Кататися, стоячи на кермі, крутити педалі руками, виконувати різноманітні акробатичні фігури в повітрі — всі ці трюки стають реальними завдяки техніці велосипедного спорту в залі.
У світі це далеко не новий вид спорту. В Німеччині, Чехії, Франції він має столітню історію і його розвиток активно підтримується. Україна ж донедавна до цього спорту причетна не була. Але нині нашій області є чим пишатися, адже єдиний його осередок розміщений саме в нашому краї - в с. Великі Береги Берегівського району. Подібного немає більше ніде в Україні, і навіть у Росії, Білорусі, Молдавії. Ми зустрілися з директором Великоберезької школи в якій, власне, й базується спортивна група, Тихомиром ГЕЙЦІ, котрий і розповів про специфіку і новаторство цього виду спорту.
— Тихомире Тихомировичу, як відважились на таку справу — розвивати цілком новий для України вид спорту? І як взагалі все починалося?
— Це був, скоріше, збіг обставин. У 2000 році мені зателефонували з Угорщини і запропонували співпрацю. Справа в тому, що для них так само було в новинку займатися велоспортом, і тому існувала потреба й інтерес розповсюджувати його далі. А оскільки так вийшло, що я сам — тренер широкого профілю, і моя спеціалізація - легка атлетика, то пропозиція спробувати розвивати цей спорт на Закарпатті мене, звичайно, зацікавила. Тоді ж ми прийняли гостей з Німеччини та Угорщини, всього18 чоловік. Вони зробили показовий виступ, подарували 4 велосипеди і запросили нас на тренерські курси до Угорщини. Ми погодились, бо дітям дуже сподобався виступ, у багатьох навіть виникло бажання займатися на професійному рівні. Я поїхав туди разом з дружиною, яка теж тренує, і сином. Головний секретар велосипедного спорту в залі Ганс Борн порадив нам як новій країні в цьому виді спорту взяти участь у чемпіонаті світу. Тоді ми навіть своїх костюмів не мали, але повернулися зі змагання з чітким розумінням того, як потрібно працювати для гідного результату. І вже з січня почали активно займатися, одразу відкрили групу при школі. Спочатку вона складалася з 12 чоловік, а зараз у нас уже 30 дітей.
— Що потрібно для того, аби почати займатися велоспортом?
— Необхідно, щоб координація була хороша і, звичайно, базова фізична підготовка. Втім, якщо дитина здібна, то її можна всьому навчити. Зараз ми займаємося з трьома групами з 4 по 11 клас тричі на тиждень. І вже побували на змаганнях в Австрії, Німеччині, Франції, Словаччині, Угорщині. Щороку організовуємо чемпіонати України. Якщо нас запрошують на показові виступи - обов"язково їдемо. Ось так потрохи і набираємось досвіду та нових знань.
— А чи є вже серйозні досягнення у ваших вихованців?
— У 2006 році наші учні Андрій Фізаші та Степан Гейці посіли 6 місце на чемпіонаті Європи в Австрії та отримали звання кандидатів у майстри спорту. Георгій Боднар та Роланд Кочі стали сьомими на чемпіонаті Європи у Франції. Крім того, наші учні неодноразово перемагали на чемпіонатах Угорщини - у 2003-му взяли всі три призові сходинки.
— Хто спонсорує ваші поїздки по світу?
— Зараз майже весь тягар лежить на батьках. Оскільки велоспорт у залі ще не є олімпійським видом, то й фінансування від столиці ми не отримуємо. Втім, частково допомагають район та область, коли покривають добові витрати. А в Європі вони не маленькі - мінімум 50 евро на добу потрібно на харчування однієї дитини, 25-35 євро - на ночівлю. Але візи, транспортні видатки - без батьків тут не обійтися. Крім того, цей вид спорту досить дорогий. Хороший велосипед коштує 1000-1500 євро, і їх в Україні не виготовляють. Технічно нас майже повністю забезпечують іноземні спонсори.
— З якими ще складностями доводиться стикатися?
— По-перше, через те, що у нас немає належної матеріально-технічної бази, ми тренуємося лише з нашими школярами. Якби подібних гуртків в Україні було більше, це гарантувало б конкуренцію між спортсменами і викликало б у дітей ще більший азарт. Хоча наші вихованці вже починають поширювати цей спорт у Дрогобичі, Львові, а в майбутньому, сподіваюсь, і в Івано-Франківську. По-друге, прикро те, що Китай, Малайзія, Гонконг можуть дозволити собі запрошувати тренерів із Німеччини, а ми — єдина країна у цьому виді спорту, що займається без наставників. До нас приїжджають на рік два рази, побудуть тиждень - і знову їдуть. Тому тренуємо, виходячи зі свого викладацького досвіду.
— Чи не опускаються руки від такої кількості перешкод?
— Коли ми тільки починали працювати, були такі елементи, що, думали, ніколи їх не зможемо повторити. Але зараз виконуємо майже всі вправи з кваліфікаційної книги. Крім того, діти з таким натхненням повертаються зі змагань, набираються такої кількості вражень, що позбавляти їх цього задоволення було б просто несправедливо. Спорт не тільки дає їм можливість подорожувати, але й робить їх впевненішими, самостійними, забезпечує гарний настрій і розвиває силу волі. І тому нам дуже хочеться, щоб ми не стояли на місці, аби було невпинне зростання, адже це справді дуже красивий вид спорту, який вартий того, аби ним цікавилися.
