Хто не знає свого минулого — не гідний і майбутнього. Я часто чув такі слова, що в наш час було не так, як тепер. Дивиною для мене було дивитись і чорно-білий телевізор.
З розповідей мого дідуся Андрія я дізнався, що він носив малим ходаки, але які вони, ніяк не міг собі уявити.
Живучи в селі, я бачив у прабабусі куделю і кросна, бачив, як її напрацьовані руки пряли вовну, а після з таких ниток виходили теплі і м’які шкарпетки. Розповідала мені прабабка і про виготовлення домотканого полотна, показувала і речі з нього.
Звичайно, мені щастило, та я впевнений, що багато моїх однолітків у містах, а можливо і селах, не знають про такі речі. Про побут і стародавні звичаї вони дізнаються з книжок, а також за відвідування музею, наприклад, такого, як у Торунській ЗОШ І-ІІІ ст. У нашому навчальному закладі він відкритий з ініціативи вчителів і дирекції та за участі учнів школи. Тут можна побачити речі побуту, сорочки-вишиванки, ті ж самі ходаки, старі монети. Читати і слухати про них одне, а бачити і доторкнутись до минулого — зовсім інше. Після відвідування музею мені ще більше захотілось дізнатись про минуле свого села. Самі речі, немов шепочуть: “Дізнайся про нас, не забудь звідки ти походиш”.
Я дуже вдячний вчителям, які захотіли і змогли організувати такий музей у школі. Вони внесли і свою частину історії у велику історію нашої України. Сіючи зернину знань у дитячі серця, вони обов’язково дочекаються врожаю — розуміння того, хто ми такі — українці, і те, що ми маємо гордитись своїм рідним краєм.
