Нещодавно на географічному факультеті УжНУ відкрито Мінералогічний музей. Нині тут проводять лабораторні та практичні заняття для студентів, а також екскурсії. Про такий музей декан факультету, академік Степан Поп мріяв давно. І ось, нарешті, це здійснилося.
У музеї можна побачити різні корисні копалини, мінерали і гірські породи не лише України і Закарпаття, а й наших найближчих сусідів. Надзвичайно цікавими є самоцвіти Забайкалля: берили, гранати і топази. На сьогодні у фондах музею понад 600 зразків-експонатів, більшість яких потрапила сюди з Берегова – із колекції, яку впродовж майже 35 років збирала геолог і педагог, відмінник освіти України Валентина Станіславівна Стрюкова.
Я зустрівся з цією цікавою жінкою у музеї, що розташований у берегівській українській гімназії. Подібного не побачиш у жодному іншому навчальному закладі області. Окрім колекцій різноманітних тварин і птахів, є відділ, який знайомить нас із геологією Закарпаття.
Не завжди романтичні будні геолога
– Мої батьки родом з Одеси, – розповідає сама Валентина Стрюкова. – Мій дід, литовський поляк, на Молдаванці мав власний будинок, конюшні, заробляв тим, що возив панів по Дерибасівській. Батько ж закінчив політехнічний вуз, а мати була лікарем-педіатром. У 1946 році її направили у Тячів на Закарпаття, де вона завідувала дитячою консультацією. Ще навчаючись у школі, я навіть не уявляла про свою майбутню професію, тим паче про геологію. Мама чомусь вперто не хотіла, аби і я стала медиком. Тому разом із нею ми поїхали до Львова, де я мала визначитись, куди поступати. І, мабуть, таки доля скерувала мене на цей шлях. Ми випадково познайомились із чоловіком, який почав нам розповідати про переваги геологічного факультету, про романтику цієї професії. Після цього я вже не вагалася. Вибір було зроблено. Хто був тим незнайомцем, який спрямував усе моє подальше життя, я так ніколи й не дізналася...
Романтика ж розвіялася вже під час практики на ртутному руднику в Синяку. Тоді ще не було сучасної техніки, людина робила все власноруч. Мені потрібно було спуститися у глибокий шурф. У посудину поміщалася лише одна нога, іншою трималася за дріт. Мене обережно спустили вниз. Я все там зафіксувала, замалювала, взяла проби. Однак надихалася шкідливих сірчано-ртутних газів. Перші враження від майбутньої професії були не найкращими…
А ось дипломну роботу писала про золото Байкало-Патом¬ського нагір’я. Це суворий сибірський край. Я, студентка, вперше потрапила у такі незвичні умови, практично на копальні, де працювали заслані й репресовані. Нас переправляли на інший бік річки з лагідною назвою Мама. Амуніцію перевозили на оленях – ці тварини чудово плавають навіть із вантажем. Уже недалеко від берега човен випадково перекинувся – і я за мить опинилася у воді. Була вже пізня осінь, на холодному вітру тіло одразу замерзло і вже закрадалася думка, що настав мій кінець. Та вчасно допомогли місцеві мешканці, які дали сухий одяг, напоїли гарячим чаєм і прилаштували на кілька днів.
«Лише Господь мене вберіг...»
– Тема золота у Радянському Союзі була під суворою таємницею. Тому всі свої записи мусила одразу здавати у спецвідділ. По закінченні університету мене направили працювати у Семипалатинськ, де знову довелося шукати золото. Я навіть не уявляла, що саме в тій місцевості регулярно проводили випробування ядерної зброї. Але все було засекречено. І досі добре пам’ятаю той страшний вибух неподалік... Нас усіх потім обстежували медики, утримували у спецлікарні, однак із здоров’ям проблем не виникло. Загалом, у той час випробовували чимало бомб. Бувало, що я навіть співпрацювала з військовими, які бурили свердловини на полігоні. Їм треба було знати, що знаходиться на глибині. Треба було робити геологічну мікро- і макроскопію взірців. Результатом усі були задоволені. Навіть похвалили, мовляв, роблю це краще і швидше, ніж у Москві. Я ж постійно радилася зі вченими, які працювали в Алма-Аті в геологічному інституті. Там трудилася тодіш¬ня еліта, заслана у край ще за часів Сталіна. Мене дуже тепло приймали, навіть академіки.
Виходячи на пенсію, я згадала про свої дослідження, навіть надіслала запит до військового архіву в Москву – думала, що це якось вплине на мій трудовий стаж. Але відповіді звідти так і не отримала...
Завдяки моєму далекому родичу, який працював у міністерстві, вдалося повернутися на Закарпаття. У 1974 році влаштувалася геологом на Берегівському золото-поліметалічному родовищі, займалася петрографією. Згодом знайшла своє друге покликання – бути педагогом і відтоді маю справу з дітьми.
«Закарпатці буквально ходять по золоту»
Ось уже тридцять років Валентина Стрюкова працює вчителем. З 1980-го вона незмінний керівник гуртка юних геологів у Берегові, практично єдиного такого рівня на Закарпатті. Юні геологи під її керівництвом активно беруть участь у республіканських зльотах, навіть були на першості СРСР у 1982 році в Іркутську! Україну представляла команда школярів, сформована з кращих учнів-краєзнавців Одеси і Берегова.
Досі Валентина Станіславівна згадує усіх своїх вихованців.
Бентежить педагога лише те, що геологів нині в Україні не цінують, як колись. «На жаль, немає навіть міністерства геології, а лише підрозділ у міністерстві екології, – каже вона. – Але ж фахівці потрібні завжди, зокрема й Закарпаттю. Скажімо, навіть мінеральні води, тобто їх хімічний склад, потрібно перевіряти постійно, аби знати, для яких цілей використовувати, аби не нашкодити людині, а допомогти. А що ми п’ємо нині – нікому не відомо. А гідрогеологи! Що буде, якщо якийсь населений пункт залишиться без питної води? А інженерна геологія! Можливо, саме тому в Солотвині склалася така ситуація, бо не було поруч грамотних геологів...»
Після того, як геологічна колекція Стрюкової ледь не була втрачена, на допомогу прийшла директор української гімназії Ксенія Маргітич. Вона і запропонувала розмістити експонати у цьому навчальному закладі. А декан географічного факультету УжНУ Степан Поп був вражений колекцією мінералів, після чого розповів про свою мрію, а саме – про створення мінералогічного музею. Так і потрапили в Ужгород перші експонати…
Валентина Станіславівна пишається своїми учнями і каже, що у багатьох із них велике майбутнє. Минулого року учениця гімназії Тімея Сігеді зайняла третє місце на республіканському зльоті юних краєзнавців, а Михайла Геревича з ЗОШ № 1 за працю «Курортні фактори Берегівського району» відзначено нагородою Малої академії наук України. Загалом, усі вихованці тепло згадують свою вчительку…
«Мені хочеться, аби всі мої учні працювали на благо України, рідного краю, – каже Валентина Стрюкова. – Адже Закарпаття – дуже багата земля. У нас є і золото, і свинець, і сіль...»
До речі, як розповіла Валентина Стрюкова, особливими успіхами наразі відзначається Тімея Сігеді. Вона написала першу свою наукову роботу, присвячену закарпатським цеолітам. «Це просто унікальний мінерал, – наголошує Валентина Станіславівна. – Він має таку кристалічну решітку, що здатна всмоктувати всі отруйні речовини і навіть радіонукліди. Першовідкривачем нашого родовища був геолог Ярослав Маслякевич. Він написав нещодавно статтю, в якій довів, що цеоліти здатні також абсорбувати енергію сонця. А в нас його мільйони тонн. Їх використовують також в апараті штучної нирки, бо вони очищають кров! Та в нас цеоліти лише подрібнюють і везуть у Польщу, де триває подальша технологічна обробка. Тобто ми, закарпатці, – надзвичайно багаті, лише не вміємо використовувати своє добро!..»
