Дочасні вибори Київського міського голови й ради, безумовно, збагатили сучасну українську політичну історію й надали низку уроків, які вплинуть на її дальший хід. У цьому сенсі та з огляду на те, що Україна просто вимушена буде пройти ще не одну дострокову виборчу кампанію, вони виявилися корисними, хоча, по-суті, нічого в Києві й не змінили.

 У цьому випадку спра­цьовує відомий у науці принцип: брак результату – також результат, і він розвіює ряд політичних ілюзій, хоча, своєю чергою, породжує нові. Однак, як доводить практика, абсолютна більшість вітчизняних можновладців здатна вчитися лише на власних помилках, та й то не завжди. Тому здоровий глузд ще до­вгі роки залишатиметься дивакуватим ідеалістом в метушливій грі амбіцій та хапальних інстинктів, що панують в українській політиці.

Перший урок, який слід винести з минулих виборів, – той, що місцеві перегони у нас кардинально відрізняються від загальнонаціональних. Не слід ідеалізувати вітчизняного виборця, але він доволі чітко розрізняє загальнополітичні гасла від конкретної прагматики місцевого господарства. Саме тому ві­до­мі харизматики Ю. Тимошенко, Ю.Луценко далеко не ототожнюються виборцями з вирішенням місцевих проблем. Тож для багатьох киян є цілком нормально голосувати на загальнонаціональних виборах, скажімо за БЮТ, чи НУ–НС, а на міських – відповідно, за Блок Черновецького чи Кличка. А ворожнеча між лідерами цих об’єднань мало хвилює пересічного виборця, який має своє поле інформації, інтересів та особистих розрахунків. Тому самозакоханість наших політичних лідерів, які сподіваються за рахунок громади вирішувати особисті проблеми, є їхньою ілюзією і не більше.

Другий урок, який безпосередньо стосується головних ініціаторів самих виборів – БЮТу та «Народної самооборони» і їх лідерів. Найкрутіша політична воля без точного розрахунку коштує ду­же мало. Бо лускає, мов мильна бульбашка, коли стикається з реальністю, яка їй не відповідає. І жодна самовпевненість Ю. Тимошенко чи жертовність Ю. Луценка тут не допомогли. Бо полі­тика – це шахи, а не кулачний бій. Причому сеанс одночасної гри. І на голому ентузіазмі, енергії чи вірі у власну непереможність тут не виїдеш. Можливо, це найкорисніший урок із минулих виборів і він дещо призупинить потяг до авантюр, які не дають спокій багатьом нашим високопосадовцям.

Третій, найбільш невтішний урок київських виборів, – це тотальна перемога популізму. Як Блок Черновецького, так і БЮТ – це, по суті, два дуже подібні політоб’єднання, в основі яких лежить неприхований вождизм і демагогія і метою котрих є цілковитий контроль над власністю. Благо в Києві, де обертається левова частка загальнодержавних грошових потоків, є можливість фінансово загравати з найбіднішими – студентами, пенсіонерами, збираючи їхні голоси. Навіть програмно найреалістичніший Блок В. Кличка в основі своєї розкрутки має популістську ідею використання знаменитого прізвища, що робить лише перші кроки в професійній полі­тиці.

Спеціальної уваги заслуговує роль М. Катеринчука. Дехто радо співає дифірамби про появу нового політика на теренах України. Причому коли це чуєш з вуст досвідчених патріархів політбоїв, то відчуваєш, що вони цю ляльку збираються використовувати ще не раз. Бо ніякої іншої ролі, крім суто технологічної і маніпулятивної, ця особистість в Києві не відігравала. Варто лише поглянути на його зовнішню – через біл­борди – рекламну кампанію та маніпулятивну соціологію, що рясніла в Інтернеті, віщуючи Катеринчуку від 15 до 20 %. Але жодної виразної програми, де б пан Микола чітко пояснив, чим він відрізняється від Турчинова, Кличка, Омельченка чи навіть Черновецького, ми не почули і навряд чи почуємо. Особливо образливо, що його обличчя рекламується як символ нового, молодого покоління України, хоча на тлі решти таких самих «нарцисів» новизни там – нуль.

Тож як наслідки київських виборів вплинуть на загальноукраїнські полі­тичні процеси? Найвірогідніше, вони остаточно підштовхнуть до реінтеграції НУ–НС і створення на його базі зовсім інших політичних сил. Засилля іменних блоків як в Україні загалом, так і на місцях спонукає політиків до створення власних проектів, і цей процес є малоконструктивним, хоча, напевно, й закономірним. Це як у футболі: коли не забиваєш ти, забивають тобі. Провал ідеї створення єдиної партії на основі НУ–НС призвів до того, що в її рамках діють практично автономно «Народна самооборона», «Єдиний Центр», УНР, НРУ, групи Кириленка, Катеринчука та інші. Тобто справжнього випробування демократією «Наша Україна» не пройшла, і це слід констатувати як прикрий факт. Інша річ, що це далеко не обов’язково має спричинити розвал коаліції, радше навпаки. Неготовність до нових виборів спонукатиме в парламенті НУ–НС триматися вкупі, хоча й виразної полі­тики проводити він не зможе. Вдарили вибори й по непохитному авторитету Ю.Тимошенко у своєму блоці. Тому й там процеси пошуку нових можливостей значно активізуються.

Інший, ще більш тривожний висновок, що може бути наслідком київських виборів, полягає в імовірному створенні тимчасових союзів із єдиною метою – по­ділу власності. Брак чітких політичних перспектив штовхатиме парламентарів до думки: однаково втрачати нічого, то ліпше сьогодні відхопити ласий шмат матеріальних благ, а потім, можливо, вже на його основі будувати полі­тичні проекти. Тому в нинішній Верховній Раді вже восени можливі найдивовиж­ніші тимчасові союзи із зовсім, на перший погляд, не зрозумілим завданням. І так аж до нових виборів.

Єдине, що рятує демократію в та­ких випадках – це взаємний жорст­кий контроль. Бо якими б популістами не були Черновецький і Тимошенко, але для підтримки власного імі­джу вони змушені пильнувати одне за одним і мінімізувати можливість зловживань. Напевно, суспільству хотілося б більшого. Проте в по­літиці, на жаль, частіше вибирають між поганим і дуже поганим. І Київ це яскраво довів.