Коли в Мукачевому розповів друзям, що хочу проїхатися вздовж прикордонних сіл Тячівського та Рахівського районів, у місцевих обличчя повитягалися. “Розумієш, — відмовляли делікатно, — народ там живе специфічний... У тебе машина з львівськими номерами. Зупинишся десь у селі, щоб пообідати, а коли вийдеш з корчми, в машині буде скло розбите, шини проколоті. Там чужих не люблять...”.
Чужі тут не ходять...
Добре, що послухався порад розумних людей. Бо під час подорожі переконався, що не лишень з журналістом, – з будь-яким чужинцем у прикордонних закарпатських селах, де здебільшого проживають етнічні угорці та румуни, ніхто не розмовлятиме. Навіть якщо ви запитаєте, як проїхати до такої-то вулиці, щось пробурмочуть румунською й швиденько відійдуть. Щоб зрозуміти специфіку цієї прикордонної зони, беру з собою “сталкера” – оперативника однієї зі спецслужб, яка підпорядкована безпосередньо Києву, а не місцевим силовим структурам. Пересідаємо в його автомобіль з місцевими номерами і починаємо подорож в українську Сицилію.
На Львівщині ще не розтанули сніги, а дорогою з Мукачевого до Виноградівського району дітлахи через кожні сто метрів вже продають проліски. На Виноградівщині вздовж траси біля кожного будинку стоять стільці з домашнім вином, виставленим на продаж. В’їжджаємо у Хустський район. Тут села вражають своєю охайністю. Вздовж дороги бачимо чимало гірських орлів та фазанів. Така ідилія заколисує. Та вже у першому елітному ресторанчику, де горнятко чаю коштує 20 гривень, починаю розуміти, чому Закарпаття називають Сицилією. Мій гід запропонував замовити місцевий фірмовий слабоалкогольний напій. Коли його принесли, опер пропонує оглянути денце бокала. До нього скотчем прикріпили якусь піґулку. “Це екстазі, – пояснює мій “сталкер”. – Якщо ти зацікавився, можеш купити у офіціантів цей “кайф”. Подорожуємо далі, в Тячівський район.
Кордон – на замку
Подорож у прикордоння починається з кільця в центрі Тячева. Місцеві називають цю розвилку доріг “кільцем щастя”. Увечері тут на далекобійників та подорожніх очікують “жриці кохання”. Середня ціна їхніх послуг – 100 гривень за годину. Та, попереджає мій гід, у додаток до сумнівного задоволення можеш придбати від такої красуні хвороби, від яких лікуватимешся все життя.
Чим далі від райцентру, тим жахливіші дороги. Щоб помилуватися краєвидами та на власні очі побачити Румунію, заїжджаємо в село Тересву. Все село розташоване вздовж дороги, що веде до кордону. Бідненькі хатини, чоловіків майже не видно. Здебільшого, розповідають місцеві (у мого гіда всюди є куми), чоловіки перебувають на заробітках на нафтових родовищах Сибіру. Під час президентських виборів вони майже всі повернулися на батьківщину, щоб взяти участь у голосуванні. Така активна громадянська позиція пояснювалася просто. В Росії їхні роботодавці наказали: “Поїдеш додому, проголосуєш за Януковича й повертайся. Якщо дізнаємося (а дізнаємося обов’язково!), що не голосував за Янека, роботи не матимеш...”. Заробітчани дружно проголосували за Віктора Федоровича.
З одним із кумів (назвемо його Петром) мого провідника спускаємося до берега Тиси, щоб подивитися на румунські села, які лежать за річкою. Порушуємо цим закон. Для того, щоб вийти до річки навіть місцеві селяни мають мати спецперепустки від прикордонників. Проте жодних прикордонних стовпчиків, колючого дроту немає. Пройшов кілька десятків метрів через річку, де вода по коліна, і ти в Румунії. На запитання, чи не користуються цим місцеві, кум Петро сором’язливо зізнається, що тягав цигарки на той бік... лише за часів Союзу. У СРСР за перетин кордону давали кілька років ув’язнення, а в незалежній Україні за порушення кордону лише штрафують. То невже Петро сьогодні не користується “чорними стежками”? Ніби спеціально, щоб показати, що кордон – на замку, до нас наближається ще один місцевий ґазда. “Цей, – каже крізь зуби Петро, – “стукачить” на усіх...”. Незнайомий дядько справді починає розпитувати, хто ми і звідки. Доводиться показувати журналістське посвідчення. Дядько відстає та... З цього часу, поки ми їздили вздовж кордону з Румунією, за нами, не ховаючись, рухався “хвіст”, який одразу “вирахував” мій гід.
Виїжджаючи з Тересви, звернув увагу на великий заможній будинок, який вигідно відрізнявся від інших. Опер підказує, що тут живе місцевий цеховик, який, зрозуміло, не платить жодних податків, підпільно виготовляє буцімто румунські меблі. Саме в цю мить на вулиці в чорному джипі з’являється власник обійстя, й слуги відчиняють металеві ворота. Встигаю зазирнути у двір. На кількасот метрів вглибину тягнеться справжній цех, в якому можуть працювати кількадесят робітників. Вздовж цеху тягнуться склади, стоять вантажівки... Справжнє виробництво.
