або Як фінансові установи захищаються від грабіжників
Допоки у світі існують банки, завжди знайдуться й люди, які захочуть їх пограбувати. На щастя, про розбої у стилі американських бойовиків на Закарпатті поки що не йдеться. Та мимоволі складається враження, що деякі банківські установи самі провокують грабіжників своїм ставленням до безпеки грошей, працівників та клієнтів.
«Працювати страшно, але що вдієш?»
Нещодавно знову натрапив в Інтернеті на повідомлення про чергове пограбування фінансової установи. Один із читачів так його прокоментував: «Про пограбування банків у період кризи можна б зняти непоганий захопливий телесеріал. Коли грабують черговий, це вже навіть не новина». Подумалося: а як такі повідомлення сприймають працівники тих установ? Що має відчувати касир операційного залу, коли ледь не щотижня по телевізору в новинах розповідають про черговий напад бандитів? Чи, може, керівники банків у смутні часи посилюють заходи безпеки, більше дбають про захист персоналу і гроші вкладників?
З таким запитанням я звернувся до кількох знайомих, що працюють в ужгородських банках. У відповідь почув, мовляв, про цю проблему говорять усі, але ніхто нічого не робить. Бо професійна охорона дорого коштує, і деякі банкіри не поспішають витрачати на неї гроші. Тим більше тепер, коли прибутки фінансових установ суттєво зменшилися. Довелося почути й геть цинічне пояснення: дешевше пережити пограбування, ніж витрачати гроші на професійну охорону!
Заради експерименту я пройшовся Ужгородом і досить швидко запримітив чотири відділення різних банків, у яких не було ні охоронців, ні відеоспостереження. Відзначу, що ці підрозділи невеликі, з двома-трьома працівниками. Крім того, вони розміщені, так би мовити, на периферії міста. Я спробував поговорити з одним із керівників, обіцяючи, що не надрукую ні його прізвища, ні назви установи. Але почув категоричну відмову. Людину можна зрозуміти: вона боїться втратити роботу. Та все ж на запитання, чи не лячно працювати без захисту, у відповідь почув: «Страшно, звичайно, але що вдієш...»
На сайті НБУ є інформація, що цього року в Україні вже скоєно 8 нападів на банківські установи. Прикро, але одне пограбування сталося і в нашій області. Йдеться про нещодавній наліт на відділення «Укрсиббанку» в Рахові. Звістка про це пограбування серед білого дня швидко облетіла всі українські ЗМІ. І це не дивно, адже для нашого краю такі злочини все-таки є рідкістю.
За даними відділу зв’язків із громадськістю обласної міліції, останніми роками на Закарпатті тричі грабували банківські установи. Один із нападів досі не розкрито, злочинців не вдалося затримати. Мова про наліт на відділення «Брокбізнесбанку» в Ужгороді 2007 року, коли двоє зловмисників увірвалися до підрозділу фінустанови й стріляли в касира й бухгалтера. Тоді, на жаль, не обійшлося без постраждалих: важко поранили молодого касира, йому довелося перенести складну операцію. До речі, у тому відділенні не було охоронців, а тільки так звана сигнальна «тривожна» кнопка, яка була виведена на пульт приватної охоронної фірми. Та, за словами спеціалістів, практика показує, що її натискають уже після того, як злочинці зникають.
Нинішню хвилю нападів на банки, безперечно, частково спричинила скрутна економічна ситуація в країні. Якщо раніше збройний наліт був, так би мовити, прерогативою професіональних злочинців, то нині деякі громадяни, доведені до відчаю, часом не можуть вигадати нічого ліпшого, ніж спробувати «бомбанути» банк. Саме такі аматори в лютому грабували відділення «Укрсиббанку» в Рахові. Не важко здогадатися, що охорони там теж не було. Проте велося відеоспостереження. Зокрема й завдяки цьому злочинців удалося швидко впіймати.
Кулак проти пістолета
Відзначимо, що Нацбанк доволі жорстко регулює комерційні банківські установи й чітко прописує всі потрібні умови захисту їхніх працівників. Але, як часто в нас буває, все робиться за принципом тюк-грюк – аби з рук. Працюючи в режимі жорсткої економії, багато банків укладають угоди з тими охоронними фірмами, котрі за свої послуги беруть найменше грошей. Треба зауважити, що законодавство не забороняє фінустановам обирати собі захисників на власний розсуд: чи користуватися послугами Державної служби охорони (ДСО), чи укладати угоду з приватними структурами, чи створювати власні підрозділи безпеки. Головне, щоб вимоги захисту виконувалися.
Олександр Деркач, заступник начальника УДСО в нашій області, каже, що всі грабіжники – чи то професіонали, чи то аматори – готуючись до нападу, вивчають, які відділення не мають захисту. «Будь-яка охорона (державна чи приватна) – це вже застереження, – каже пан Деркач. – Як показує досвід, грабують саме ті підрозділи, де немає фізичної сторожі. Наразі Державна служба охорони на Закарпатті дбає про безпеку відділень понад 20 банків. Але відзначу, що, крім нас, із фінансовими установами працює й чимало приватних фірм».
Цікаво, що є багато відмінностей у роботі комерційної й державної сторожі. Останні, приміром, мають право носити вогнепальну зброю, а приватники – лише пневматичну і, за окремим дозволом, – газову. У багатьох комерційних служб немає груп оперативного реагування, тож, коли спрацьовує «тривожна» кнопка, вони часто звертаються по допомогу до ДСО чи викликають міліційний наряд. Крім того, ще одна безперечна перевага державної охорони – сувора перевірка минулого кандидатів на роботу. А в приватну фірму можуть узяти й людей із сумнівним минулим.
З іншого боку, багато банкірів скаржаться, що державна охорона коштує дорого, а з комерційниками можна домовитися за значно нижчу ціну. За словами Олександра Деркача, тарифи економічно обґрунтовані. «Наша служба на самозабезпеченні, – каже фахівець. – Розумію, що тепер усім важко. Але ж є можливість компромісу. Керівники банків самі визначають, що їм потрібно: охорону протягом робочого часу, півдня чи цілодобово».
Деякі фінустанови воліють одночасно співпрацювати і з державними, і з приватними структурами. До прикладу, начальник служби охорони Закарпатської філії «Приватбанку» Володимир Гліба розповів, що банк має угоди і з тими, і з тими: «Сторожа є всюди, де це передбачено законодавством. Так само всі наші відділення повністю забезпечені технічними засобами захисту й відеоспостереженням».
Звичайно, один чи навіть декілька працівників у формі – не вся безпека. Має працювати цілий механізм – захист касового вузла, відеоспостереження. А власне охоронець є насамперед своєрідною візитівкою, так би мовити, свідченням, що це серйозний банк і тут усе під контролем.
Грабунок – менше зло?
Як нам удалося з’ясувати, банкіри доволі часто наймають охоронців із приватних структур, аби ті стежили за порядком в операційних залах, а за сховищами з грошима і «тривожними» кнопками, як правило, довіряють наглядати працівникам саме ДСО. Виходить, що головне – захистити гроші. А вберігати від озброєних нападників банківських працівників та й нас із вами, простих клієнтів, мають хлопці з міцними кулаками й ґумовими кийками. Це нагадує таблички «Обережно, злий пес» на воротах, за якими ховаються дворняжки...
Крім того, є постанова НБУ № 398, видана під грифом ДСК (для службового користування), і її зміст, зрозуміло, розголошуванню не підлягає. Але в Інтернеті «засвітився» один із пунктів документа. Розрахунково-касові вузли мають оснащуватися куленепробивним склом. Тобто у разі пограбування, працівники банку зможуть у відносній безпеці дочекатися приїзду міліції. Це в ідеалі, але чи захочуть фінансисти витрачати на це гроші?.
Гадаю, аби банкіри не вагалися, їх мали б жорстко контролювати, перевіряти й карати величезними штрафами за невиконання закону. Бо поки цього не буде, керівники установ і далі обиратимуть «найменше зло». Будуть економити на безпеці: шукати охоронців з кийками, для годиться ставити відеокамери або й просто обмежуватися «тривожними» кнопками.
