Багаті теж плачуть. І не лише в Мексиці, а й в Закарпатті. Область чи не єдина в Україні володіє промисловими покладами золота, але відомий рудник біля с. Мужієвого створює їй неабиякі екологічні проблеми. Є у Свалявському районі запаси мінеральних вод, які впродовж принаймні двох століть зцілюють хворих на хронічні гастрити, низку інших шлункових болячок, та "дякуючи" скромному сільському голові, з чийого дозволу нині активно забудовуються території над підземними родовищами, знаменита водичка
Нарешті, маємо під землею у Тячівському районі мільярди кубометрів кам`яної солі і розташовані над ними озера насиченого натрій-хлору, де щільність води не поступається всесвітньо відомому Мертвому морю, але не можемо дати ладу неоціненному дарунку природи.. Ба більше, ситуація, що склалася на солеруднику, може спричинити екологічну катастрофу.
Підрахунки і прорахунки
Ця пекуча проблема давно жваво дискутується на обласних нарадах, приймаються відповідні рішення, направляються звернення до центральних органів виконавчої влади. Є належна кількість солідних ухвал Кабінету Міністрів, та справа не зрушила з мертвої точки. З 1998 року затоплення шахт солерудника, провали грунту стали у селищі міського типу Солотвин буденним явищем. Якщо на шахті N9 кращих її часів щодоби накопичувалося і, відповідно, викачувалося символічних 1,5 кубометра підземних вод, то вже п`ять років тому їхня кількість сягнула карколомних 2 тисяч. З усіма сумними наслідками, коли від корозії активно руйнуються металоконструкції, а від коротких замикань виходить з ладу електроустаткування.
Що й казати, наслідок цілком закономірний. Обладнання на шахтах ще радянського зразка, морально і фізично застаріле, а основні засоби зношені на 75 відсотків. Прохідницькі комбайни та самохідні вагонетки експлуатуються понад 10 років, і от-от можуть розвалитися буквально на очах. Придбання ж нових видобувних агрегатів (навіть російського виробництва вартістю 1 млн доларів), а надто за державні кошти справа, вочевидь, безперспективна. Щоправда, позаторік тодішній міністр агрополітики Олександр Баранівський порушував питання про виділення 15 млн грн для закупівлі трьох комбайнів, та, на думку уїдливих фахівців з обласного управління агропромислового розвитку, його благі наміри ніщо інше, як чистісінької води популізм. Кому ж як не посадовцеві такого рівня знати, що придбання згаданої техніки за рахунок резервного фонду є порушенням бюджетного законодавства.
Тим часом стан справ на шахтах Солотвина загострюється з кожним днем. Ще позаторік фахівці інституту "УкрНДІСіль", обстеживши зведену на початку 70-х років солефабрику N9, дійшли невтішного висновку, що її об`єкти під впливом агресивного середовища взагалі непридатні до експлуатації. І знову, вкотре розплачуючись за прорахунки попередніх керівників підприємства та їхніх галузевих керманичів, нинішнім без особливої надії доводиться шукати кошти на ліквідацію наслідків системних аварій.
А вони ще й які! За експертними висновками спеціалістів Держбуду, п`ять років тому сума становила 5,5 млн грн, але з централізованих фондів з горем навпіл вдалося отримати лиш 1,8 млн, та ще трохи нашкребли власних коштів на солеруднику. Загальновідомо, латання дірок справа невдячна. І як наслідок, два роки по тому сталася серйозна аварія, внаслідок якої від вивалу породи надовго вийшов з ладу вентиляційний ствол шахти N8, її наземні споруди та пошкоджено ще один вентиляційний ствол на глибині 76 метрів. Торік - ще один "сюрприз" (на щастя, без фатальних наслідків): через корозію металу на шахті N9 обвалилися бункери для завантаження солі в залізничні вагони...
Нинішнього року виробництво солі скоротилося до 7 тисяч тонн на місяць, хоч за часів СРСР ця цифра була у 10 разів більша. Для забезпечення більш-менш нормального рівня рентабельності слід продукувати хоча б 18-20 тисяч тонн цього, між іншим, доволі ліквідного товару, до того ж стабільного попиту. Та, на жаль, ніяк не вдається підприємству вийти на оптимальний режим, а збитки від усіх видів господарської діяльності, у тім числі, перед бюджетом, страховими фондами та з виплати зарплати становлять не один мільйон гривень.
Чемодан з відірваною ручкою
Найпростіше було б, як кажуть, рубонути з плеча і одним махом закрити рудник, але саме завдяки покладам солі багато років тому з`явилося добре відоме по всій Україні та за її межами селище, значна частина мешканців якого працює на згаданому підприємстві. Коли вже настільки цілковита безвихідь з його порятунком, то, зрештою, похнюпившись, можна канючити кошти на цю справу з нашого не вельми грошовитого держбюджету для працевлаштування потомствених виробників солі. Знеструмити об`єкти та припинити відкачування ропи штука нехитра, хоч сумний досвід залишених напризволяще гірницьких підприємств Донецького кряжу мусив би стати повчальним для інших.
Ні для кого не таємниця, що водичка з соляних копалень стократ агресивніша від аналогічної з вугільних, і залишати її під землею вельми ризиковано. Тож не випадково шахти солерудника постановою Кабміну ще у 2000 році віднесені до переліку особливо небезпечних об`єктів, припинення діяльності яких потребує спеціальних заходів. А ще через кілька місяців по тому іншим урядовим рішенням солерудник визнано містоутворюючим підприємством та внесено до реєстру таких, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави. Статус, що й казати!
Та й це ще не все. Із закриттям солерудника виникає необхідність переселення майже 9 тисяч жителів Солотвина, більшість яких від квітня до жовтня має доволі непогану копійку, здаючи кімнати десяткам тисяч відпочиваючих на закарпатському Мертвому морі. За грубими підрахунками, отримуючи з кожного за добу щонайменше по 15 гривень, дехто за сезон може зібрати до десяти тисяч доларів. Тому не дивно, що за останні два-три роки територія довкола озер обросла базами і будиночками, кафе, сучасними атракціонами. Хоч внаслідок бездумної хаотичної забудови дедалі гостріше заявляють про себе екологічні та санітарні проблеми.
А ще у разі фатального рішення (закриття рудника) припинять існування аж дві алергологічні лікарні - обласна та республіканська, яким нема аналога в Європі, які єдині в Україні дають шанс вилікуватись від бронхіальної астми та багатьох інших недуг. На можливість потрапити до такої лікарні хворі чекають роками.
Незорана цілина
Хоча, нарікають в головному управлінні агропромислового розвитку Закарпатської облдержадміністрації, хто-хто, а працівники республіканської лікарні доволі успішно "комерсують" за будь-яких екстремальних умов. Після аварій, що останнім часом почастішали, в нормальному режимі шахти працювати не можуть, і основну увагу тут приділяють не стільки видобутку солі, як відкачуванню води. До того ж, гірники, як і раніше, не відмовляються від додаткового клопоту спускати-піднімати пацієнтів згаданої лікарні, гарантуючи їхню безпеку.
Якщо за радянських часів не так гостро заявляли про себе проблеми з відкачуванням ропи, дешевшими були енергоносії, то можна було крізь пальці дивитися на те, як лікарні платять за "спуск-підйом". Та за нинішніх критичних обставин доводиться рахувати кожну копійку. Ціни на електроенергію цього року підвищувалися двічі, а шахтні двигуни протягом місяця споживають майже півтора мільйона кіловат-годин електроенергії, за які належить платити. Начальник головного управління агропромислового розвитку ОДА Іван Паук поділився цікавими спостереженнями: якщо у шахту N9 для видобутку солі щодоби спускається 40-50 чоловік, то з республіканської алергологічної лікарні ... близько 500. Під її "прикриттям" діють ще дві приватні структури. Договірних відносин вони із солерудником не мають, хворі спускаються нібито від республіканської лікарні. 30 відсотків з них - клієнти приватних структур.
Якщо обласна лікарня копійка до копійки розраховується з шахтою за надані послуги своїм пацієнтам, то республіканська категорично не бажає цього робити. Досить було керівництву шахти зажадати від медиків платити відповідно до діючих тарифів, як ті поскаржилися до столиці, а звідти до Солотвина довгою вервечкою потяглися делегації затятих контролерів. Не слід особливо сушити голову, щоб зрозуміти: коли йдеться про інтереси приватного бізнесу, симпатії столичних чиновників на його боці.
Хоч, по-правді кажучи, на самому руднику не завжди прагнуть якщо не заробити зайву копійку, то принаймні не розтринькати її. На одному з брифінгів перший заступник голови облдержадміністрації Іван Балога навів вельми красномовний приклад. Нещодавно на солеруднику призначили нового керівника, який першого ж дня після представлення колективу поцікавився, скільки солі завантажується у КамАЗ, який щойно виїжджав з території. У те, що 4,5 тонни, не повірив. І небезпідставно, позаяк насправді її було удвічі більше. А далі з`ясувалися взагалі анекдотичні речі. Ваги на прохідній тривалий час не працювали, належний облік не вівся, а відпуск солі проводили "на око", плюс-мінус тонна за примітивною методикою, скільки йде у залізничний вагон, а скільки на конкретну марку вантажівки. Яких же чекати на розрахунковому рахунку коштів, коли сіль відпускалася за півціни?
Втім, наведений факт, образно кажучи, лиш надводна частина айсберга. Набагато більших збитків підприємство зазнає внаслідок недолугої маркетингової політики. Ось ще один красномовний приклад. Не один рік керівництво солерудника інформувало відповідні інстанції, що їхню продукцію беруть, до того ж на принизливих умовах реалізації, 18 доларів за тонну. Хоча, як з`ясувалося, вже є чимало закордонних покупців, ладних платити по 22 долари за тонну, причому з передоплатою. Бо (тільки не звинуватьте в місцевому патріотизмі!), як свідчать фахівці, солотвинська сіль справжня кам`яна і за хімічним складом краща артемівської. Остання хоч і біліша, але містить меншу концентрацію чистого натрію хлору, а білого кольору їй надають домішки вапняку.
Та й ставлення до, так би мовити, відходів виробництва ропи потребує радикального перегляду. Нині, як мовилося, її скидають в озера. Хоч нормальні бізнесмени негайно збудували б тут солевиварювальну фабрику і виробляли б сіль "Екстра" ціною 50-60 доларів за тонну. Втілити в життя такий проект хоч сьогодні ладні кілька інвесторів, але потрібно узгодити деякі принципові питання з Кабінетом Міністрів, адже солерудник - державне стратегічне підприємство.
Принагідно варто сказати, що обласна влада вживає дієвих заходів для стабілізації обстановки на цьому винятково важливому об`єкті. Вона порушила питання про укладання угоди між підприємством та податковою інспекцією, Пенсійним фондом, аби терміново погасити поточні платежі, а старі борги реструктуризувати і повертати невеликими сумами. На жаль, штрафні санкції з боку вищеназваних державних структур з`їдають кошти, які можна було б платити до бюджету. Наразі борги по зарплаті на солеруднику ліквідовано, потроху стабілізуються обсяги видобутку солі, і вже виношуються доволі реальні плани закупівлі шахтного обладнання шляхом лізингу.
Торік відповідно до держпрограми на ліквідацію затоплення шахти N8 і аварійного ствола шахти N9 виділено 2 млн 560 тисяч гривень з 5 мільйонів, передбачених держбюджетом. Тим часом, каже голова обл-держадміністрації Олег Гаваші, у держбюджеті-2007 на заходи з подолання цих наслідків з необхідних 15 млн грн заплановано утричі менше. Це при тому, що погоджено план-графік, за яким до 2010 року на потреби солерудника має надійти з держбюджету 71,2 млн грн.
... Солотвинське родовище кам`яної солі - багатюще: вистачить і нашим онукам, і правнукам. Та задля його світлого майбутнього потрібне або стабільне державне фінансування, причому в значних обсягах (що видається наразі справою майже нереальною), або підприємство має бути передане у надійні приватні руки. Звичайно ж, з чітким переліком обов`язкових гарантійних умов та зобов`язань.
