Найбільший український етнофестиваль розпочав за здоров’я, а завершився невдачею
«Ми хотіли зробити фестиваль, який би став першим в країні. Ідея його проведення виникла в нас ще два роки тому. За цей час відчули значний спротив з боку влади та фестивалів-конкурентів, але все це пройшли. Ми витратили два мільйони гривень власних грошей. На жаль, вас приїхало дуже мало. Розраховували на 30 тисяч гостей. Не знаю, скільки людей на території, однак ми продали всього 5,5 тисяч квитків. Вчора на головній сцені було всього кілька купок», – на такій мінорній ноті підійшов до завершення найамбітніший український фестиваль світової музики «Свірж ’ 2009».
Діжка дьогтю
А почуття до головної організаторки «Свіржу» Арміне Габріелян (котрій і належать слова з першого абзацу) розділилися між співчуттям до молодої тендітної жінки, котрій виявилося не до снаги потягнути на собі такий тягар, і справедливим обуренням: адже коли вже взяла на себе цю ношу, то слід їй дати бодай якись лад. Навряд чи багато людей чекали, що все буде ідеально – зрозуміло, що неможливо з першого разу уникнути всіх огріхів, проте й на скорочення проекту фактично вдвічі не розраховували. Звісно, збоку судити легко, проте частка сумніву закралася вже тоді, коли він почав рекламуватися. У рік фінансової кризи, коли провідні українські етнофестивалі були змушені проходити в економ-режимі (наприклад, київська «Країна мрій» з триденної стала одноденною, а подільські «Шешори» взагалі вирішили змістити акценти, тому зосередилися на майстер-класах, а не на музиці, як раніше, через що навіть перейменувалися в «Арт-поле»), організатори «Свіржу» несподівано оголошують про меґа-фестиваль, рівних якому за масштабами й відомими всьому світові музикантами, в Україні не було ніколи. Мало того, такі плани організатори виношували, фактично не маючи жодного серйозного мецената. Левову частку спонсорів і партнерів «Свіржу ’ 2009» становили засоби масової інформації. Вони, звісно, рекламою захід забезпечили, проте грошей не давали. Тому й вийшло, що відбити витрати, заплатити компаніям, що надавали послуги, дати гонорари артистам, планували суто за рахунок квитків, котрі на початок фестивалю коштували 250 гривень за три дні. А людей, як було сказано, приїхало занадто мало. Точніше – для дебютного фестивалю стільки гостей – навіть дуже пристойна цифра, але...
Діжка меду
Проте про провал «Свіржу» в ЗМІ встигли сказати більш ніж достатньо, водночас «забуваючи» згадати його плюси. А їх було чимало. Насправді, як людина, котра трохи поїздила на фестивалі як загальноукраїнського, так і обласного масштабів, можу сказати, що впродовж лише одного першого дня, за який організатори виконали все обіцяне, відвідувачі мали стільки, скільки малореально дістати на інших фестивалях і за три дні. Приїжджі могли відвідати літературну сцену й послухати там твори українських поетів або ж і самі почитати власні вірші. З самого ранку працювала сцена, де заохочували навчитися найрізноманітніших танців – від простеньких середньовічних до пристрасних танго й ча-ча-ча. Відвідувачам пропонували уроки гончарства, мистецтва виготовлення українських ляльок-мотанок, боді-арту. Для малечі обладнали дитмайданчик. У церкві села Свірж відбувалася духовна сцена, на фолковій же можна було почути народну музику як зі всіх регіонів України, так і закордонну.
Увечері ж розпочалися два головні концерти дня, заради яких насамперед і приїхали люди. Як і було обіцяно, «Свірж ’ 2009» відкрила світова зірка грузинка Ніно Катамадзе. Продовжили програму поляки «Kroke», угорці «Little cow», українці «От винта», а також дуже незвичний латвійський гурт «Auli», який грає на волинках. Любителів року ж розважали вітчизняні «Пропала грамота», «Оркестр Янки Козир», «Плач Єремії» та інші.
Одне слово, після такого оптимістичного старту публіка чекала на «продовження бенкету» наступного дня. Саунд-чеки музикантів, що розпочалися в суботу із самого ранку, аж ніяк не могли налаштувати на закриття фестивалю. Проте трапилося те, про що ми вже писали. Концерт усе ж відбувся в урізаному вигляді на єдиній сцені, що уникла демонтажу. Виступили на ній виконавці, які погодилися зробити це безплатно заради людей. Наприклад, популярні молдавани «Здоб ші Здуб» та українці «Мед хедс»...
Наші на Свіржі
Закарпатців на «Свіржі» було чимало. Про це промовисто свідчив навіть червоний прапор із написом «Ко туй няньо», що майорів над наметовим містечком. Було чимало тутешніх журналістів, просто відвідувачів, а також учасників. На фолк-сцені виступали «Гудаки» і заграли, як завжди, чудово. Також вони мали давати майстер-клас із танців третього дня фестивалю. В останній же день за програмою мали читати свої вірші поети з ужгородського об’єднання «Ротонда».
До речі, «Гудаки» повідомили ще про один дуже неприємний інцидент, що трапився на фестивалі. «Найнеприємнішим для нас моментом було безпідставне зухвале побиття й приниження честі наших друзів із Німеччини – трьох молодих хлопців – майстрів своєї справи (каменярі, столяри), які живуть за правилами середньовічних цехів і вже протягом місяця працювали безплатно в Закарпатті в рамках соціального проекту, – повідомляє гурт у своєму блоґу. – У суботу ввечері двох із них наші «беркутівці» побили на території фестивалю, безпричинно, не просячи ніяких документів. І били так сильно, що один наш друг знепритомнів, заливаючись кров’ю, порвали їхні надзвичайно дорогі костюми й забрали капелюхи (мабуть, захотілося трофеїв)...»
P.S. Після завершення «Свіржу» його організатори надіслали листи з вибаченнями за зрив фестивалю. «Наразі ми аналізуємо всі наші помилки й прорахунки і сподіваємося, що згодом зможемо дати більш чіткі та конкретні пояснення. Вважаємо за необхідне повідомити, що фестиваль 2010 року, провести який, попри відсутність перспектив дістати прибуток, ми вважаємо своїм обов’язком перед людьми, буде проходити за умов стовідсоткових інвестицій і повної фінансової гарантії виконання програми. Просимо вибачення в усіх тих, хто постраждав через нас цього року».
Що ж, хотілося б вірити, що всі помилки дійсно врахують і наступного року свято відбудеться в повному обсязі. От лише чи приїдуть люди після згадок про «Свірж ’ 2009» – питання риторичне...
Юрій ЛІВАК
