Вивчаючи історію, на кожній сторінці натрапляємо на імена та історичні постаті, які жили й творили давним-давно. Фараони і царі, королі і князі, генії живопису і скульптури… А чи пам’ятаємо, чи згадуємо тих, хто жив тут, на нашій землі, бодай 50-80-100 років тому?
Колишній директор Новоселицької ЗОШ І-ІІІ ступенів Іван Павлович Ковач, який кращу частину свого життя присвятив навчанню і вихованню дітей, часто повторював: “Хто не пам’ятає свого минулого — не достойний майбутнього”. Для Новоселиці постать І. П. Ковача є знаковою. Його недарма називали розумною і найсправедливішою людиною села, бо чимало односельців приходили до нього за порадою і підтримкою. Будучи директором школи, до підлеглих ставився надзвичайно толерантно. Багато чого з творчої спадщини великого українського педагога В.О. Сухомлинського використовував і у своїй роботі, хоча й не любив про це наголошувати.
… Народився Іван Павлович 2 серпня 1940 року в селі Колочава у простій селянській сім’ї. Навчався у Колочава-Горбівській семирічній школі, яку закінчив у 1954 році. Цього ж року поступив на 1 курс Мукачівського педучилища, після закінчення якого одержав призначення на роботу в Міжгірський район.
З серпня 1958 року працював завідуючим Свобідською (Син.-Поляна), а потім Колочава-Мерешорською початковими школами, згодом — вчителем Слобідської середньої школи Берегівського району. У вересні 1962 року разом із сім’єю переїхав на постійне місце проживання в рідне село дружини — Новоселицю, де спочатку працював вчителем Новоселицької восьмирічної школи, а з 1974 року її директором. Новосільчани його любили і поважали, тому згодом виявили високе довір’я — обрали головою виконкому Новоселицької сільської ради, звідки він звільнився за станом здоров’я у 1992 році.
І.П. Ковач нагороджувався двома грамотами Міністерства освіти УРСР, грамотами обласного та районного відділів освіти, високими урядовими нагородами: “Орденом Жовтневої революції” та орденом “Знак Пошани”. Був відмінником народної освіти.
Протягом його керівництва школою щороку, крім виконання навчальних планів і програм з виховної та позакласної роботи, завжди здійснювалася велика господарська діяльність. Наприклад, одного року закладали і облаштовували парк, садили тополі, робили клумби і лавиці. Наступного — розрівнювали привезений грунт, робили грядки, споруджували огорожу.
У той час з метою економії коштів була поширена практика спорудження плоских дахів. Іван Павлович не став сперечатися з прихильниками таких покрівель, а зробив все на своє розуміння: щоб було надійно, довговічно і не протікало. Цей дах служить нам і зараз.
Згодом зовні обштукатурили будинок вчителів (бо дуже вже був обшарпаний), замінили старі труби водопроводу на нові. І ось уже понад два десятиліття безпроблемно користуються ними як школа, так і мешканці найближчих будівель.
У кожній з цих справ сповна проявився його організаторський талант, бажання працювати не заради власного добробуту, а для блага людей, вміння знаходити матеріали, кошти, висококваліфікованих спеціалістів.
Важливою подією в школі стало відкриття музею хліба, який задумали і створювали в той час, коли хліба в країні і в селі було вдосталь. Тільки наша пекарня випікала декілька тонн на добу! Щодня можна було бачити в кутках класних приміщень, їдальні залишки булочок, рогаликів та окрайці буханця. Будучи істориком за фахом, Іван Павлович добре знав, що так було не завжди, і в минулому частіше голод та нестатки зазирали у вікна горян.
Вже невиліковно хворим, І.П. Ковач довго виношував та зважував свою мрію, по крихті збираючи матеріали. Їздив у Білки, Ужгород, Батьово, Київ, Луганськ, Кіровоград, Харків та по інших місцях, радився з багатьма людьми, знавцями музейної справи. Допомогли втілити задумане в життя художники з Міжгір’я, вчитель трудового навчання Іван Михайлович Криванич, який виготовив оригінальні підставки для експонатів, робітник з обслуговування, столяр Михайло Васильович Сивоус. А дружина Івана Павловича — Магдалина Іванівна вишила для музею 30 рушників. Свою частку в оформлення експозицій внесли майже всі члени педколективу.
Але головною справою його життя, безумовно, стала реорганізація тодішньої восьмирічної школи в середню. На той час восьмирічна школа налічувала більше 300 учнів. Майже всі класи були паралельними, тож такий крок був необхідним. Реорганізація передбачала розширення окремих приміщень першого поверху та добудову над ним другого. Будівництво велося так званим господарським методом і тільки той, хто будував щось подібне у ті часи, зрозуміє, скільки зусиль і нервів коштувала доставка на будівельний майданчик цементу і цегли, вапна і піску, скла, лісу та інших матеріалів. Не кожен захоче взяти на свої плечі таку ношу, але це не про Івана Павловича, який брався за найважчі справи. Чимало попрацювали на будівництві і техпрацівники, і вчителі.
Школа вийшла просторою: великі і світлі кабінети, широкий коридор, їдальня, ігрові кімнати, актовий зал… Скільки відбулося тут урочистих подій! Що може бути краще, ніж знати, що творіння твоїх рук, розуму і серця служить людям!..
Сьогодні школа нормально функціонує, залишаючись одним із головних осередків культурного та духовного життя села.
Оглядаючись у минуле, зважаючи на сьогоднішню непросту економічну та демографічну ситуацію, можна сміливо стверджувати, що якби не Іван Павлович Ковач, то і до сьогодні середньої школи у Новоселиці не було б.
Саме школою і музеєм хліба відомий педагог, вмілий організатор і керівник залишив помітний слід в історії нашого села. Він прожив неповні 56 літ і пішов від нас у розквіті духовної мудрості та керівного таланту. Своє завдання, як керівник, він вбачав не в тому, щоб писати папери, ділити уроки та роздавати зарплату, а в перспективі розвитку школи і спрямовуванні колективу на її досягнення.
Осінню цього року вже буде 15 років, як відійшов у потойбічний світ Іван Павлович Ковач — прекрасна людина, вмілий керівник, щирий і добрий товариш, чудовий педагог. Але пам’ять про нього назавжди залишиться у наших серцях.
