ніж працювати відкрито в умовах вільної конкуренції
Початок тижня, на відміну від попереднього, продемонстрував ніби прорив в українській політиці. Хоч такі коливання від повного ступору до ситуативних узгоджених рішень і навпаки будуть радше нормою, ніж винятком для України в найближчі роки. І це результат об’єктивних гео- та внутрішньополітичних обставин, у яких опинилася держава на початку ХХІ століття. І з цим нічого не вдієш.
Єдиними ліками тут може бути терпіння, а кавалерійські наскоки, які цікаво виглядають на телеекрані і є улюбленою поживою журналістів, насправді нічого не вирішать. Процес перетворень віщує бути тривалим і повільно еволюційним, бо до радикальних змін ні наш політикум, ні суспільство загалом не готові. Тому гучний галас у нинішніх умовах виконує просто роль відвертального маневру, а реальні справи й далі вирішуються в тиші кабінетів за зачиненими дверима.
Президент Віктор Ющенко вперше за три роки провів нібито успішні переговори з Росією, у яких відстояв український газовий інтерес. Але що маємо в сухому залишку? Спочатку Юлія Тимошенко гучно оголосила про перегляд газових угод та усунення з цієї царини посередників на кшталт РосУкрЕнерго. У відповідь Росія оголосила про величезні борги України, які вже слід сплатити за новою ціною, та можливість дальшого підвищення вартості. Як наслідок, Віктору Ющенку вдалося зберегти ціну, але РосУкрЕнерго ще на певний час вірогідно залишиться на ринку. Себто по суті нічого не змінилося. Тож Україні вигідніше поки що сплачувати прихованого хабара російським чиновникам, ніж європейську ціну за газ. І це є реальністю. Точно так, як більшість підприємців знає, що часто набагато дешевше обходиться хабар податківцю чи пожежнику, ніж сплата всіх податків або виконання передбачених норм безпеки. Без системних змін тут не обійтися.
Другий тимчасовий успіх – розблокування Верховної Ради. «Регіони» й комуністи погодилися увійти до зали й проголосувати кілька невідкладних законопроектів, хоч і принесли антинатівські кульки й транспаранти. Як обов’язкову умову вони висунули позитивне голосування за законопроект «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України». Суттю їх є унеможливлення оскарження рішень господарських судів до інших інстанцій, а також загальне різке обмеження можливостей оскарження взагалі. Іншими словами, це значно утруднює процедуру перегляду незаконних приватизаційних рішень і вибиває з рук уряду нагайку, якою він намагався приборкати опозиційних олігархів. Однак потрібної кількості голосів цей законопроект не набрав. Тому блокування, вірогідно, буде продовжено.
Інший закон, який удалося проголосувати у вівторок, є класичним прикладом мімікрії корупційних схем під гасла боротьби за прозорість, справедливість та інші правильні речі. Мова йде про сумнозвісні тендерні закупівлі. Лише лінивий його не критикував. А сліпий не бачить, як сотні мільйонів гривень бюджетних коштів ніби цілком законно вимиваються в приватні руки, одночасно паралізуючи всю систему державних закупівель. Про це вголос сказали представники всіх фракцій, і вони ж одночасно озвучили потребу ліквідації ключового елемента корупційної схеми – Тендерної палати, яка збереглася і в новому законі. Про це говорили й регіонали – устами Інни Богословської – та БЮТ – через Миколу Томенка. Але врешті саме голосами цих двох фракцій (близько 150 б’ютівців та 130 регіоналів) закон, де зберігається Тендерна палата, в першому читанні прийнято, себто кістяк корупційної схеми залишено незмінним. НУ-НС, блок Литвина й комуністи за цей закон не голосували. Ось такі реальні розклади в українському політикумі, де тимчасові негласні союзи часто бувають набагато дієвішими, ніж офіційні коаліції.
Під таким кутом зору зовсім по-іншому виглядає проблема НАТО. Звичайно, вона значною мірою виконує роль шумової психічної атаки, аби відвертнути увагу від інших проблем і змусити опонентів піти на поступки. Але й сам план дій щодо членства в НАТО надзвичайно лякає вітчизняних чиновників і можновладців. Бо тоді такі корупційні схеми будуть активно аналізуватися й оцінюватися західними спостерігачами, що нашому політикуму здебільшого не вигідно. Адже значно легше дурити свій народ у закритому просторі, ніж працювати відкрито в умовах вільної конкуренції.
Тож коли виборці закликають своїх обранців відкинути політичні чвари і взятися за економіку, насправді просто виявляють власну наївність. Бо політики по суті нічим іншим, крім економіки, і не переймаються. А політичними гаслами прикривають свої інтереси. Тому саме завдання виборців навчитися за різнорідною демагогією, пафосом, словоблуддям і відвертою брехнею розрізняти справжній економічний інтерес і на ньому будувати свій вибір. Хоча для цього потрібні довгі роки, а можливо, й зміна поколінь.
