Нещодавно вийшла з друку дуже цікава і потрібна науково-популярна монографія «Празька весна 1968 року і реакція світової громадськості» нашого земляка, доктора історичних наук, професора Закарпатського державного університету Івана Короля. Це й спонукало нашого кореспондента зустрітися з автором. Бо поговорити є про що…
Іване Федоровичу, знаю, що це не перша ваша наукова праця цієї тематики?..
— Перша вийшла ще 1979 року у Львівському видавничому об’єднанні «Вища школа» під назвою «Переможна сила братерства (солідарність народів Країни Рад з революційною боротьбою трудящих Закарпаття (1917— 1945 рр.)» тиражем всього 200 примірників. Нинішня наукова праця вже п’ята...
Без сумніву, визволення Чехословаччини від фашизму в 1945 році відкривало перед цією країною перспективи побудови правової демократичної держави за досвідом європейської цивілізації. Але, на жаль, цього не сталося. Чому?
— Дійсно, ще в перші повоєнні роки в Чехословаччині було розпочато великомасштабну роботу з реформування довоєнної політичної системи суспільства: ліквідації профашистських організацій і спілок, створення парламентських інституцій, демократичної системи управління. Успішне завершення цього процесу багато в чому залежало від тодішньої коаліції політичних партій антифашистської орієнтації, до складу якої входила і Комуністична партія. Саме за її ініціативою і під її керівництвом у лютому 1948 року в Чехословаччині було здійснено державний переворот, в ході якого до влади прийшли комуністи на чолі з вірним сталіністом Клементом Готвальдом, який висунув гасло «З Радянським Союзом на вічні віки і ніяк інакше».
Які наслідки реалізації цього стратегічного гасла?
— Чехословаччина віддалася своєму «старшому брату-визволителю» останньою. На той час уже була «відлучена» Югославія, знищено «банди мерзотників», тітовських і англо-американських шпигунів в Угорщині, Болгарії, Албанії, Румунії, Польщі. Вона стала останньою країною Центральної Європи, де завершилася операція сталінських «хірургів» зі стерилізації країн народної демократії.
У країні поступово почалася утверджуватись сталінська тоталітарна модель соціалізму. Все робилося під гучну тріскотню комуністичної пропаганди міжнародного значення історичного досвіду КПРС в будівництві соціалізму, що насправді було досвідом реалізації не соціалізму, а сталінізму в його найбільш спотворених формах. Політика сліпого копіювання сталінської моделі управління привела країну до глибокої соціально-економічної, політичної, духовної кризи, викликала незадоволення широкої громадськості країни і особливо інтелігенції та молоді. Такими були головні внутрішні фактори, що призвели до створення революційної ситуації в країні.
Які, на вашу думку, основні зовнішні чинники сприяли визріванню «Празької весни»?
— Передусім я б назвав виступи НДР у червні 1953 року проти існуючого тоталітарного режиму. І хоча з допомогою радянських танків повстання німецьких патріотів було жорстоко придушене, його резонанс мав безпосередній вплив на формування політичної опозиції в Чехословаччині.
Не пройшли поза увагою чехословацької громадськості відомі події у Польщі в червні 1956 року, коли за ініціативою робітників Познані сотні тисяч поляків заповнили площі і вулиці, щоб продемонструвати свою ненависть до існуючого тоталітарного режиму в країні. Під час заворушень опозиція зуміла виробити чітку програму реформ, головні положення якої знайшли схвальну підтримку як в Угорщині, так згодом і в Чехословаччині.
Та найбільш повчальним уроком для чехословацької опозиції були героїчні і в той же час трагічні події в Угорщині 1956 року, де вперше після Другої світової війни велися кровопролитні бої між двома соціалістичними країнами. Угорська національна революція стала символом боротьби народів країн Центральної і Південно-Східної Європи проти тоталітарних режимів. Відповідні висновки зробили й майбутні лідери «Празької весни».
До речі, звідки і як виник сам термін «Празька весна 1968 року»?..
— У квітні 1968 року ЦК КПЧ схвалив «програму дій» під назвою «Велика хартія вольностей». Вона чітко розмежовувала функції партійних і державних органів, визначала головні принципи взаємин між різними політичними партіями в Національному фронті, передбачала прискорення темпів економічних і політичних реформ, запровадження федеративного устрою в країні, а з ним і розв’язання національного питання. Чехословацькі журналісти і назвали вищезгадану програму «Празька весна».
Яка була реакція керівників СРСР і світової спільноти на весняні події в Чехословаччині 1968 року?
— За політичними подіями в ЧССР пильно стежило керівництво Радянського Союзу і країн соціалістичного табору. Вони відчували, що ідея і програма «Празької весни» знаходили активну підтримку прогресивної громадськості світу, чехословацької спільноти, що і викликало занепокоєння ортодоксальної правлячої еліти СРСР і більшості його сателітів, що входили до Варшавського договору. Вони вбачали у чехословацьких подіях спробу реставрації капіталістичних порядків, вихід країни з соціалістичного табору і ОВД. Противники «Празької весни» побоювалися, що приклад чехословацьких реформаторів підтримають трудящі сусідніх соціалістичних країн, де також панували відсталі від життя адміністративно-бюрократичні режими, насаджені у свій час за допомогою Радянського Союзу.
Коли саме розпочався конкретний політичний тиск на керівництво Чехословацької держави і хто був його ініціатором?
— Перші ознаки політичного тиску на нову чехословацьку адміністрацію (Дубчека—Черніка) розпочався уже в січні 1968 року і, що важливо, ініціатором його були лідери соціалістичних країн, зокрема Польщі, Болгарії, НДР і Угорщини. В кінці травня 1968 року перший секретар ЦК ПОРП В.Гомулка, за словами радянського посла в Польщі Арістова, вважав, що було б добре, якби на території Чехословаччини були розміщені радянські війська. Перший секретар ЦК БКП Т.Живков 1 серпня 1968 року під час зустрічі з радянським послом в Софії А.Пузановим заявив, що стосовно до Чехословаччини треба використати всі необхідні засоби, в тому числі й сили Варшавського блоку. 29 липня 1968 року радянський посол в НДР П.Абрасімов повідомляв радянському керівництву, що пеший секретар ЦК СЕПН В.Ульбріхт однозначно висловився про необхідність проведення військових маневрів військ Варшавського договору на території Чехословаччини. І, нарешті, 7 серпня 1968-го надійшли рекомендації і від першого секретаря УСРП Я.Кадара. Він радив вирішити проблеми Чехословаччини мирним шляхом, але якщо це не вдасться, то не виключав застосування інших заходів.
Ви можете назвати дату, коли було прийняте остаточне рішення про введення військ ОВД на територію Чехословаччини?
— Таке рішення було прийнято на засіданні Політбюро ЦК КПРС 17 серпня і схвалено лідерами Болгарії, НДР, Польщі. Угорщини на нараді 18 серпня 1968 року.
Напередодні вторгнення військ ОВД в бунтівну республіку перед керівництвом СРСР постала ще одна серйозна проблема: як уникнути військової сутички з військами Чехословаччини. Як вирішувалася вона?
— З цією метою посол СРСР в Чехословаччині Червоненко отримав вказівку із Москви відвідати 20 серпня о 23:00 президента ЧССР Людвіга Свободу і вручити ноту у зв’язку з введенням військ ОВД на територію республіки. Послу надавалося право залежно від ситуації вручити повідомлення або ні. Все залежало від ходу та характеру бесіди з Л.Свободою. Якщо Червоненко відчує, що президент з розумінням сприймає ситуацію, що склалася, то посол повинен був попросити його як головнокомандувача Чехословацької армії віддати наказ збройним силам не чинити опір військам країн ОВД, щоб уникнути кровопролиття.
Тож яка була реакція президента ЧССР на цю звістку?
— Свобода уважно вислухав заяву радянського посла. Він був дуже схвильований, що було помітно навіть по тремтінню рук. Після деяких роздумів сказав, що дасть команду міністру оборони Мартіну Дзуру не чинити опір. Тут же президент майже впритул наблизився до посла і сказав йому: «Ви будете відповідати за це». У відповідь Червоненко заявив: «Дорогий Людвіг, за це будемо відповідати не тільки ми, але й Ви». Після цієї розмови Свобода зателефонував Брежнєву, марно намагаючись переконати його відмінити рішення про введення військ.
Розкажіть коротко про початок і хід операції.
— До початку агресії на кордоні Чехословаччини було сконцентровано 400 тисяч військовослужбовців армій п’яти країн ОВД, 500 танків, а на аеродромах Польщі, Угорщини, НДР перебували і чекали наказу 300 радянських літаків. Були приведені в бойову готовність ракетні війська стратегічного призначення. Від участі в операції відмовилися Румунія та Албанія.
21 серпня о першій годині радянські, польські, угорські, болгарські, східнонімецькі війська під об’єднаним командуванням генерала армії І.Павловського перетнули чехословацький кордон і протягом 48 годин повністю зайняли територію країни.
І яка була реакція місцевих жителів на введення іноземних військ в країну?
— Неоднозначна. Спочатку їм здавалося, що великі танкові колони та інша техніка пересуваються на чергові військові навчання. І тільки коли радіо та телебачення ЧССР передало повідомлення про порушення союзними військами суверенітету ЧССР, чехи і словаки рішуче засудили дії країн — членів ОВД.
21 серпня близько 10-ї години ранку в приміщення ЦК КПЧ вторглися радянські офіцери держбезпеки і заарештували лідерів ЦК КПЧ, було заарештовано і голову уряду ЧССР О.Черніка. Всіх їх згодом інтернували в СРСР.
У щойно виданій книзі я саме у розділах 8-му та 9-му «Події 1968 року в Чехословаччині і позиція США та їхніх союзників», «Празька весна і позиція ООН та братніх комуністичних партій» вперше в українській історіографії прагнув об’єктивно оцінити позицію світової громадськості щодо чехословацьких подій 1968 року. Документи монографії підтверджують, що уряд США і його союзники не підтримали агресію країн ОВД щодо Чехословаччини. Вони засудили її і вимагали негайного виведення іноземних військ з території ЧССР.
Ще більш рішучу позицію зайняла ООН. За ініціативою Генерального секретаря ООН уже 21 серпня 1968 року чехословацьке питання розглядалося на позачерговому засіданні Ради Безпеки ООН. Вона засудила агресію і закликала світову громадськість до активних дій, що в кінцевому результаті сприяло подальшому виведенню іноземних військ з території республіки.
Коли це відбулося?
— На території ЧССР радянські війська знаходилися майже 20 років. Вони чесно і гідно виконували свій військовий обов’язок, не замислюючись та і не знаючи до кінця усіх історичних перипетій чехословацьких подій 1968 року.
Іване Федоровичу, у своїй праці ви багато уваги приділяєте еволюції оцінки чехословацьких подій 1968 року...
— Бо ж відомо, що уряд уже з середини 80-х років домагався від уряду СРСР переоцінки подій 1968 року й зокрема щодо вторгнення радянських військ на територію республіки, але радянське керівництво відмовчувалося. Єдине, що М.Горбачов рекомендував лідерам ЧССР позитивно ставитися до прихильників «Празької весни».
3 грудня 1988 року голова уряду ЧССР Л.Адамец виступив з заявою, в якій вперше констатував, що введення військ п’яти країн ОВД в серпні 1968-го було порушенням суверенітету країни, суперечило нормам міжнародного права, принципам і статуту ООН. Адамец пропонував розпочати переговори про переоцінку подій «Празької весни».
Треба дати належне лідерам країн-інтервентів – СРСР, НДР, Болгарії, Угорщини і Польщі, які ще в грудні 1988 року офіційно визнали свої дії в Чехословаччині влітку 1968-го помилковими. Коментарі, як кажуть, зайві.
