630 днів жаху у полоні: історія закарпатського прикордонника, який захищав Маріуполь (ФОТО, ВІДЕО)
11041
За останні два місяці в ділових колах краю домінує настрій, який запанував в Україні либонь не через півроку після того, як президентом став Віктор Янукович. Його головні риси – страх, невпевненість та відчуття незахищеності.
Звісно, цей настрій не є визначальним. Принаймні, поки що. Та якщо проаналізувати публічні спори на Закарпатті за останні півроку, то важко не помітити, що сьогодні починає домінувати кримінальна складова у їх вирішенні.
Згадайте ситуацію навколо готелю «Закарпаття»: попри шалену напругу та силові методи (захоплення готелю, підпали авто), у вирішенні конфлікту кожна із сторін робила ставку, перш за все, на легальні способи, зокрема суд та медіа. Тоді йшлося про класичну спробу рейдерства.
Натомість у нападі на секретаря Ужгородської міськради Віктора Щадея та депутата облради Чабо Пейтера, підпалах майна працівника міськвиконкому обласного центру Маргарити Мощак прослідковується відвертий бандитизм.
Усі постраждалі пов’язують кожен з інцидентів зі своєю професійною роботою. У випадку з берегівським підприємцем дехто натякає на політичний підтекст, адже Чабо Пейтер – член UMDSZ (Демократична партія угорців України) та найбільш вірогідний кандидат від цієї політсили на майбутніх парламентських виборах. Та за інформацією джерел Мукачево.net, напад був пов’язаний з кредитними зобов’язаннями бізнесмена. Багато берегівчан навіть сумніваються, що були дерев’яні битки, але це вже справа слідства.
Водночас, Віктор Щадей та Маргарита Мощак відкидають будь-які особисті чи бізнесові причини нападу, вказуючи виключно на власну громадсько-політичну позицію, яка заважає комусь. Інформації, яка могла б поставити ці твердження під сумнів, – Мукачево.net не знайшов.
Та слід наголосити, що у цих двох випадках йдеться не про чисту політику, а про позицію щодо власності, зокрема розподілу власності Ужгорода.
Сподіватися на те, що незабаром знайдуть зловмисників у кожній з справ – марно. З часу викриття та затримання бандитського угрупування Дікаєва, закарпатські силові органи майже не радують громадськість розкриттям гучних справ. Що вже казати про брутальну перестрілку у Великому Березнову. На тлі цієї справи історія з бомбою, яку возив двірник з одного суду в інший, виглядає трагікомедією.
Власне, ось така робота правоохоронних органів є додатковим «драйвером» настрою 90-их. Часто, вони просто не захищають право та закон. З одного боку – це породжує страх, з іншого – розкутість злочинців.
Є питання і до виконавчої влади, яка мала би брати на себе роль регулятора, гаранта законності. Цікаво було б побачити ці її вміння, зокрема на прикладі конфлікту навколо «Єврокар»: тим паче, що першу заяву про утиски представники підприємства зробили саме у будівлі на площі народній 4 і, водночас, кожна з сторін – завод та прокуратура – готові доводити власну правоту.
Хай там як, але коли беззахисними виглядають публічні люди – підприємці та політики, то що вже казати про звичайних закарпатців.
Тому очевидно, що суть проблеми вже не у зміні еліт чи перестановці персоналій, а у системі, яка і на місцях чим далі більше втрачає людяність. І це дуже важливо розуміти напередодні виборів, бо вони пройдуть, але чи зміниться щось насправді.
