У 1974 році в Європі зникає остання колоніальна держава, обирають першу у світі жінку-президента, БАМ оголошують всесоюзним комсомольським будівництвом, а на Закарпатті мати і син знаходять одне одного через 30 років після війни
Цей рік багатий на різноманітні політичні пертурбації: у Португалії відбулася безкровна «революція гвоздик», Кіпр у результаті військового конфлікту ділиться на дві частини, в СРСР викривають «Хутряну мафію», а закарпатці знімають кіно, тікають на заробітки, перемагають у соцзмаганнях та виробляють 25 мільйонів літрів пива.
Квіти проти танків
У 1974 на фоні глобальної нафтової кризи відбуваються декілька політичних конфліктів, які стали відправними точками для подальшого розвитку у Європі та цілому світі. Так, у Португалії, на той час найбіднішій країні Європи, підпільна армійська організація «Рух капітанів» здійснила безкровний військовий переворот, який отримав назву «революція гвоздик».
Країні вдалося позбутися фашистської диктатури, і, що найголовніше, в 1976 році повстанці-військові самі передали владу політичним партіям. За легендою, революція отримала таку назву завдяки мешканці Лісабону Селесті Сейруш. Жінка опустила гвоздику в рушницю солдата. Після цього лісабонці масово почали роздавати військовим ці квіти. І хоча бунтівники не вірили, що вдасться обійтися без боїв, португальці гвоздиками зупинили кровопролиття. Люди пішли на танки з квітами і солдати перейшли на їхній бік.
За подіями в Португалії, як за геть незвичним соціальним експериментом, пильно стежив увесь світ. У результаті перевороту зліквідували найдовговічніший диктаторський режим Європи. Також це була остання революція та останній військовий переворот у Європі, з яким відійшла в небуття і остання в історії колоніальна імперія. У 1975 році завдяки цим подіям Мозамбік отримає незалежність.
1974 року ще одна географічна одиниця розділилася навпіл і дала початок затяжному політичному конфлікту, спалахи якого ми можемо бачити ще й сьогодні. У результаті того, що турки у 1974 році вторглися на Кіпр, острів розділився на дві частини: північну, яку контролюють турки, та південну, яка знаходиться під владою греків. Таким Кіпр залишається й нині.
Цього ж року аргентинка Ісабель де Перон, третя дружина Хуана Перона, президента Аргентини, стає главою держави. Це перша жінка-президент у світі. На жаль, представниця слабкої статі зарекомендувала себе негативно: її звинуватили у вбивствах та зникненні сотень аргентинців. А у 2007 у країні видали ордер на її арешт.
Керманичі СРСР підтримували революцію в Португалії, засуджували дії в Аргентині, а тим часом у себе вдома почали проводити жахливий експеримент довжиною в 13 років. 1974 року в Якутії розпочалися підземні ядерні випробування. Зокрема, перше із них – «Кристал» – призвело до радіоактивного забруднення території цілого регіону. Зрозуміло, що інформація про випробування в Якутії була засекреченою, люди дізналися про вибухи тільки в 90-их роках.
Натомість у 1974-му вдалося розкрити іншу незвичайну таємницю. В СРСР випадково викрили справжню хутряну мафію. Під час одного з відпрацювань міліціонери знайшли у злодіїв шуби, які не проходили по ГОСТу. КДБ почало розслідування і вийшло на величезне кримінальне угруповання, яке базувалося у місті Караганда (Казахстан), а його верхівка знаходилася майже в Кремлі. Підпільне виготовлення хутряних шапок і шуб перевищувало потужності державних підприємств. У результаті заарештували більше 500 чоловік, троє з них отримали смертний вирок.
Під час обшуків слідчі не могли повірити своїм очам: мільйони рублів у трилітрових банках, сотні кілограмів дорогоцінного каміння та металів. Тільки в одного з лідерів «хутряної мафії» такого собі Снобкова вилучили 24 кілограми золотих перснів, 5 мільйонів рублів готівкою та сотню ощадкнижок на пред’явника.
Оскільки бізнесменів «кришували» із самого верху, то справу декілька разів намагалися закрити, але Юрію Андропову, який особисто курував розслідування, вдалося довести її до кінця.
«Брежнєв Абманиваєт Молодьож»
У 1974 році Байкало-Амурську магістраль, або просто БАМ, оголосили всесоюзним ударним комсомольським будівництвом. Тож молодь тисячами ринулася трудитися на благо вітчизни. «Закарпатська правда» того часу захоплено розписувала всі принади нового будівництва та агітувала молодь їхати на БАМ, сильно романтизуючи як роботу, так і умови проживання. Через це серед молодих людей побутували жарти на кшталт розшифровки абревіатури БАМ – «Брежнєв Абманиваєт Молодьож».
Хоча й на Закарпатті в той час було до чого прикласти руки. Область вийшла на своєрідний пік економічного розвитку. Так, солотвинський солерудник взяв на себе зобов’язання до 1975 року видобути мільйон тонн солі.
Також у 1974-му Мукачівський пивзавод випустив рекордні 25 мільйонів 940 тисяч літрів пива – найбільше за всю свою історію. До речі, далі підприємство чомусь пішло на спад. А хустська фетро-фільцева фабрика, можна сказати, закидала Радянський Союз капелюхами: у 1974 році підприємство виготовило півтора мільйона чоловічих та жіночих головних уборів. Проте, незважаючи на такі потужності виробництв, кожне підприємство брало на себе все більші зобов’язання, через це була задіяна кожна пара робочих рук.
Уже тоді керівництво на місцях потроху почало розуміти, що, якщо всі поїдуть на заробітки, приміром, на той же БАМ, вдома не буде кому працювати. Тож, у «Закарпатській правді» з’являється низка критичних матеріалів на цю тему. Наприклад, автор статті «Романтика чи довгий карбованець» переконує закарпатців, що в області можна заробити не менше, а людей, які виїхали на сезонні роботи, називає «літунами». Найбільше дісталося перечинцям, де тільки з села Порошково на хліби подалися 120 чоловік. Але пропаганда виходила якась суперечлива: з одного боку – заклики їхати на всесоюзні будівництва, з іншого – застереження працювати вдома та не руйнувати свої сім’ї. Виявляється, вже тоді на Закарпатті мали ту саму проблему, що й зараз – покинуті через заробітки дружини та безбатченки.
Хоча іноді сім’ї, навпаки, возз’єднувалися навіть через десятки років. У 1974 році «Закарпатська правда» писала про історію, яка зворушила весь наш край. Після 30 років розлуки зустрілися мати та син, які вважали одне одного мертвими. Під час війни нацисти вбили чоловіка жінки, а її відправили у Німеччину на роботу. Син же залишився в Україні і, коли виріс, почав шукати матір. Знайшов у Австрії. Жінка навіть не сподівалася, що така маленька дитина могла вижити у страхіттях війни. Тож, після стількох років розлуки рідні люди таки зустрілися.
І наостанок про кіно. На Закарпатті у квітні 1974 року знімають спільний радянсько-югославський фільм «Єдина дорога» про події другої світової війни. Натурні зйомки проводили в Кам’яницькому та Радванському кар’єрах, а Ужгород «зіграв» роль невеличкого югославського містечка. До речі, саме завдяки участі у цій стрічці на Закарпатті ще раз побував легендарний Володимир Висоцький.
