Щоденні шикування на апельплаці для Якова Флайшера потроху ставали буденною справою. Майже три місяці проведені в Освенцимі з його постійними жахіттями здавалося випалили страх з його маленького серця , що кожного разу завмирало і було готове розірватися від болю, коли кожного нового дня доводилося підбирати бездиханні тіла, відносити до вагонетки і… скидати туди, щоб за мить відправити в останню дорогу – до крематорію.
Аж поступила нова команда і Якова разом з іншими підневільними переводять тепер уже до Австрії, щоб помістити в нацистському концтаборі Маутхаузен. Дорога була важкою і виснажливою, а відсутність їжі та води настільки знесилили людей, що ті марили ними.
– Там на новому місці був один полонений росіянин, на прізвище Земцев.,- згадує Яків Михайлович. - Здоровань такий собі. Коли я захотів досхочу напитися, бо помирав від спраги він різко обірвав мене: «Нап’єшся води, то здохнеш. Ти давно не їв. Тобі не можна пити, терпи. Візьми намочи ганчірку і держи в роті ”. - Так і зробив, певно тому й живий. Через кілька днів чергове шикування на плацу. І враз чуємо: «Комуністи, кравці, шевці, механіки… в одне місце». А всіх інших вишикували окремо. Там на вході до апельплацу була вишка висотою метрів з п’ять і кулемет на ній був. Боже, як почав він стріляти. Всіх перестріляв – і комуністів, і кравців, і зубних лікарів – усіх. Були там люди різних національностей та найбільше євреїв. Нам же наказали все прибрати, площу помити, щоб жодної краплі крові не залишилося. Про що думав у цей час він, Яків Флайшер, сирота з Кобилецької Поляни, якого ще з пелюшок передали до Мукачівського дитбудинку ? Чи про свого батька-вихователя Менделя Якубовича, кравця з Копинівців, що взяв його на виховання та не встиг навчити кравецькому фаху ? Чи про шевця із Зняцева, до якого його віддали на навчання і від якого він через два місяці втік не стерпівши наруги, щоб навчатися пізніше ковальської справи. А може пригадав ті щасливі передноворічні вечори, коли їм сиротам приносили дарунки від самого Президента доктора Бенеша.
У такі трагічні часи перед людиною проходить все життя, і Якову було також, що згадати. Заробивши трохи грошей ковальською справою він купляє на торговиці у Мукачеві за п’ять пенге двох коней. Тепер уже почав возити із Щасливого, де був великий лісопильний завод, на міську залізницю дошки та шпали. У кінці тижня отримував зарплату, яку спочатку віддавав господарю, а коли Менделя Якубовича взяли до угорського війська, став собі відкладати. Ще перед війною хотів за прикладом своїх товаришів втекти через Карпати до Радянського Союзу.
– Я говорю своєму товаришу Михайлу Плавайку, може я перейду туди? - Ні. говорить. Не можна. Собака повинна звідти прийти з позначкою. А собака не прийшла. А потім собака прийшла та позначки на ній не було.
Згадує Яків Михайлович про Юрія Шманька, який залучив його допомагати партизанам, відвозячи для них у Порошково їжу, про муштру в левенте (підліткову напіввійськову організацію), яку проходив під керівництвом Івана Туряниці, та втечу з угорської військової частини, що була розташована у самому Будапешті. Одного разу дісталося від жандармів за те, що співав разом з Юрком Касинцем, Петром та Василем Марюхничами українських патріотичних пісень про батька Волошина у сільській крамниці відомого на той час кооперативного товариства «Гондьо» («Мурашка»). Через сутички з жандармами та підозрах у допомозі партизанам його заарештували у Порошкові і звідти, прикріпивши до кінського сідла, пішого привели до Мукачева. Ні засовування пальців у дверну шпарину, ні іншими тортурами його не змусили зізнатися у зв’язках з партизанами. Та все ж разом з військовополоненими його ще неповнолітнього у 1943 році відправили до Освенцима, а тепер він уже в Маутхаузені, на волосині від смерті. Пам’ятає страту одного з активних керівників табірного руху опору, легендарного генерала Дмитра Карбишева, якого фашисти обливаючи крижаною водою з брандспойта перетворили на льодяну брилу. Та й звідси невдовзі його переведуть до концтабору Ебензеє, що був табором-філією Маутхаузена. Працювали у три зміни - бурили штольні. «Цей хлопець буде жити, бо він усе уміє»,- скаже про нього в’язень із Бельгії і ці слова стали пророчими. І важку працю, і звірства наглядачів – все витримає в’язень № 68179, мешканець 7 бараку Яків Михайлович Флайшер. І не тільки працюватиме, а разом з товаришами братиме участь у розправах над найбільш ненависними наглядачами-охоронцями та зрадниками. Ніч. Дві високі ялинки, верхівки яких зв”язані міцним шнуром, а до верхівок прив’язаний вниз головою капо (привілейований в’язень в концтаборах, актив таборів). Ще мить і шнур буде перерізано… Так вперше він став свідком страти зрадника.
1945-й приносив свободу не тільки окупованим народам, він дарував надію приреченим на смерть в’язням концтаборів. І перший подих свободи для них настав 27 січня 1945 року, коли Червона Армія визволила найбільший нацистський табір смерті Аушвіц (Освенцім).Власне до цього табору у травні 1944 року було відправлено 28 584 мешканців Мукачева, з яких повернулося не більше 2 тисяч чоловік. Визволення в’язнів фашистських концтаборів Бухенвальда (11 квітня), Заксенхаузена (22 квітня), Дахау (29 квітня) та Ревенсбрюка ( 30 квітня) перетворилося на квітневий вітер Свободи і близької Перемоги.
6 травня 1945 року американці звільнили Ебензеє. Серед тих, кому принесли вони волю був і наш земляк Яків Флайшер.
Визволителі та визволені ! Солдати Свободи ! Вони врятували тих, хто вже втратив надію на спасіння, на життя. Їм живим та полеглим – наша шана та пам'ять.
