Наша земля надзвичайно багата на містичні традиції, якими можна привабити чимало туристів
Виховані на голлівудських фільмах жахів чи програмах на кшталт «Руйнівники міфів» чимало наших людей вважають, що всілякі містичні явища трапляються переважно в США, ну, можливо, ще в Західній Європі. Зрозуміло, що сюжети свої сценаристи якраз і запозичають із європейської міфології, проте й Закарпаттю тут є чим похвалитися. Всілякої нечисті, якщо судити з місцевих легенд, у нас було достатньо у всі віки. Варто лиш згадати славнозвісні «Тіні забутих предків», які буквально просякнуті містикою Карпат.
Непоясненне вабить
Зрозуміло, що нині в нечисту силу вірить дуже мало людей, як порівняти з минулими віками. Однак у всьому світі великої популярності набув так званий демонологічний туризм. У тих-таки США існує величезна кількість проклятих будинків. Турагенції пропонують незабутні ночі в компанії з привидами, полтерґейстами та іже з ними. Ну а Меккою демонологічного туризму є, звісно, сусідня Румунія зі своїм всесвітньо відомим графом-кровопивцею. На жаль, у Закарпаття немає свого Брема Стокера, котрий би, як у випадку з Румунією, зробив нашому краю безкоштовно рекламу на цілий світ, проте й ми маємо, чим полякати охочих напудитися.
Докладніше про закарпатську демонологію ми попросили розповісти завідувача кафедри туризму УжНУ Федора Шандора: «Демонологією я зацікавився, навчаючись на історичному факультеті, коли ми досліджували етнографію під керівництвом відомого професора Тиводара. Я зіткнувся з цим явищем у Мукачівському районі, де люди розповідали, що були свідками містичних речей, які відбувалися на території нашого краю. Спочатку мені було просто цікаво, а вже пізніше з’явився науковий інтерес».
На Закарпатті, виявляється, траплялося дуже багато подій, пов’язаних із містичними явищами. Це через те, що в нас збереглися сильні традиції. Адже наша область – єдина в Україні, де переважає сільське населення й найбільше релігійних громад. Все це взаємопов’язані речі, що й породжують уявлення, яких не знає урбанізоване населення. Певні території у нас діставали етноніми чи топоніми з демонологічною ознакою: Чорний ліс, Чорний мочар, Чорне озеро, Чорна ріка. Тобто щось темне, погане. Такими назвами люди попереджали, що годиться в цих місцях бути обережними. Такі терени були пов’язані з певними подіями, наприклад, там ходили опришки, були вбиті люди. Фактично огороджували себе від негативних сил.
Коров’ячий упир
Серед закарпатських легенд багато загальноміфологічних, але вистачає також і таких, котрі неможливо пояснити.
Зокрема, загадкова й зловісна історія трапилася в 50-і роки в одному з сіл на Мукачівщині, де стався масовий падіж худоби. Селяни викликали ветеринарів, але ті не могли нічого вдіяти: діагноз був невідомий. Тоді вирішили вдатися до народних методів, звернулися до старого ворожбита. Він спитав, із якого дня почалася пошесть. А як дістав відповідь, повідомив, що треба піти на кладовище й подивитися, хто напередодні був похований. Виявилося, що за кілька днів до того помер чоловік, про якого ходила недобра слава. Босоркун повідомив, що, аби закінчилося нещастя, треба розкопати могилу й убити кілок у груди упирю. Звичайно, районна прокуратура заборонила ексгумацію тіла, посилаючись на незрозумілість й антинауковість аргументів. Тому селяни вночі потай прийшли на кладовище, і троє мужчин, що згодилися на цю роботу за оплату, взялися розкопувати могилу, на яку вказав ворожбит. Діставшись труни, один із них, обв’язаний мотузками, почав відкривати її, а як відкрив... на нього бризкнула свіжа кров, якою була заповнена домовина. А коли заходилися вбивати кілок у серце та втикати дев’ять голок у п’яти, ще й зв’язувати ноги терновим гіллям, раптом піднялася рука покійника й почала тягти до себе одного зі сміливців. Ледве встигли видобути того з ями, а потім швидко засипали могилу. Хай як дивно, та пошесть худоби припинилася, що ще більше посилило віру людей у надприродні істоти. А ось селян, які розкопали гріб, прокуратура притягла до відповідальності за осквернення могили. Троє ж чоловіків, що безпосередньо прибивали упиря, протягом місяця збожеволіли й скоро померли.
Ще одна загадкова історія, за народними переказами, трапилася в 1930-х роках. Напередодні Різдва жінка, яка мала маленьку доньку, раптово встала у Святий вечір з-за столу й розтанула в повітрі, родина була шокована, а за кілька годин над селом пронісся страшний сніговий вихор, і жінка з’явилася. Вона принесла своїй дочці... свіжозламану зелену гілочку зі сливами. До сьогодні пояснення такому феномену, при тодішньому комунікаційному й іншому виді сервісу, немає. Можливо, та повітруля й знала якийсь метод цю гілочку зберегти з літнього часу. Але людей то не цікавило. Для них було зрозуміло, що вона відьма. Таких історій дуже багато. Вони пов’язані з вурдалаками, перевертнями, упирями, відьмами й чаклунами, з лісовими духами, з блудом.
Є на Закарпатті й так звані прокляті будинки. Один із досить відомих – у Сваляві, про нього навіть писала обласна преса. Є такий будинок в Ужгороді на вул. Заньковецької, у Мукачеві (вул. Генерала Петрова), дві такі хати відомі в Хусті. Як правило, в цих оселях були поховання, чи суїцид, убивства, або ж жили божевільні люди. Будинок – це зона, де закріплюється енергетика людини. І залишається й після їхньої смерті.
Чи траплялися якісь містичні ситуації останнім часом? Із таких загадкових подій – самогубства в Чорному лісі, де щороку трапляються 2–3 випадки суїциду. Загадкова місцина, що й казати. Незрозуміло, навіщо люди з інших регіонів України приїжджають сюди, щоб кинути собі зашморг на шию. Наче щось їх туди притягує. Зокрема, відомий випадок із харківським бізнесменом, нібито успішною людиною, котрий наклав на себе руки в цьому лісі.
Де живуть відьми й чаклуни, мають бути й борці з ними. Закарпаття, звісно ж, не виняток. Особливо масовою боротьба з чаклунством була у XVIII–XIX століттях. При Ужгородському замку постійно діяла інквізиція, яка мала за обов’язок – карати чаклунів. Відповідно, при укріпленні були камери катувань, відомі й тим, що в них з’являлися привиди.
Не міг не поцікавитися, чи спостерігав Федір Шандор сам щось надприродне. «Гм... Ми ходили в демонологічні походи. Наприклад, були якось у зоні, де загинув машиніст, – у Мукачівському районі. Уночі ми прокинулися від того, що гудів локомотив, і побачили, як він їде просто на нас. Наступного ранку залишили це місце – стало дуже страшно. Тож я вірю в такі речі. Не кажу, що це саме привиди, але непоясненні явища існують. У селах люди донині вірять у нечисту силу, однак не надто часто про це говорять, аби з них не сміялися городяни. Та коли трапляються незрозумілі ситуації, вони звертаються до так званих мольфарів, чи то ворожбитів», – прокоментував науковець.
Годиться зберегти
Недаремно, отож, нині виникла така річ, як демонологічний туризм. Ця тема цікавить дуже багатьох. Якщо вона викликає інтерес, то чому б її не експлуатувати? Наприклад, організовувати походи з ночівлею до Чорного лісу чи Чорного багна на Берегівщині, де, як уважається, збереглося чудовисько, що забирає до себе людей. Є в нас й історії про велетенських сомів, що затягають до своїх нір корів чи дітей, легенди про гірських духів, які охороняють скарби опришків і забирають людей. «Чи потрібно це висміювати? Мені здається, що краще використовувати й зберігати, – каже Ф. Шандор. – Насамперед цю спадщину предків слід зужиткувати з економічного погляду, а по-друге – це ж традиції. Їх годиться зберігати й популяризувати, адже нове покоління оцінює життя передусім зі споживацької позиції. Знаючи традиції, міфи, легенди свого краю, відчуваєш, де живеш, маєш справжнє почуття патріотизму. Без цього не можна, інакше людина люмпенізується. Зрештою, хай вона буде й багата, але – без душі. Бо ж легенди й міфи – це також частина душі».
