписують водії високих керівників зобов’язання не розповідати нікому, що почули в салоні автомобіля від своїх пасажирів?
– Ні, таких зобов’язань нема, як не маємо і внутрішньої служби безпеки. Кожна людина сама має розуміти, де межа, що можна говорити, а що ні. У нас, водіїв, які обслуговують керівників, проста робота – не розтуляти рота. Якщо тебе щось спитали, відповідай, коли маєш що. Ні – сиди й мовчи
– А скажіть, чи є хоча б одна жінка-водій у гаражі облдержадміністрації?
– Їх нема, не було і не буде. Навіть коли жінки були заступницями голови облвиконкому, їх теж возили шофери-чоловіки.
– Чоловіки тих жінок не ревнували?
– А то вже до них питання (сміється).
