У 1973 році була підписана угода про припинення війни у В’єтнамі, генсек Брежнєв налагоджував стосунки з «капіталістичним світом», в СРСР відбувся теракт на літаку, а на Закарпатті рекламували борщівник
Черговий рік нашого проекту видався щедрим на події. Лідер країни Леонід Брежнєв (як мінімум на словах) продовжував свої спроби відкрити «залізну завісу» перед Заходом. США та Союз мирилися і обіцяли не розпочинати ядерну війну. Спорт № 1 в СРСР – футбол – знову став заручником політики. Між тим наша область продовжувала боротися за збільшення врожаїв, брати участь у соціалістичних змаганнях та... розповсюджувала заразу, яку ми не здатні подолати й до сьогодні.
Миру не вийшло
Здавалося, що видатна подія сталася 27 січня 1973 року в Парижі. Спеціальний радник В’єтнаму Ле Дик Тхо, держсекретар США Генрі Кіссінджер, а також усі сторони, що брали участь у нараді по В’єтнаму, підписали мирну угоду, в якій говорилося, що «Сполучені штати Америки і всі інші країни поважають незалежність, суверенітет, єдність і територіальну цілісність В’єтнаму» і «припинення вогню набирає чинності по всьому Південному В’єтнаму з 24 години за Гринвічем 27 січня 1973 року». У Союзі угоду сприйняли ледь не як особисту перемогу країни у війні, із настанням миру «братів-в’єтнамців» вітав на сторінках преси майже кожен робітник.
Однак, хоча США й дотрималися угоди та вивели до кінця березня всі свої війська, конфлікт не припинився – не захотів підкоритися домовленостям Південний В’єтнам, тому невдовзі війна розгорілася до таких же масштабів, як і до Паризької угоди, та тривала до квітня 1975 року, коли північнов’єтнамці увірвалися на територію суперника й отримали над нею контроль, і собі порушивши Паризьку угоду, яка передбачала мирне возз’єднання країни. Цікаво, що, незважаючи на фактичний провал домовленостей, Кіссінджер і Тхо були удостоєні Нобелівської премії миру. Тхо від неї відмовився, мотивуючи своє рішення тим, що мир на його Батьківщині так і не настав.
Увесь рік генеральний секретар СРСР Леонід Брежнєв роз’їжджав світом. Причому в основному навідувався до країн із «ворожого табору». Так, він відвідав Францію, де зустрівся з президентом країни Жоржем Помпіду, та зробив візит до США – в гості до щойно обраного на другий термін Річарда Ніксона. Головним результатом цієї зустрічі стала угода між двома мегакраїнами про відвернення ядерної війни. Зокрема, домовилися «утримуватися від погрози силою або її застосування проти другої Сторони, проти союзників другої Сторони і проти інших країн в обставинах, які можуть поставити під загрозу міжнародний мир і безпеку». Крім того, Брежнєв зустрівся з представниками ділових кіл США, мотивуючи це тим, що якщо вже дві країни взяли курс на мирне співіснування, то необхідно розвивати й торгівлю, економічні зв’язки. Виступив генсек і перед усім населенням США – його звернення транслював один із національних телеканалів Америки. Він розказав американцям про успішні перемовини з їхнім президентом, висловив надію, що вони дозволять двом країнам жити мирно, нагадав, що в роки Другої світової війни СРСР та США були союзниками. «Можна було чекати, що союз воєнних років відкриє нову еру широкого мирного співробітництва між Радянським Союзом і Сполученими Штатами. Сталося однак інакше – настав не мир, а «холодна війна» – жалюгідний сурогат справжнього миру. Вона надовго отруїла відносини між нашими країнами і міжнародними відносинами в цілому», – наголосив Брежнєв. Здавалося, що цей візит має стати просто революційним у стосунках між країнами, та, як нам відомо, нормальної співпраці так ніколи й не сталося...
Найвідоміший поцілунок ХХ століття
Однак, не забував Брежнєв і про союзників. Особливо він полюбив колегу з Німецької демократичної республіки Еріха Хоннекера. Леонід Ілліч їздив у Німеччину, Хоннекер провідував його у Союзі і в офіційній, і в неофіційній обстановці. Друзі обмінювалися орденами, клялися у непорушній дружбі між двома народами і, звісно ж, смачно цілувалися. Власне завдяки цій специфічній звичці Брежнєва зустрічі між ним та Хоннекером увійшли в історію. Їхній поцілунок, пізніше намальований на Берлінській стіні художником Дмитром Врубелем, гідний претендувати на звання найвідомішого поцілунку ХХ століття.
А поки генсек займався міжнародною політикою, в СРСР трапився справжнісінький теракт. 17 травня під час авіарейсу літака Ту-104 за маршрутом Москва-Чіта пасажир на прізвище Рзаєв підвівся з крісла і закричав, що в нього бомба, літак захоплений і прямує до Китаю. Міліціонер, що супроводжував рейс, вистрілив чоловікові в спину. Пролунав вибух, жертвами якого стала 81 людина. Після цього випадку міліцейський супровід авіарейсів у країні був скасований.
У нашій колишній Батьківщині зовсім не було дивиною, коли політика втручалася у всі сфери життя, в тому числі й у спорт. Та найскандальніший приклад цього стався в 1973 році. Футбольна збірна Союзу виграла відбіркову групу за вихід на чемпіонат світу в Німеччині, однак, щоб потрапити туди, нашим гравцям восени потрібно було ще зіграти міжконтинентальний стик. Суперником стала команда Чилі.
11 вересня в цій Латиноамериканській країні стався військовий переворот, внаслідок якого був убитий президент країни Сальвадор Альєнде, а владу захопила військова хунта на чолі з Августо Піночетом. Радянський Союз висловив протест проти подій у Чилі й відмовився грати матч-відповідь на національному стадіоні столиці країни Сантьяго, оскільки раніше на ньому утримували полонених і піддавали їх тортурам. Світова федерація футболу відмовилася провести гру в нейтральній країні, на чому наполягав Союз, і зобов’язала радянську команду грати.
Кадри матчу-відповіді, гадаю, бачили всі, хто бодай трохи цікавиться історією футболу. 21 листопада на стадіон в Сантьяго вийшла лише одна збірна – господарів. Суддя розпочав зустріч, футболісти розвели м’яч і, перепасовуючись, повели його до порожніх воріт. Після забитого гола арбітр оголосив про завершення гри.
Пікантності, яка не дає спокою футбольним історикам до цього часу, додав той факт, що протест проти проведення матчу-відповіді радянська федерація футболу подала лише після першої гри, яка відбулася 26 вересня (тобто, вже давно було відомо, що відбувається в Чилі) у Москві й закінчилася дуже неприємною для СРСР нульовою нічиєю. Конспіративна версія подій говорить про те, що футбольні чиновники, боячись програти стик країні з ворожим урядом, вирішили влізти у політику і програти, так би мовити, не по грі, а з ідейних міркувань.
Та хоч і 120 центнерів з гектара!
Що ж до Закарпаття, то краяни й надалі жили спокійним сільськогосподарським життям. 9 років минуло з того часу, як «головного кукурудзовода» країни Микити Хрущова не було при владі, проте кукурудза й надалі залишалася «царицею полів». Цьогоріч виповнилося 25 років ланці найвідомішого «адепта» кукурудзи на Закарпатті Юрія Пітри. За ці роки Юрій Юрійович встиг стати героєм соціалістичної праці, депутатом Верховної Ради СРСР, а колгосп «За нове життя» Іршавського району, в якому він працював ланковим, отримав орден трудового червоного прапора. На сторінках «Закарпатської правди» Юрій Юрійович ділився секретами високих врожаїв і підказував, як досягнути цілі, поставленої на поточну п’ятирічку – 100 центнерів кукурудзи з гектара: «Основний наш секрет у тому, що ми вчасно і якісно проводимо всі роботи. Вже кілька років сіємо тільки нові гібриди й сорти кукурудзи», – пояснював Пітра і як приклад наводив сорти, з яких вирощував по 121, 118, 111 центнерів із гектара.
Однак, кукурудза – культура звична, а пропаганда вирощування іншої рослини автора щиро здивувала. Виявляється, отруйний борщівник, який нині окупував береги ледь не всіх закарпатських річок, а борються з ним хоч і довго, зате геть безуспішно, у 70-их вважався надзвичайно корисною сільськогосподарською культурою. «За своїм гігантським ростом вона не має собі рівних серед кормових культур. Досвід показує, що в наших умовах борщівник розвивається добре, продукує на гектарі 1,5-2 тисячі центнерів маси, – розхвалював переваги рослини директор винсадорадгоспу «Червона зірка» Ужгородського району П. Вукста. – Встановлено, що молоко, одержане від корів, у раціоні яких був силос із борщівника, скисає на 8-14 годин пізніше». Заради справедливості відзначимо, що автор застерігав людей: при потраплянні соку рослини на шкіру людини виникає подразнення, свербіж, часто з’являються пухирі, які довго не загоюються.
Не попередив він лише про те, що борщівник чудово росте й без будь-якого людського догляду і через якихось 30-40 років становитиме чималу небезпеку для майбутніх поколінь закарпатців...
Се Ракошино?
Вийшов черговий фільм про Закарпаття. Стрічка «Ракошинські етюди», знята українською студією хронікально-документальних фільмів. Йдеться в ній, як легко здогадатися з назви, про життя мукачівського села Ракошино. А в цілому – звичайний собі агітаційний фільм про те, як селянам важко жилося до приходу радянської влади та як усе кардинально змінилося після. Головний герой – чоловік, що за молодих років відправився на заробітки за океан. А як повернувся, то не впізнав рідного села – настільки воно змінилося, покращало. «Пішов із дому молодим, а повернувся тричі дідом, і онуки майже дорослі вже. Не впізнав ані дітей, ані села. Аби мені хтось сказав, що се Ракошино, то би не повірив! Хоча й світу зобачив. Ге-ге, що я бачив! Ви тепер є мільйонерами, – говорю ракошинцям. А вони ся сміють», – геть не місцевою говіркою висловлює свої враження головний герой фільму.
Статки ужгородців зростають! Настільки, що виникла потреба у відкритті автосалону. В 1973 році відчинилися двері магазину «Ера» на вул. Радянській (нині – Собранецька) – першого в обласному центрі магазину з продажу автомобілів. Продавали «Жигулі» та запчастини до машин. Хоча, зважаючи, що автівку в ті часи було купити не так то й просто, навіть якщо й гроші були, «Ера» торгувала також телевізорами, радіоприймачами, велосипедами, моторними човнами тощо. А ще, через збільшення кількості машин та іншої техніки на колесах, виникла потреба пояснити, як же в місті їздити, щоб не нашкодити ні собі, ні іншим. «Рішенням міськвиконкому передбачено встановлення знаків, що відповідають вимогам нових правил. Це необхідно тому, що багато водіїв через недостатнє знання правил їздять по-старому. Підвищуються вимоги і до пішоходів. Порушники каратимуться за всією суворістю закону. Якщо з вини пішохода станеться аварія, за все відповідатиме він», – попереджав жителів міста заступник голови міськвиконкому Іван Машков.
Води світового океану пронизує теплохід «Закарпаття» Жданівського (Маріупольського) порту. Торговельному кораблю імені нашої області пощастило стати піонером радянського кораблеплавання в судноплавному районі Сполучених Штатів Америки під назвою Великі Озера. Саме «Закарпаття» першим серед кораблів Азов’я відкрило навігацію в американському порту Дулут, встановило рекорд раннього плавання в цих водних шляхах і було першим радянським судном, яке побувало в портах Великих Озер. «На честь такої події жителі американського порту Санта-Марія, куди також заходив теплохід, зустріли моряків за російським звичаєм – хлібом-сіллю», – ділилася радістю з читачами «Закарпатка».
