Ужгородські археологи спростовують міф угорського державотворення
З найдавніших часів Закарпаття було, як правило, об’єктом, а не суб’єктом історичного процесу. Спершу його землі завойовували й дарували, а з народженням європейських націоналізмів питання власності Закарпаття перейшло з феодально-силової в радше ідеологічну площину. Усі, хто претендував на ці території, мусили відшукати або придумати історичну легітимізацію експансії. З цим завданням дуже ґрунтовно впоралася Угорщина. Спочатку вона випрацювала героїчну концепцію переходу племен Алмоша і його сина Арпада через Верецький перевал. Згодом підкріпила її вже неприховано міфічним орлом-турулом, який нібито саме в Карпатах скинув Алмошеві меча. Це означало, що буцімто саме з карпатських хребтів починається Угорщина. Угорці відчутно асимілювали місцеве населення, намагалися зробити з нього gens fidelissima (лат. «найвірніший народ». – Ред.) та нав’язати йому візію відрубної від українців «угро-русскості». Ця концепція виявилася такою дієвою, що навіть сьогодні, коли на Закарпатті за всіма законами вже мали б загоїтися постколоніальні рани, на місцевих замках відновлюють скульптури бронзових турулів, символів угорської державності, а також аж на кордоні з Львівською областю споруджують пам’ятники на честь hanfoglalas, тобто віднайдення угорцями батьківщини.
Боротися з міфами – справа невдячна. Адже спочатку треба довести міфічність фактів, а стосовно подій тисячолітньої давнини це зробити непросто. Однак тут не можна недооцінювати можливостей археології, аргументи якої не раз руйнували усталені стереотипи. Нещодавно НДІ карпатознавства при Ужгородському національному університеті зайнявся комплексним дослідженням проблеми приходу угорців на терени сучасного Закарпаття. Результати виявилися сенсаційними, адже вони руйнують усталену концепцію середньовічної історії краю. Про це Тижню розповів старший науковий співробітник інституту Ігор Прохненко.
Зазвичай кожна країна прагне зробити свою історію кращою, ніж вона була насправді, та героїзувати минуле. Така ситуація не оминула й середньовічної історії Закарпаття. Науковці держав, до складу яких у різні часи входили землі краю, намагалися створити свої концепції, які не завжди відповідають дійсності. Вагомим джерелом міфотворчості стає і туристична індустрія, яка свідомо робить пам’ятки (передусім замки) більш давніми. Реальна наукова історична картина зазвичай лежить узагалі в іншій площині. Тому на сьогодні дуже важливо розмежувати заполітизовану, туристичну та наукову історії Закарпаття. Працюючи над останньою, треба докладати багато зусиль, щоб очистити її від нашарувань перших двох.
Звернімося, наприклад, до питання приходу угорців на Закарпаття. Письмове джерело, у якому найдокладніше викладені ці події, – це хроніка «Ґеста гунґарорум» про походження угорців, написана на межі ХІІ–ХІІІ ст. н.е. анонімним нотаріалієм угорського короля Бейли ІІІ. У цьому творі наведена героїчна історія угорців: прохід їхніх племен на чолі з Алмошем біля Києва, розгром війська князя Олега, перехід через території, які потім увійшли до складу Галицько-Волинського князівства, та подальше проникнення на землі сьогоднішнього Закарпаття.
Подана у хроніці «Ґеста гунґарорум» історична канва задовольняла вчених різних країн. Угорців вона влаштовує тим, що тут змальовано славетний прохід їхніх пращурів через Закарпаття, під час якого нібито були завойовані городища Унґ (cучасний Ужгород) та Боржава (с. Варієво Берегівського району), а місцевий слов’янський князь Лаборець був страчений. Наших дослідників задовольняло інше: якщо угорці прийшли на ці території наприкінці ІХ ст. і вступили в збройні сутички з Лаборцем, то цим підтверджувався факт існування на той час закарпатського слов’янського князівства.
Однак на підставі археологічних даних вимальовується зовсім інша картина. Археологічні експедиції НДІ карпатознавства Ужгородського національного університету розпочали пошук слов’янських городищ – центрів «закарпатського» князівства, які згадав Анонімус. Град Унґ, за однією з версій, знаходився на місці ужгородського замку. Але тут відсутні шари VІІІ–ІХ ст. н.е., а середньовічний горизонт датується не раніше ніж Х ст. н.е. Отже, на момент ймовірного приходу угорців укріпленого пункту на замковій горі не було. Друга імовірна локалізація городища Унґ у селі Горяни, що під Ужгородом, де розташована славнозвісна церква-ротонда, яку деякі дослідники, аби пояснити існування городища Унґ, датують ІХ–Х ст. н.е. З результатів розкопок стало зрозуміло, що ніякого городища в Горянах узагалі не було. Якби там розміщувався центр князівства Лаборця, то був би присутній потужний культурний шар цього часу. А на доволі значній площі виявлено лише експонати часів неоліту, фрагменти кераміки епохи пізньої бронзи та ліпний і кружальний посуд ІІІ–ІV ст. н.е. Середньовічне ж заселення цієї місцевості починається з ХІІ ст. н.е. Отже, про існування тут центру князівства також говорити не можна, а тому «захоплене» угорцями городище Унґ є міфічним.
Інший укріплений пункт – Боржава, за даними Анонімуса, був здобутий військами Арпада, сина Алмоша, у 903 році після кількаденної облоги. Археологічна експедиція Ужгородського університету «розрізала» вал городища у двох місцях. Результати розкопок дають підстави стверджувати, що Боржавське городище було зведено лише наприкінці ХІ ст. н.е. Тож і Боржаву угорці не могли здобути бодай лише тому, що в 903 році її просто не існувало.
Як висновок, описаний в угорській хроніці збройний конфлікт між угорцями та слов’янами надуманий, а князь Лаборець – легендарна особа, яка має залишатися виключно у міфах і художній літературі.
Понад те, археологічно не підтверджено сам факт проходження угорців на чолі з Алмошем наприкінці ІХ ст. н.е. через територію Закарпаття. Імовірний маршрут, яким скористався вождь кочовиків, – це Дунайський коридор (територія між Південними Карпатами і Дунаєм), який номади використовували споконвіків.
Міф про подолання племенами Алмоша Верецького перевалу серйозно спотворив історію. Адже загальноприйнятним стало зараховувати всі городища до слов’янських, а всі поховання кочовиків приписувати давнім уграм. Насправді ж ситуація дещо складніша. Усі одиничні поховання і могильники номадів, які відносили до часів проникнення військ Алмоша на територію Закарпаття, виявилися щонайменше на 80 років старішими. У комплексах поховань наявні речі, яких аж ніяк не могли мати угорські воїни, тому що знайдені артефакти були виготовлені набагато пізніше, як, наприклад, арабські монети – дірхеми другої половини Х ст. н.е. Щоб знівелювати цей факт, угорські вчені висунули гіпотезу про торгове походження цих грошей. Але монети знайдені лише в 23 пунктах північної частини Карпато-Дунайського ареалу, виключно в похованнях кочовиків. Вони були пробиті й перероблені на прикраси, тобто вийшли з торгового обігу. Їх знаходження, призначення, а головне – датування і походження свідчать про належність цих знахідок не угорцям, а печенігам, які наприкінці Х ст. н.е. рухалися з Причорномор’я. Причому це було не просто переселення, а втеча від погрому доволі непопулярним маршрутом через незручний для кочовиків гірський перевал.
Як відомо, на початку 80-х років Х ст. печеніги наважилися напасти на київського князя Святослава та вбили його на Дніпровських порогах, коли той повертався з нечисленною дружиною з Болгарії. Речі, які забрали в норманської дружини князя, у значній кількості представлені в закарпатських матеріалах і знахідках із суміжних територій сучасних Словаччини та Угорщини. Норманський стиль особливо яскраво простежується у свалявських, берегівських і земплинських знахідках, які раніше вважалися суто угорськими. На території Верхнього Потисся також спостерігається концентрація поховань вершників-кочовиків із мечами норманського типу, які також взяті як військові трофеї під час розгрому дружини київського князя. Найімовірніше, керманичі Русі у відповідь на смерть Святослава завдали низки ударів по печенігах та змусили їх рятуватися втечею за Карпати.
Ці самі загони печенігів встигли відзначитися й агресивними нападами на слов’ян-тиверців, розгромивши городища Екімауци та Алчедар, що знаходить підтвердження в археологічному матеріалі. Коли ж племена номадів відчули небезпеку з боку Києва, вони відступали за Карпати, про що свідчать виявлені речові та грошові скарби з награбованими прикрасами й арабськими монетами. За цими скарбами можна простежити маршрут втечі – він іде з Волині на Галич, а потім за Верецький перевал на Хуст і далі на захід.
Саме печеніги, а не угорці в Х ст. оселяються на території від Братислави до Закарпаття. Зарубіжні вчені у своїх роботах відзначають, що пам’ятки з цих земель характеризуються чимось неугорським, і пов’язують їх із кабарами, які приєдналися до племен Алмоша наприкінці ІХ ст. н.е. Хроноіндикатори поховань кочовиків змушують переглянути ці тези й усвідомити, що ніякого переходу ні давніх угорців, ні інших племен через Верецький перевал у цей час не було, а пам’ятки, які увійшли в наукову літературу як суто угорські з початку Х ст. н.е., належать печенігам кінця цього самого сторіччя.
Отже, на території Закарпаття у VІІІ–ІХ ст., незважаючи на значне слов’янське заселення, державне утворення (князівство) сформоване ще не було, а люди вели спокійний, розмірений спосіб життя до приходу печенігів. Відповідно не було й переходу угорських племен на чолі з Алмошем через Верецький перевал. Територія сучасного Закарпаття увійшла до складу Угорського королівства вже в ХІ ст., і угорська колонізація, ймовірно, відбувалася із заходу, а не зі сходу.
Запропонована нами гіпотеза повинна привести до цілої низки ревізій середньовічної історії Закарпаття та суміжних територій. Зрозуміло, що все це неможливо зробити за один день. Угорці мають визнати хвилю проникнення печенігів і відмовитися від героїчної історії розгрому слов’янських городищ Верхнього Потисся військами Алмоша.
Складніші питання, які чекають на своє вирішення, – це племінна ідентифікація населення Закарпаття, яке тут жило до приходу печенігів. Значна кількість науковців ототожнює цей слов’янський масив із племенами білих хорватів. Утім, низка дослідників, які детально аналізують особливості поховального обряду та житлобудівництва, знаходять паралелі в дулібських племен Волині, звідки, найімовірніше, слов’яни й проникли на територію Закарпаття. Ще складніше встановити, чи входили землі краю до печенізького проникнення до складу певного державного утворення, а якщо так, то до якого саме.
Усі ці питання в найближчому майбутньому неодмінно знайдуть свої відповіді!
Денця ліпних слов’янських горщиків з могильника VІІІ-ІХ ст. н.е. в с. Червеньово Мукачівського району
Стремено та інші знахідки з поховань печенізького некрополя 2 пол. Х ст. в с. Чома Берегівського району
СЛОВ’ЯНИ І ПЕЧЕНІГИ ЗА КАРПАТАМИ
• VІ ст. н.е. – окремі групи слов’ян переселяються з Волині й починають заселяти територію Закарпаття.
• Друга половина Х ст. н.е. – загони печенігів захоплюють городища тиверців Екімауци та Алчедар.
• 80-ті рр. Х ст. н.е. – на Дніпровських порогах печеніги вбивають київського князя Святослава.
• Кінець Х ст. – після ударів київських князів окремі печенізькі племена рятуються втечею за Карпати, що підтверджує низка речових і монетних скарбів на Волині та Прикарпатті.
• Кінець XII – початок XIII cт. – Анонімус пише «Ґесту гунґарорум»
