Колишній гравець київського ”Динамо” та збірної СРСР Василь Рац, 46 років, із 1991-го мешкає на історичній батьківщині — в Угорщині. Має власний будинок у передмісті Будапешта. Рац — один із керівників фірми, яка займається хімічною промисловістю й давно вийшла на український ринок. Тому кожні півтора місяця він відвідує Київ. Зупиняється в готелі ”Експрес”.
Рац такий же стрункий, худорлявий. А ще — пунктуальний. З’являється хвилина в хвилину. Російською говорить з невеликим акцентом.
Ви передбачали перемогу України в боротьбі за організацію Євро-2012. Чому?
— Бо в європейській футбольній федерації змінився президент. Новому керманичеві Мішелю Платіні треба виконувати передвиборну програму й дещо реформувати футбол. Угорщина, яка брала участь у конкурсі разом із Хорватією, до турніру не готова взагалі. Футбол у країні низького рівня, інфраструктури немає. Сподівалися, що їм віддадуть Євро тільки тому, що їхня земля народила Пушкаша, Кочіша, Цибора, Альберта. Живуть тільки минулим.
У складі київського ”Динамо” нині фігурує 19-річний угорський нападаючий Балаш Фаркаш. Віце-президент ”Динамо” Йожеф Сабо назвав його ”новим Мессі”. Як оціните ігрові якості Фаркаша?
— Сабо перебільшив. В Угорщині багато талановитих гравців 17–19 років. Фаркаш — один із них. Якби він залишився в Угорщині — пропав би. Гарно бачить поле, м’яч відчуває, грає тільки вперед — може вирости в класного майстра. Недолік Фаркаша — незнання російської. Але потроху звикає — розповідав мені вчора про це.
1986-го ви грали в збірній СРСР проти угорців на Кубку світу. Той матч психологічно був для вас важким?
— Нелегким. Я спілкувався тоді в Мексиці з угорськими журналістами. Знав, що від них чекають виходу в чвертьфінал щонайменше. Нас вони недооцінили — готувалися до збірної Малофеєва, а не Лобановського. Пригадую, стояв у тунелі поруч з угорськими футболістами перед виходом на поле. Мову їх розумію: угорці готувалися нас розірвати. Ми виграли — 6:0. Не один телевізор в угорській хаті летів із вікна. Знайомі в Будапешті до цих пір розповідають: ще пиво біля телевізора не встигли відкоркувати, а наші на 4-й хвилині вже програють — 0:2.
На наступному Мундіалі, 1990-го, збірна СРСР не вийшла до плей-офф. Чому?
— За рік до того я поїхав до Іспанії грати за ”Еспаньйол”. Лобановський відпустив на три місяці. Міг ще поїхати до шотландського Глазго, грати за ”Рейнджерс”. Але відмовився через кліматичні умови та нижчий рівень чемпіонату. Лобановський сказав, що маю повернутися до Києва, бо потрібен йому на Кубку світу. Іспанці пропонували залишитися на три роки, але тоді був би зрадником батьківщини.
У туалет самостійно не міг сходити
Перший матч програли румунам — 0:2. Лобановський одразу вивів мене зі складу. Відверто кажучи, у душі образа на Васильовича залишилася. Підійшов до Мосягіна, помічника Лобановського, запитав чому. Відповіді не почув, а що було в голові Лобановського, так і не дізнався.
У київському ”Динамо” ви могли і не закріпитися, мали пропозицію від московського ”Спартака”. Що завадило переїхати до Москви?
— 1983 року ”Динамо” очолив Юрій Морозов. Гарна людина, але мене чомусь ігнорував. Піти тоді не міг, бо служив у внутрішніх військах. Думав, служба закінчиться, піду в будь-якому випадку. Грали тоді в Москві зі ”Спартаком”, після матчу зустрівся з головним тренером ”Спартака” Костянтином Бєсковим. Ніхто про це не знав, розмовляли в його ”мерседесі”. ”Нащо тобі цей антифутбол у ”Динамо”, Лобановський вбиває гравців? — Бєсков запитує. — Стежимо за тобою, ти підходиш під стиль, гратимеш у красивий футбол”. І тримає контракт, тільки підписуй. Той стиль гри ”Спартака” — ”стіночки”, елегантність — мені подобався. Повернувся до Києва, порадився із земляком Михайлом Команом. Порадив лишитися, але я не передумав. Потім — до Лобановського. Сидить Васильович у кабінеті. ”Хочу піти”, — кажу. — ”Куди?”. — ”Яка різниця?”. Лобановський пообіцяв квартиру, сказав, що розраховує на мене. Виконав усе. Після цього дзвоню Бєскову. ”Як же так?” — тільки і запитав спартаківський тренер. Велику дурницю зробив би, якби пішов.
Ви грали на одному фланзі з нинішнім тренером ”Динамо” Анатолієм Дем’яненком. Давно з ним бачилися?
— Після матчу ”Динамо”–”Ворскла”. Був на стадіоні. ”Динамо” зіграло внічию, настрій у тренера був кепський. Але Толя підійшов, привітався. Запитав, чому так зіграли. Дем’яненко тільки руками розвів.
Наприкінці 1990-го Рац після тренування довго чекав на вулиці таксі. Прийняв душ, стояв із непокритою головою. Зранку ліву частину тіла паралізувало. Опинився в шпиталі.
— У туалет самостійно не міг сходити. Далися взнаки навантаження на тренуваннях.
За футболістом тоді доглядала дружина.
— Клара — племінниця футбольного тренера Іштвана Секеча. Батьки в неї розлучилися, і вона подорожувала з мамою та дядьком. Вона родом із Берегова, а я — з села Фанчикового Виноградівського району Закарпаття. Зараз там батьки мешкають із сестрою, — розповідає Рац. — Коли приїджаємо, спілкуємося угорською. Діти російської не знають. Випустив із-під контролю, ”відіграюся” на онуках.
Старший син Раца — 18-річний Ласло — займається футболом і невдовзі стажуватиметься у швейцарському ”Грассхопперсі”. Молодшому Аттілі — 16, грає у теніс.
— Сини росли, їм потрібна була підтримка, — міркує співрозмовник. — Пішов у бізнес, хоча спочатку і не знав, що таке поліпропілен. Зараз діти уже на ногах, виросли порядними людьми. Дружина розуміє, що я без футболу не можу, і знає про моє рішення. У травні йду на тренерські курси. Навчатимуся в Києві, в Угорщині рівень дуже слабкий.
1961, 25 березня — Василь Рац народився у селі Фанчикове Виноградівського району Закарпатської області
1981— перейшов із вінницької ”Ниви” до київського ”Динамо”
1985 — уперше став чемпіоном СРСР
1986 — виграв Кубок кубків, дебютував у збірній СРСР, зіграв на Кубку світу
1988 — став віце-чемпіоном Європи
1989 — поїхав грати до іспанського ”Еспаньйола”
1990 — зіграв один матч на Кубку світу
1991 — переїхав до Угорщини, через рік прийняв угорське громадянство
1998 — заснував фірму ”Рац та сини”
Одружений. Має двох синів — 18-річного Ласло та на два роки молодшого Аттілу
